Вісімнадцятирічній дівчині належало вперше самій, без супроводу турботливої бабусі, метушливо-тривожної матері або суворо-мовчазного батька, їхати до столиці, щоб, доки не вирішиться питання її вступу до інституту, жити з людьми, яких вона жодного разу до цього не бачила – тіткою Машею, її чоловіком, дядьком Єгором, та його матір’ю, Наталією Дмитрівною.
– Вони хороші люди. Ти ж їх уже не бачила, вони поїхали ще до твого появлення на світ, – Оля, мати Тетяни, допомагала доньці упаковувати речі. – Дружні, добрі.
Іспити через тиждень. Таня, зібравши свої нехитрі пожитки та зв’язавши міцною мотузкою книжки, що приніс батько з роботи, поїхала на вокзал.
Бабуся зітхала, голосила, ховаючи обличчя в куточках зав’язаної на шиї хустки, мати раз у раз вмовляла доньку не хвилюватися, обіймала її тремтячими руками й цілувала рум’яні, засмаглі під сонцем щоки. Батько, покашлюючи в кулак, робив вигляд, що нічого особливого не відбувається, що Таня лише на кілька днів залишає рідний дім, скоро повернеться.
Можливо, у глибині душі він навіть сподівався, що Танька не вступить. Не цього разу. Вже дуже він її любив, вона одна розуміла його дивацтва…
Таня обіцяла писати, дзвонити і приїжджати на канікули, але батько надто добре знав, як затягує життя великого міста, як обплутує своїми нитками, змушуючи забути про минуле.
Тітка Марія була двоюрідною сестрою Таниної матері, Оленьки. Оля і Марійка не те щоб дуже сильно дружили чи спілкувалися, але ніколи не втрачали зв’язку одна з одною, тримаючись за родинні узи міцно, обома руками.
Найчастіше жінки обмежувалися рідкісними дзвінками та листівками, у гості одна до одної не їздили.
Але Таня виросла, надумала, як батько, стати інженером. І понеслися дзвінки, уточнення, рекомендації. Сусіди, татові товариші по службі, бабуся, мати і сам батько з’ясовували, сперечалися, сварилися, мирилися і одразу ж знову сварилися в пух і прах, вирішуючи долю Тетяни.
А дівчина, поки суд та діло, взяла і подала документи на вступ до інституту…
– Гаразд, я піду в купе, – Таня підхопила валізу і повернулася до групки родичів, які проводжали її на пероні.
– Танюшо!… – Мати приготувалася, було, заридати, але Таня швидко чмокнула її в щоку, обійняла батька й бабусю. – Не треба, мамо! Я напишу, все буде добре!
І ось уже колеса стукають у такт ритму серця. “Тук-тук – що попереду? Тук-тук- все попереду!” У душі народжувалося радісне хвилювання, передчуття чогось святкового, урочистого, захоплено поетичного.
Таня вже уявляла собі, як ходить до театру, в кіно, як гуляє в парках із подругами-однокурсницями, сміливо крокуючи в туфлях на високих підборах, як сидить у кав’ярні з хлопцем, який пригощає її морозивом і булочками з кремом…
– Вибачте, дівчино! – почула Таня над вухом.
– Так? Що? – Тетяна підняла очі й побачила в дверному отворі купе чоловіка. Кепка приховувала його обличчя, грубувата куртка міцно обтягувала широкі плечі.
– Ви не приберете валізку?
– Навіщо?
– Ну, я навіть не знаю, – незнайомець раптом сів поруч із нею і задумливо почухав підборіддя. – Напевно, тому, що з неї щось витікає.
– Що витікає? Що ви кажете таке?! – Таня схопилася, вдарилася головою об верхню полицю, ойкнула і кинула погляд на свою валізу.
Крізь щілину застібки тонкою цівкою витікало варення.
– Ох! – дівчина схопила багаж і швидко опустила на підлогу. – От я розтяпа!
Незнайомець принюхався.
– Полуничне? – усміхнувшись, запитав він.
– Так! Бабуся дала, попереджала ще, що кришка там ненадійна!
Таня розкрила валізу. Одяг був залитий ароматним, соковито-червоним, із чорними прожилками кісточок, варенням. Банка, немов зніяковівши від своєї помилки, закотилася трохи вбік, сховавшись під в’язану кофту.
– Да… Справи… – чоловік прицикнув язиком. – Таке добро пропадає…
Таня, раптом зустрівшись очима з попутником, зніяковіла. Той був зовсім молодий, його очі світилися сміхом, на щоках пробивалася щетина. У купе вони були одні, інші пасажири мали з’явитися тільки через три зупинки.
– Нічого. Вибачте за занепокоєння, – гордо випрямилася вона й насупила брови.
– Та що ви на мене так дивитеся! Наче це я грохнув вашу банку!
– Я на вас ніяк не дивлюся.
– А могли б і “спасибі” сказати!
– За що? – Таня насупилася.
– Ну… За… та гаразд. Не за що. Посуньтеся, я пройду до свого місця.
Чоловік, трохи посунувши Таню плечем, пройшов повз і поставив на столик пакет із їжею.Тетяна швидко зачинила валізу. Думки билися в її голові, панічно шарахаючись одна від одної.
– Всі ж речі зіпсовані! Усі! Як тепер відіпрати, а якщо плями залишаться?! Ох… – дівчина м’яла пальці, зітхаючи.
– Та не хвилюйтеся! У столицю ж їдете, там нове все купите. Батьки-то грошенят дали? – чоловік уважно глянув на попутницю.
Таня мимоволі підняла руку до кишені куртки, де лежали заощадження батька, “на перший час”.
– Ну ось, гроші є. Не пропадете! – упевнено кивнув хлопець.
Тетяна відсмикнула руку, поклала її на коліна і втупилася у вікно, роблячи вигляд, що дуже зацікавлена високими стовпами, що підпирають нескінченні дроти, які провисають.
А незнайомець тим часом розклав на столі консерви, нарізав хліб, помідори бризнули на казенну скатертину своїм рожево-червоним соком, редиска, розчепіривши тонкі кінчики, лягла на серветку.
– Пригощайтеся! А мене Денисом звати, до речі, – молодий чоловік зняв кепку, підморгнув Тані і вказав рукою на стіл. – Їжте, не соромтеся. Мені одному багато.
– Дякую, але я не хочу! – знизавши плечима, Таня відвернулася.
– Було б запропоновано, – Денис із задоволенням надкусив пухирчастий, із залишком квітки на верхівці, огірок і підчепив виделкою рибу з банки.
– Вчитися? – кинув він Тані.
– Що?
– Вчитися їдете?
-Так, вступати. А ви?
– Я-то? Ні! Я працювати! Відучився вже.
– Зрозуміло.
– Боїтеся?
– Вас?
– Да що мене боятися! Іспитів боїтеся?
– Трохи. Але я добре підготувалася.
– Пригощайтеся! Вам потрібно збирати сили! – Денис ще раз заклично махнув рукою.
Спочатку несміливо, потім уже впевненіше, Таня приєдналася до вечері сусіда.
– Є в місті, де зупинитися? Речі випрати? – запитав Денис.
– Так. Я до родичів їду. У них квартира. Це двоюрідна сестра моєї матері та її чоловік. Ще в них там бабуся живе, тіткіна мати.
– Так. Родичі – це добре…
Денис зітхнув.
– А ви? Ким працюєте? – Таня трохи осміліла.
– Я водій. В автобусному парку.
– Ааа…. – дещо розчаровано протягнула дівчина.
– А ви думали, професор? – Денис усміхнувся. – Ні, я з простих. Робочий клас.
– Ну, це теж добре! – поспішила відповісти Таня. – Такі професії скрізь прогодують.
Денис чомусь смикнув плечем.
– Так, це ви прямо в точку! Скрізь прогодують…
Далі їхали мовчки. Чоловік похмуро дивився у вікно, наминаючи в руках окраєць білого хліба, Таня теж дивилася у вікно.
Яка вона, тітка Маша? Як прийме Таню, що взагалі буде далі?…
…На наступній станції, уже в темряві, до купе зайшли двоє людей, літня жінка і бадьорий, ставний молодий чоловік, мабуть, її син.
– Так, чоловіче, ви чуже місце зайняли! – звернувся незнайомець до Дениса. – Ваше місце верхнє. Будьте ласкаві…
– Так -так, – Денис швидко застрибнув на верхнє ліжко, підморгнувши Тетяні.
– А ви? – тепер звернувся той, хто увійшов, до Тані. – Теж нагору повинні піти. Тут моє місце.
– Слухайте, чи не краще вам помінятися місцями! Що ж ви дівчину ганяєте!
– Ні, не краще. Я сам знаю, що мені робити! – зло огризнувся новий попутник. Його мати тільки лагідно стежила, як син розпихає мішки, лаючись, що їх занадто багато.
Таня спритно вилізла на верхнє ліжко і розтягнулася на жорсткому матраці. Так… Це не її улюблене ліжко вдома, де з вікна, щойно ти розплющуєш очі, видно гілку яблуні. За своє дитинство Таня роздивилася її настільки добре, що могла тепер заплющити очі й побачити кожен листочок, кожен вигин сучків, що відходять.
Колеса мирно вистукували свій невигадливий ритм, очі дівчини злипалися. Вона заснула.
Заснули, здається, після довгої метушні й пасажири знизу. Тільки Денис усе ворочався з боку на бік. У напівдрімоті йому привиділося, що він знову стоїть у концертному залі музичного училища. Сьогодні він бере участь у конкурсі на звання “Молодого таланту”, сьогодні, якщо постаратися, можна заявити про себе, можна пробитися вперед, обігнавши всіх тих, хто юрбиться за лаштунками, чекаючи своєї черги.
Денис картинно підняв скрипку, кивнув акомпаніатору і заграв підготовлену мелодію.
Глядачі затамували подих. Коливання струн народжували красиві, чарівні звуки, повітря тріпотіло, наповнюючись магією нотних переплетень.
Денис грав, а в голові проносилися спогади про всі ті дні, що він провів у музичному училищі, про те, як хотів кинути, про те, як раптом з’явилася та, заради якої хотілося грати. Вона була набагато старша, просто акомпаніаторка, що влаштувалася до них на роботу, приїхавши з якогось містечка.
Її пальці… Як Денис любив спостерігати за їхнім бігом по клавішах фортепіано… Її обличчя… Завжди ледь сумне, якесь розгублене.
Вона невдовзі помітила, що учень небайдужий до неї, мабуть, злякалася, пішла в інший колектив. А Денис усе чекав її біля дверей щовечора, проводжав, просто йдучи трохи віддалік. А потім вона заговорила з ним.
Денис зітхнув уві сні, насупившись.
Вона тоді висміяла його, обізвавши хлопчиськом.
– Ти б хоч грати навчився, а вже потім побачення влаштовував! – жорстко посміхнулася вона. – Іди додому, і досить до мене липнути! Не ганьбися.
Відтоді минуло кілька років. Біль від образи притупилася, але не зникла до кінця, заснув, притулившись до молодого серця, зачаївся, чекаючи слушної нагоди, щоб нагадати про себе…
Там, на конкурсі, Денис знову зустрівся з нею. Вона сиділа на третьому ряду і з усмішкою дивилася на хлопця. Вона впізнала його, сумнівів бути не могло.
Денис грав добре. Не відмінно, але добре, гідно. Тоді він посів друге місце.
Уже у фойє, коли інші учасники конкурсу ринули в відчинені двері буфета, вона підійшла до Дениса, доторкнулася до його плеча і сказала:
– А ти непоганий! Ще трохи, і між нами могло б щось вийти. Але не зараз. Другий сорт…
Денис відсахнувся від неї, швидко вийшов із дверей училища і покрокував вулицею, стикаючись із перехожими.
– Ей, ти! Обережніше! – кричали йому вслід. А хлопцеві чулося: “Другий сорт, другий сорт!”…
Тоді він і побився в провулку з якимись хлопцями, що гукнули його. На шум метушні швидко прибігли пильні мешканки ближнього будинку, викликали поліцію. А потім і швидку.
Денис довго лікував перелом руки. Кістки зросталися погано, наче організм не хотів більше боротися за своє щастя, щастя потонути в звуках скрипки…
Музику Денис закинув. Знайомий влаштував його на шоферські курси.
– Та кинь ти переживати! Зате завжди на хліб заробиш! А що твоя скрипка, одне бренькання, толку ніякого! – говорили друзі.
Денис кивав, а перед очима стояло її обличчя, глузливе, красиве.
Потім він одного разу бачив її в автобусі. Жінка підбігла до дверей і попросила впустити її в салон, хоча автобус уже почав рух.
Як хотілося тоді хлопцеві зло усміхнутися і залишити її там, під дощем, з тортом у руках, у мокрому пальто і з чубчиком, що прилип до чола.
Але це було б нерозумно. Вона навіть не впізнала водія, просто постукала у двері й вичікувально втупилася на неї.
“Цінителька першого ґатунку” зайшла в автобус, прошмигнула на вільне місце біля вікна і застигла, заплющивши очі.
– Проїзд не забуваємо оплачувати! – похмуро крикнув Денис . – Жінко! Квиток де?
Пасажирка заметушилася, порилася в сумочці й вийняла квиток. піднявши його так, щоб водій бачив папірець у її руках, на її пальці блиснула обручка…
Більше вони не бачилися…
…Уранці Денис прокинувся раніше за всіх пасажирів купе. Він обережно зістрибнув на підлогу і хотів, було, вже вийти в тамбур, але помітив на лінолеумі складений у кілька разів аркуш паперу.
Чоловік нахилився і підняв знахідку. На листочку в клітинку, вирваному з якогось зошита, була написана адреса.
“Азовська, 33. Квартира 56.” – прочитав Денис.
– Гей, Тетяно! Тань! – він легенько потряс за плече дівчину, яка перевертається з боку на бік.
– Що? Приїхали? – дівчина злякано здригнулася.
– Ні, та не бійся ти! Твоя записка? Тут валялася.
Таня вихопила папірець із рук попутника і сховала в кишеню.
– Так, моя. Дякую. Напевно, вночі вивалилася…
– Тобі чай принести? – запитав молодий чоловік.
– Так, якщо можна.
– А що ж не можна? – усміхнувся Денис і вийшов із купе.
…На вокзалі молоді люди до пуття і не попрощалися. Натовп відтіснив одного, притиснувши до колони перону іншого.
Життя поглинуло, закрутивши в потоці справ, випадкових знайомих. Але воно не в силах було стерти з їхньої пам’яті картинку, де Денис і Таня, хихикаючи й щось розповідаючи одне одному, сиділи в купе, на столику перед ними брязкотіли склянки з чаєм, а за вікном бігли назустріч поїзду поля, дерева та похилені, занедбані будиночки…
…Таня стояла перед дверима квартири номер 56 і чомусь боялася натиснути на кнопку дверного дзвінка.
Мама казала, що тітка Марія чекатиме, що її попередили, але все одно було якось незручно ось так звалюватися на голову чужим людям.
– А ти, напевно, Тетяна? – Наталя Дмитрівна, вивалившись із ліфта, обережно опустила сумки на підлогу і втупилася на приїжджу.
– Так.
– Ну, тоді посунься, я двері відчиню. Та сумки візьми. Марійка знову десь пропадає!
Тетяна здивовано подивилася на сумки, на жінку, що вочевидь була не рада приїзду дівчини, на ліфт, що зачинився й поїхав униз, за новими пасажирами.
Наталя Дмитрівна тим часом уже відчинила двері й нишпорила по стіні рукою в пошуках вимикача.
– Та щоб його! А, ось, знайшла! – передпокій освітився тьмяним світлом. Під стелею бовталася лампочка, вкручена в патрон. – Так, продукти розклади в холодильнику. Гроші є? Дав батько?
Таня розгублено кивнула.
– Віддаси особисто мені, зрозуміла? – жінка, страждаючи від задишки, зняла туфлі й потопала у ванну.
– Але це ж мені на… – спробувала посперечатися дівчина.
– Так? Тоді скатертиною дорога. Багато вас, таких соколів, приїжджаєте, живете, задарма користуєтеся! Я не для того цю квартиру вибивала, щоб тут нічліжку влаштовувати!
– Але…
– Мовчати! – Наталія Дмитрівна різко обернулася, потім схопилася за серце, що ховалося під неосяжними грудьми, і примружилася. – Що? Уже йдеш?
Таня похитала головою…
Через дві години прийшла тітка Марія. Вона тихо відчинила двері й навшпиньки пройшла на кухню.
– Ти Таня? – запитала вона, побачивши гостю.
– Так. Я нещодавно приїхала…
– Угу! – Марія швидко вийняла з холодильника каструлю із супом і стала жадібно черпати рідину ложкою.
– Та що ви?! Давайте розігріємо! – Таня хотіла, було, поставити каструлю на плиту, але Марія тільки відмахнулася від неї.
Раптом у дверному отворі з’явилася Наталія Дмитрівна.
– Ти що твориш? Я для тебе варила? Я для Єгорушки варила! Геть із кухні. Обідати треба було краще! – стара схопила зі столу ганчірку і штовхнула Марію по плечу.
Тетяна, широко розплющивши очі, дивилася на двох жінок і ніяк не могла зрозуміти, як же мама могла любити тітку Марію та її сім’ю…
Уже ввечері, коли прийшов дядько Єгор, Наталя Дмитрівна зібрала всіх у вітальні та, відслюнявивши купюри від Таніної пачки “на життя-буття”, роздала домочадцям гроші на завтра, “на обід і побалувати себе”, як вона висловилася.
– Але це ж мої гроші! – Таня зробила крок уперед, але Марія схопила її за руку і замотала головою.
– Мовчи, а як вступиш до свого інституту, просися в гуртожиток! – шепнула вона дівчині вже перед сном. – Тут у нас, як бачиш, не цукор…
Уранці Таня випрала забруднені варенням речі, розвісила їх на мотузці, натягнутій під дахом балкона, і сіла пити чай.
– Зніми свої речі! – Наталія Дмитрівна була тут як тут. Вона презирливо розсунула випрану білизну палицею і чортихнулася. – Усе повітря перегородила! Знімай негайно!
Таня злякано схопилася і зібрала речі.
– А де ж мені можна їх посушити? – тихо запитала вона.
– Ну, на вулиці повісь! Ви ж там у себе, на селі, так і робите! – знизала плечима жінка.
– Що ви таке говорите! Яке село?! Мама зовсім інше про вас розповідала, я думала, ви мені раді!…
– Ах, мама! Ну, то вперед до мами, додому! Пішла геть! Раді їй тут, як же…
– Мамо! Залиш її, скоро в гуртожиток переїде, і все, – дядько Єгор, похитуючись, зайшов на кухню. – Таню, каву зроби мені!
Марія тихо вислизнула в передпокій. Снідати вона навіть не приходила. Зараз через усе місто вона поїде на роботу, потім, увечері, потрібно буде бігти до учнів. Марія давала приватні уроки гри на фортепіано. А потім, прийшовши додому, потрібно віддати всю виручку свекрусі.
Але Марія не зробить цього. Кілька папірців надійно заховані в складках натільної білизни. Про них стара й не дізнається…
…Іспити пронеслися вихором. Таня практично не бувала вдома, готувалася до сесії або у дворі, або в парку, проїхавши три зупинки автобусом.
Таня зателефонувала батькам.
– Ну, як справи, дівчинко моя! Як там тітка Маша? Добре прийняли тебе? Як іспити? – запитання сипалися одне за одним, а Таня тільки мовчки витирала сльози, які противними змійками ковзали по щоках.
– Та що ти мовчиш? – не вгамовувалася мати. – Вступила ж?! Ну, кажи!
– Все нормально, так. Так! – крикнула Таня і кинула слухавку.
А перед очима досі маячив аркуш паперу за затиканим пальцями склом. Прізвища, довгий стовпець прізвищ тих, хто вступив. Таніного там не було.
Увечері Тетяна попросила повернути їй татові гроші, бо вона їде додому, але домочадці лише посміхнулися.
– Які “татові” гроші? А квартплату ми з чого платити будемо? Попроси, хай тобі ще вишлють.
– Але як же так!? Хоча б половину віддайте! – не вгамовувалася Таня.
– Ну що за дівчисько! – грюкнула Наталя Дмитрівна рукою по столу. – Іди вже, речі збирай! Студентка…
Таня, ковтаючи солону, гарячу образу, кидала одяг у валізу. Книги вона вже перев’язала мотузкою і поставила біля вхідних дверей.
– Танюшо! Танюшо! – Марія пошепки покликала її до себе. – Ось, візьми на квиток. Ти вибач… Але, бачиш, усе як тут у нас…
– Спасибі, тітко Машо! – Таня швидко схопила гроші й сховала їх у кишеню. – А поїдете зі мною? Збирайтеся!
– Ні, що ти! Як же я Єгора кину…
Марія з острахом глянула в бік вітальні, чи не чули родичі їхньої розмови. Але все було тихо.
Тут пролунав дзвінок у двері, потім ще один.
– Машко! Відкрий, поки мала дрібнички пакує! – пролунав наказ.
Марія слухняно вийшла в передпокій і відчинила двері.
– Денис? – вона здивовано відскочила. – Що тобі тут потрібно?
– Ми хіба знайомі? – чоловік зробив вигляд, що не впізнав жінку. Перед ним була вже не та Марія, що, немов цариця, панувала тоді над його серцем. Сутула, наче намагається здаватися меншою, ніж вона є насправді, з обгризеними нігтями, Марія викликала тільки жалість.
– Вибачте, Тут живе Тетяна? Я до неї!
– Хто там? Хто це? – Єгор і Наталя Дмитрівна вискочили з кімнати і втупилися на гостя.
– Це до Тані! – відповіла Марія.
– Ще один дармоїд на мою голову! – запричитала стара. – Єгоре! Гони їх усіх, і Таньку цю, і її залицяльника! У шию гони!
Вона тупала і розмахувала руками, била палицею по стінах, підштовхуючи сина до Дениса.
Марія влетіла в кімнату, схопила Таніну валізу, зачинила її, спритно заштовхавши туди залишки речей, і вивела дівчину до передпокою.
– Швидко вдягай туфлі, куртку не забудь! – шепотіла вона.
Таня, здивовано дивлячись на Дениса, слухняно зробила все, як веліла тітка Маша.
Дядя Єгор уже рухався передпокоєм, щоправда, насилу, похитуючись.
– Все, вони вже йдуть! – голосно сказала Марія. – До побачення, Танечко, привіт мамі передавай!
– До побачення, тітонько Марійко! – Таня вислизнула в хол і сховалася за спиною Дениса.
Той, усміхнувшись, кивнув на Єгора і, подивившись у Машині очі, прошепотів:
– Перший сорт! Як замовляла!
Марія хотіла щось відповісти, але двері вже зачинилися, відрізавши їй шлях до порятунку…
…- А чому ти приїхав? – тихо спитала Таня, поки молоді люди чекали на зупинці автобус.
– Тебе не було в списках, я захвилювався.
– Яких списках? Ти, що, приходив до інституту? – дівчина сторопіла.
– Ну, а як же! Я ж за тебе переживаю!
– А куди ми їдемо? – Таня тривожно подивилася у вікно.
– Не бійся. Переночуєш у мене, я до друга піду. А вранці відправимо тебе додому, до мами.
Тетяна зітхнула.
Поки автобус їхав порожніми вулицями міста, дівчина розповіла Денису все. Він кивав і витирав сльози з її щік. Він усе шукав зловтіху у своїй душі, адже йому помстилися сповна, доля послала Марії такого чоловіка, про якого вона й не могла мріяти…
Але нічого, крім жалості, всередині не знаходилося…
