— Мамо, а мені можна собаку? — Сашко дивився у вікно.
Ліда підійшла, зупинилася за спиною сина. По двору бігав кумедне цуценя. Його господиня стояла поруч, помахуючи повідцем.
— Чому вона не грається зі своїм собакою? — Сашко зітхнув. — Я б обов’язково грався!
Він нахмурив білі брови і повторив:
— Мамо, а мені можна собаку?
— Сашо, собака — це не іграшка. З ним ж треба не тільки гратися, а й гуляти, годувати, виховувати.
— Я буду.
— Ти поки не зможеш, бо сам ще маленький. Ось підростеш, тоді й буде видно.
— Я, може, ніколи не підросту! — Сашко зі сльозами вбіг до кімнати.
Все це Ліда згадала якось раптом у довгому лікарняному коридорі. За дверима реанімації, весь обплутаний трубками, лежав її син. Повз жінку швидким кроком пройшов лікар. Вона зрозуміла: Сашку гірше.
Все почалося з температури та головного болю. Син плакав і скаржився то на горло, то на голову. Дільничний лікар поставив діагноз ГРВІ, виписав ліки.
Наступної доби температура так і не спала. Потім синочка почало нудити. Ліда викликала «швидку».
— Госпіталізуємо, — сказав молодий лікар. — Ризикувати ми не можемо. Збирайте дитину.
— Гострий розсіяний енц..аломієліт. Не хвилюйтеся. Постараємося зробити все, що від нас залежить.
Так сказали в лікарні. Але щось пішло не так. Чи то організм синочка дав збій, чи то сталося щось ще, але без операції обійтися не вдалося. І ось тепер маленький Сашко лежав там за білими дверима, а Ліда нічим не могла йому допомогти.
Лікар вийшов і сів поруч:
— Операція пройшла успішно. Ми підключили вашого сина до всіх систем життєзабезпечення, але організм не справляється. У нього серце б’ється так часто, що, боюся, не витримає. Візьміть себе в руки і йдіть зараз зі мною.
Коли Ліда побачила Сашка, їй захотілося завити, заплакати, сховатися від цієї моторошної безвиході. Синочок лежав майже невагомий, блідий до синяви, оповитий зондами.
— Я хоч і скептик, — лікар відвів погляд убік. — Але у нас тут які тільки дива не траплялися. Спробуйте поговорити з ним. Тримайте його за ручку і говоріть.
— А що? Що треба говорити? — Ліда ледь ворушила губами, боячись злякати і без того крихке життя Сашка.
— Спробуйте говорити про щось, що для нього важливо, що він любить. Про улюблену іграшку. Або, може, він чогось хотів, про щось мріяв.
— Собака! Лікарю, він дуже хотів собаку! А я не дозволяла.
— Говоріть про собаку. Неважливо. Про що завгодно. Можливо, ваш голос заспокоїть його.
Ліда почала щось шепотіти синові. Молода медсестра покликала лікаря до виходу:
— Сергію Миколайовичу, можна вас на хвилинку.
Лікар кивнув, і вони обоє вийшли.
— Сергію Миколайовичу, я подумала… Тільки не знаю, чи можна.
— Говоріть, Рито, ви хотіли щось запропонувати?
— Так. Сергію Миколайовичу, моя подруга працює волонтером, допомагає дітям із різними важкими порушеннями.
— Рито, боюся, це…
— Сергію Миколайовичу, але вона працює з собакою. Зачекайте, послухайте. Це собака-терапевт. Він спеціально навчений роботі з хворими дітьми. І, кажуть, це дає приголомшливі результати.
— Рито, не хочу вас розчаровувати, але це не наш випадок. У нас хлопчик — між життям і см..тю. Та й собака в реанімації…
— Сергію Миколайовичу! — Рита прикусила губу. — Але якщо спробувати…
Лікар мовчки відчинив двері й заглянув у палату. Ліда, як і раніше, щось шепотіла синочку.
— Рита, стежте за пульсом. Я у себе.
Він ледь встиг ковтнути остиглу каву та зробити кілька записів у журналі, як Рита постукала у двері:
— Сергію Миколайовичу, хлопчику дуже погано. Серцебиття ще посилилося.
Він дивився на цього малюка і розумів, що нічого, абсолютно нічого більше не може зробити. Або може?
— Рито, — він кивнув дівчині.
Вона зрозуміла його без слів і вибігла в коридор.
***
Через дві години коридором реанімації, м’яко ступаючи великими волохатими лапами, йшов пес. Його золотиста шерсть, немов шовк, струмувала у тьмяному світлі лікарняних ламп.
— Вітаю, я Марія . А це Лео, — дівчина тримала собаку за нашийник. — Куди нам пройти?
Лікар привідкрив двері палати, і дівчина з собакою обережно зайшли всередину.
Марія присіла біля хлопчика поруч із Лідою, Лео сів біля її ніг і, не відриваючи погляду, дивився на маленького пацієнта. Рита подала стерильну серветку. Її подруга акуратно й професійно прикрила тканиною зонди, підняла велику передню лапу Лео й обережно опустила її на руку хлопчика.
— Продовжуйте говорити, — попросила вона Ліду. — Не зупиняйтеся.
— Сашко, будь ласка, одужуй, — Ліда відчайдушно чіплялася за надію, що з’явилася. — Мій синочку, одужуй! Ми приїдемо додому, і я подарую тобі такого ж чудового собаку, як цей. Ти будеш грати з ним, а він буде приносити тобі м’яч.
Такий жовтий пухнастий м’яч. Пам’ятаєш, ми хотіли купити його в спортивному магазині? А восени будемо ходити з ним в парк, він буде валятися в сухому листі й наздоганяти тебе. Сашко, ти тільки, будь ласка, одужуй.
Ліда шепотіла, Лео нерухомо сидів біля ліжка, і його лапа, як і раніше, лежала на маленькій дитячій ручці.
— Пульс, — ледь чутно, губами прошепотіла Рита. — Дивіться, пульс падає.
Сергій Миколайович поманив її в коридор.
— Рита, але ж це… Цього не може бути. Або, не інакше, диво.
— А я вам казала, — Рита тріумфально поглянула на свого впертого лікаря. — Не вірили мені.
— Лікарю! — вигукнула Ліда.
Він різко відчинив двері, готовий побачити що завгодно, тільки не те, що побачив. Теплий рожевий язик собаки ковзав по маленьких пальчиках, а Сашко… Сашко посміхався.
— Так-так, все добре. Це добре, Лідо.
І, моргнувши, швидко відвернувся. Це непрофесійно, але ж це диво.
***
Марія і Лео майже оселилися в реанімації. Пес ні на хвилину не хотів залишати палату. Зазвичай слухняний і поступливий, чотирилапий терапевт вперто не відходив від свого пацієнта. Спав теж поруч із ліжком хлопчика.
А Сашко, який вже не міг натішитися новим другом, йшов на поправку.
— Мамо, а коли ми повернемося додому, моє цуценя вже там буде? — Сашку дозволили ненадовго сісти, і він, прагнучи якнайшвидше знову стати міцним і сильним, щосили намагався тримати спину рівно.
— Буде, Сашко. Через пару тижнів я заберу його від колишніх господарів. Поки він трохи звикне до дому, бабуся нам допоможе за ним доглянути. А там і тебе випишуть.
Марія допомогла Ліді знайти через своїх знайомих власників, у яких якраз з’явилися цуценята золотистого ретривера. Вони й їздили вибирати разом. Тому що Сашко просив «такого як Лео». Вибрали. Марія сказала, майже однакові, тільки поки маленьке.
— Сергію Миколайовичу, а Лео на мене не образиться, якщо я свого цуценя теж так назву? — запитував Сашко, коли лікар прийшов провідати його вже в новій палаті.
— Спитай у Марії. А ще краще — у Лео, — посміхнувся лікар. — Але я думаю, що він не образиться. Буде Лео Другий.
— Мамо, чуєш? У нас буде Лео Другий! Ура!!
Спеціально для сайту Stories
