Відкривши конверт, Петро дістав складений удвічі аркуш паперу та фотографію… Спочатку він хотів викинути лист у відро для сміття, але цікавість виявилася сильнішою.
Цікаво раптом стало, що такого вирішила повідомити йому рідна тітка через десять років? Після всього, що сталося…
Петро начебто ясно дав зрозуміти, що знати її більше не хоче.
Він розгорнув аркуш, списаний з двох боків недбалим дрібним почерком, підсунув ближче настільну лампу, і очі його швидко забігали зліва направо.
Один рядок, другий, третій. Чим більше Петро читав, тим дужче хмурилося його обличчя.
Через дві хвилини він кинув листа на стіл і взяв у руки фотографію, глянув мельком і одразу жбурнув назад.
Нічого цікавого.
“Невже тітка справді думає, що має право мене про щось просити?” – Задумався він.
А руки чомусь затремтіли, і водночас якось не по собі стало. Совість, чи прокинулася?
Петру дуже захотілося вимовитись. Ось тільки не було кому. Рідних братів і сестер у нього зроду не було. А батьки пішли у небуття десять років тому… Спочатку мама, потім батько. Саме тоді, коли йому 18 років виповнилося.
Була ще тітка, але … Для Петра ця жінка залишилася назавжди в минулому.
Не хотів він ні спілкуватися з нею більше, ні підтримувати людські стосунки.
А тепер, навіть якби захотів через стільки років – пізно. Запізно…
Він узяв телефон і зателефонував Єгорові. Той завжди був готовий приїхати на першу вимогу.
– Привіт, друже! Чи не хочеш зустрітися? Поговорити треба, а нема з ким…
– Петро, та я зараз без грошей. Зарплатня тільки за тиждень, ну якщо її не затримають знову.
– Я пригощаю!
– Так? Вже біжу! Зустрічаємось на нашому старому місці, правильно?
– Так! – Петро усміхнувся.
Друг ніколи його ще не підводив, і за це він його дуже цінував. Іноді навіть прислухався до його думки, незважаючи на те, що поради він найчастіше давав відверто дурні та нікудишні…
Натомість вислухає завжди.
Як то кажуть: “У людині треба знаходити плюси, а не зациклюватись на недоліках”.
Щоправда, щодо Єлизавети Іванівни, його рідної тітки, це правило чомусь не працювало… Втім, завжди бувають винятки із правил.
Коли Петро зайшов у кафе, де він з другом зазвичай влаштовував посиденьки, Єгор уже сидів за столиком . Помітивши друга, він помахав рукою і гукнув:
– Петро! Я це вже замовив поїсти, нічого? Ти ж розплатишся?
Офіціантка та всі присутні на той момент у кафе відвідувачі запитливо подивилися на Петра. Особливо офіціантка. Їй було важливо знати…
Петро ствердно кивнув і, намагаючись не показувати свого збентеження, подався до столика.
– Сідай, друже! Про що хотів поговорити? Знову з дівчатами не вдається познайомитись? Так я тут нещодавно дивився по телевізору одну передачу і там.
– Єгоре, зупинись! Сьогодні не про дівчат розмова буде. У мене тут інше… Лист від тітки надійшов…
– Це від тієї, з якою ти не спілкуєшся десять років і… ще б стільки не спілкувався?
– Так, від неї …
– І що? Спадщину хоче лишити? – Усміхнувся Єгор. – Слухай, якщо спадок, ми ж можемо з тобою відкрити бізнес!
– Та ти заспокойся! Немає спадщини. І тітки вже нема. Вона мені в листі так і написала: “Дорогий Петре, якщо ти читаєш цей лист, то мене вже немає на цьому світі”.
– Он як! Навіщо написала? Попрощатися?
– І це також. Але суть в іншому. Вона просить мене виконати її останне бажання. Ну чи прохання. Не знаю як правильно.
– Пам’ятник поставити? Так це, друже, справа витратна. І треба ніби рік чекати, поки земля осяде. Стривай, то вона хоче, щоб ти це за свої гроші зробив? Ну знаєш…
– Єгоре!
Петро несхвально похитав головою.
Все-таки на деякі недоліки складно заплющувати очі. Єгор, постійно перебиває.
– Та чого ти злишся? Я просто вважаю, що пам’ятник за власні кошти ставити – безглуздо.
– Та не просила вона мене пам’ятник ставити. Вона хоче, щоб я… Загалом, сам читай, — Петро простяг другу складений удвічі аркуш паперу.
Єгор лист забрав, розгорнув і почав бігати очима по кривих рядках.
– Нічого собі! – свиснув він, коли дочитав листа. – А як вона собі це уявляє?
– Вже ніяк…
” Мій дорогий Петро! Пише тобі твоя тітка, Єлизавета Іванівна, якщо ще пам’ятаєш таку.
Почну з того, що якщо ти читаєш цей лист, то мене вже немає . Останні п’ять років хворію я дуже сильно. Але про тебе ніколи не забувала. Молилася постійно. Шкода, що ти вирішив зі мною не спілкуватися.
Прикро, бо я ні в чому не винна. А твій батько… Втім, про це я далі напишу.
А поки що хочу попросити тебе про одне особисте прохання. Ніколи тебе ні про що не просила, а зараз. Зараз хочу попросити. Вперше та востаннє. Сподіваюся, що ти не відмовиш старенькій?
Живе у мене кішка Муся. Ти знаєш її: пам’ятаєш, як ти з нею грав у дворі, коли в гості приходив?
Вона вже старенька і догляд за нею потрібен. Не хвилюйся, нічого складного: просто погодувати, напоїти, лоток прибрати (вона привчена до нього) за вушком почухати перед сном.
Та й ветеринару ще періодично показувати, якщо буде в тебе така можливість.
Розумієш, після того,як я піду з життя вона нікуди не піде… Я її дуже добре знаю.
Сидітиме на вулиці, чекатиме на мене. А я ж не повернуся. А Мусі на вулиці жити не можна. Застудиться, не дай Боже, і все. А я хочу, щоб вона залишок своїх днів у нормальних умовах жила. Батько твій, до речі, дуже любив її. І ти теж. Пам’ятаєш? Впевнена, що пам’ятаєш.
Чужих людей Муся не визнає, та й не візьме її ніхто таку стару. У всіх майже вдома по кілька кішок живе. Прошу тебе, Петро, забери її!
Про всяк випадок поклала фотографію, щоб ти її впізнав, коли до села приїдеш.
Вона апоряд з моїм домом сидітиме. Ах, так! Зовсім забула про батька тобі розповісти. Справа в тому…”.
На цій фразі лист обривався. Може, не встигла тітка дописати, а може, просто не захотіла.
– Слухай, Петро. – задумливо сказав Єгор. – Мені здається, вона хоче…
– Хоче кішку свою кохану на мене зіпхнути, — посміхнувся Петро. – Щоб я доглядав її . Годував, лікував за свої гроші!
– Ну, так… А воно тобі треба?
– Витрачати свій час на поїздку до села, потім ще кішку шукати. Та й витрати на її подальше утримання теж будуть чималі. Згоден? Ось! Я б точно не поїхав. До речі, а ти з нею чому не спілкуєшся? Ніколи не розповідав, так може зараз поділишся інформацією?
Петро глянув на друга. “А справді, чому б не розповісти йому правду?”.
– Вона мого батька з сім’ї повела. Мама хворіла довго, а батько раптом затримувався десь. Казав, що на роботі. А потім з’ясувалося, що до тітки ходив і годинами там пропадав. Мама, як довідалася, не витримала. Серце її не витримало.
– Та невже…
– А потім і батько за нею пішов засвіти. Сорока днів не минуло. Не зміг витримати такого лиха. А хто винен у цьому? Моя рідна тітка. Батька повела, сестру свою зрадила. Ось як думаєш, чи міг я з нею спілкуватися після цього?
– Ні, звичайно.
– Знаєш, я б за таке не знаю що зробив…
– Я нічого не хотів. Просто поїхав у місто.
– А будинок?
– А будинок потім продав через рієлтора. Більше в селі ноги моєї не було. Так, до батьків дуже хотілося потрапити, але боявся зустрітися з тіткою.
Петро подивився на листа й важко зітхнув.
– Боявся, що не зможу стримати емоцій і наговорю їй образливих слів ,за все, що вона зробила мені.
– Розумію… Слухай, ну якщо ти хочеш дізнатися про мою думку, то я вважаю – їхати туди не треба. Коли вона так з тобою погано вчинила, нехай і розплачується за свої гріхи сповна.
– Ось про це я й хотів поговорити з тобою. З одного боку, ти маєш рацію, а з іншого…
Петро почухав потилицю.
– Ну кішка начебто ні в чому не винна. Тварини не можуть відповідати за вчинки своїх господарів. Тим більше, що я дійсно пам’ятаю її. Гарна кішка.
– Але якщо ти її забереш, то підеш на поводу у своєї тітки, і, виходить, пробачиш її!
– А вибачати її я не хочу! – Стукнув по столу Петро, чим привернув до себе увагу оточуючих. – Вона не заслужила на це!
– Ось! І я про те саме! – Підтримав друга Єгор.
– До того ж, — резонно зауважив Єгор, — ця кішка постійно нагадуватиме тобі тітку, і навряд чи зможеш її любити, як колись. Швидше навпаки…
Петро і тут погодився з другом. “Як у неї тільки нахабства вистачило мені написати” — думав він, спостерігаючи за тим, як Єгор доїдав залишки салату.
Розплатившись з офіціанткою, Петро повіз друга до дому.
Залишившись на самоті він довго думав. Щось не давало йому спокою. Чи почуття провини. Тільки в чому він винний? У чому?
Це тітка позбавила його батьків, це вона зруйнувала його життя. Таке не можна пробачати!
Або як правильно? Як? Він дуже заплутався у своїх почуттях.
Він глянув на нічне небо, засіяне мільярдами маленьких крапок, званих зірками, і швидко знайшов ту, що називалася полярною.
Петро раптом згадав, як уночі часто сидів із батьком у дворі будинку, і той розповідав йому цікаві речі:
“Коли не знаєш куди йти або не можеш прийняти рішення, достатньо лише подивитися на цю яскраву зірочку, і вона обов’язково вкаже тобі шлях”.
Він довго дивився на неї.
Так довго, що навіть шия затекла. Проте зірка дійсно допомогла прийняти йому рішення.
Як це працює Петро не знав. Але це працює… Щодо цього жодних сумнівів у нього не було.
Петро дістав із кишені телефон, викликав таксі та поїхав на вокзал. Там купив квиток до найближчої до його села залізничної станції, потім знайшов вільне місце у залі очікування та почав чекати поїзда.
Рано-вранці, коли сонце неспішно виповзало з-за обрію, проганяючи залишки ночі, Петро невпевнено йшов головною сільською вулицею у напрямку міста спочину. Він давно вже хотів провідати своїх батьків.
– Петро! Це ти? – почув він знайомий жіночий голос за спиною, і здригнувся.
Обернувшись, Петро побачив біля хвіртки Людмилу Павлівну, подругу матері. Ну і з тіткою його вона теж дружила.
“Так, дуже постаріла” — з сумом подумав Петро, помітивши зморшки на її обличчі.
– Вітаю, Людмило Павлівно. Так, це я.
– Як ти виріс! А я дивлюсь із вікна, думаю, ти це чи не ти. Не впізнати тебе зовсім. До батьків, отже, приїхав. Це правильно! Це добре. Давно ти не був у них. А я тут це, нещодавно тобі листа відправляла від імені Єлизавети Іванівни. Отримав?
– Отримав… — тяжко зітхаючи, відповів Петро.
– Вона ж пішла з життя нещодавно. Хворіла останнім часом сильно. Ну і загалом попросила мене, щоб після того як її не стане, я цей лист надіслала на твою адресу.
– А як вона дізналася де я мешкаю?
– Чого не знаю, того не знаю… — знизала плечима Людмила Павлівна. — Ну, у неї ж завжди були знайомі в поліції, може, там допомогли якось. Але я не про це.
Бабуся полізла спочатку в одну кишеню, потім в іншу, і дістала звідти аркуш паперу.
– Ти пробач мені, стару. Я так поспішала, що забула покласти до конверта ще один лист.
– Ще один?
– Так. Ось, тримай! Впевнена, тобі буде цікаво це прочитати. Сама кілька разів перечитувала і щоразу реву…
Петро забрав із тремтячих рук Людмили Павлівни м’ятий аркуш паперу, поклав у кишеню, попрощався з нею і пішов далі. А біля воріт зупинився і дістав листа. Дуже хотілося дізнатися, що там написано. Що тітка ще не розповіла.
Цей лист нічим не відрізнявся від першого: так само складений удвічі , той самий дрібний почерк.
Петро почав читати.
“…Справа в тому, що все, що люди наговорили про твого батька – це неправда. Не виводила я його з сім’ї. І він не “гуляв”. До мене Василь ходив зовсім з іншої причини.”
Петро відчув як у горлі росте великий ком. Насилу, але він зміг його проковтнути.
“Коли твоя мати злягла, Василь прийшов до мене вперше і попросив навчити його молитися. Ти ж пам’ятаєш, який він був безбожник? Таких атеїстів ще пошукати треба… А тут він прийшов і каже: “Навчи мене, Єлизавето, молитися… Хочу за свою дружину перед Богом просити, щоб він не розлучав мене з нею”. От і почала я його вчити, як і що робити, які слова говорити, як хреститися і кланятися перед іконами. Дуже багато йому всього розповіла. Вважай, усе, що сама знала, те розповіла.
Але була одна умова: він узяв із мене клятву, що я нікому не розповім про те, що він у Бога став вірити. Дуже він боявся, як односельці відреагують.
Я й пообіцяла. Поклялася, точніше.
Хоча знаю, що це грішно. Але інакше він не погоджувався. А перед тим як піти з цього світу я зрозуміла, що не можу більше мовчати і вирішила розповісти тобі, як воно насправді було. Щоб ти знав правду.
Вибач мені, Петро, якщо зможеш…”.
Петро не міг повірити. “Виходить, увесь цей час він звинувачував тітку в тому, чого вона не робила? І батько його зовсім не гуляти ходив, як люди говорили, а молився за матір!”.
Петро не зміг стримати сліз.
Вони лилися і лилися, а сонце піднімалося все вище та вище. І йому було соромно. Дуже соромно.
Він зайшов на територію , досить швидко знайшов місто спочину своїх батьків і довго поруч із ними стояв, вдивляючись у їхні обличчя на пам’ятниках.
“Тільки зараз до нього дійшло, що хтось поставив їм пам’ятники”. І Петро зрозумів, хто їх поставив.
Це була тітка. Більше нема кому. Навряд чи хтось із односельців вирішив витратити свої кошти.
Він раптом гостро відчув необхідність терміново знайти місце, де спочивала Єлизавета Іванівна. Тепер він уже не пробачити її хотів, а сам вибачитися.
Ось тільки куди йти?
Він почав озиратися на всі боки, і раптом побачив серед огорож руду кішку.
Він упізнав її. То була Муся.
Вона голосно нявкнула, зробила кілька кроків у протилежний від нього бік, обернулася і знову нявкнула. Петро зрозумів, що вона кличе його за собою. І він пішов.
Дерев’яний хрест із табличкою, на якій було написано прізвище та ініціали тітки, вказував на те, що він прийшов туди, куди треба. Точніше Муся його навела “на адресу”.
Петро впав навколішки, схилив голову і довго просив у тітки вибачення через те, що кинув її одну.
За те, що всі ці десять років тримав на неї образу. За те, що не повірив їй, коли вона зі сльозами на очах казала, що не виводила його з сім’ї.
Відпустивши все те, що збиралося в ньому всі ці роки, Петро відчув полегшення.
– Я ще повернусь, тітко. Обов’язково повернуся, — сказав він. – І пам’ятник тобі поставлю, і за будинком твоїм наглядати буду. Дякую, тітко, тобі за все, що ти зробила для мене та моєї родини.
Потім він подивився на Мусю, а кішка наче тільки цього й чекала. Вона спритно застрибнула до нього на руки, притулилася всім тілом і почала тихо муркотіти.
Петро йшов з нею на зупинку, посміхався сонцю і почував себе в цей момент по-справжньому вільною людиною.
Вільним від образ та вантажу минулого.
