На заводі над прізвищем Савелія чоловіки часто жартували. Та й жінки теж. Особливо, коли чули його вперше.
Ось і цього разу вранці на заводській прохідній з’явилася нова охоронниця, жінка років сорока. І коли вона, перевіряючи пропуск Савелія, прочитала його прізвище, одразу посміхнулася.
– Ой! Домовик! Невже такі прізвища справді бувають?
– Ну, ти ж бачиш. – Савелій одразу перейшов на «ти», бо охоронниця виглядала молодшою за нього. – Ще й як бувають.
– Цікаво, а звідки у вас у роду з’явилося таке прізвище? – продовжувала цікавитися жінка. – Га, Домовик?
Савелій уже давно знав, як віджартуватися в таких випадках.
– Кажуть, моя прабабуся в якомусь там поколінні колись похуліганила з домовиком. Ну і, потім, народила від нього. Ось і з’явилося у нас таке прізвище.
Жінка, замість того щоб посміятися з його жарту, зробила таке обличчя, що розреготався сам Савелій.
– Ви це серйозно? – прошепотіла вона злякано.
— Ага, — продовжив він жартувати. — Ще й як серйозно. Від цієї прабабусі у нас, у всіх, тепер є паранормальні здібності. Тож, красуне, краще не сварися зі мною. Якщо що, я до тебе вночі з’явлюся, у вигляді домовика. І спати не дам.
Після цих слів охоронниця подивилася на нього підозрілими очима і сказала суворо:
– А ти мене не лякай! Я, якщо що, і з домовиком розберуся. Проходь давай. Не затримуй людей.
Увечері, коли Савелій уже йшов з роботи, ця охоронниця знову була на прохідній. І побачивши його, відразу зробила незадоволене обличчя.
– Ей, красуне, чого ти така сердита? – запитав він її добродушно.
– Я тобі не красуня, а Валентина Сергіївна! – гримнула вона. – І не треба на мене витріщатися. Проходь!
«Ну, ось, – подумав Савелій, виходячи з прохідної, – здається, я собі ворога нажив. Мабуть, не розуміє жартів, жінка…»
Наступного ранку на прохідній цієї охоронниці не було. Але в обідню перерву ця Валентина Сергіївна сама з’явилася перед ним – у заводській їдальні. Підсіла до його столика, коли він їв картопляне пюре з котлетою, і тихо прошипіла, — так, щоб її не чули сусідні столики.
— Ну, зізнавайся, Домовик! Сьогодні вночі — це була твоя робота?
Савелій навіть ледь не подавився від такого твердження.
– Про що ви зараз говорите, Валентино Сергіївно? – прокашлявшись, запитав він, перейшовши на «ви». – Що значить – моя робота?
– Не відпирайся, Домовик! – Вона готова була спалити його своїм поглядом. – Ти ж сам мене попереджав.
– Про що?
– Про те, що з тобою сваритися не можна.
– І що?
– Ти погрожував, що можеш прийти до мене вночі у вигляді домовика! Адже погрожував?
– Та що ви кажете, жінко? – вигукнув Савелій жалісно. – Я ж вчора просто пожартував!
– Ага, як же! Пожартував він! – тиснула вона ще сильніше. – А вночі хтось мене за ногу смикав?
– Як це – смикав?
– А ось так! Я тільки-но заснула опівночі, як раптом чую, ковдра з мене зсунулася. І за ногу мене хтось так м’яко – цап! Я мало не збожеволіла від страху!
– Ей, Валентино Сергіївно, що ви кажете? – Савелій витріщив на жінку здивовані очі. – Ви думаєте, це я до вас вночі у вікно заліз і за ноги хапав?
– Я вже не знаю, як ти до мене заліз, через вікно чи якось інакше, але я явно відчувала твою руку!
– Мою? – Домовик від розгубленості не знав, що сказати. – А може, це ваш чоловік так з вами похуліганив?
– Який ще чоловік? – вона розсердилася ще більше. – Я вже п’ять років як розлучена! Це був ти, більше нікому!
– Та звідки ви це взяли?
– А тому що ти – Домовик! І твоя бабуся з домовиком гуляла! Ти сам говорив!
– Та я ж кажу – це був жарт. Я всім цей жарт розповідаю. Всі над ним сміються, а ви…
– Ось і дожартувався… – Вона поглядом вже готова була його вб.ти. – Я через тебе сьогодні всю ніч не могла заснути. Тільки задрімаю, як відразу якісь шурхоти по кутках починаються.
– Це вам все примарилося, – спробував заспокоїти Савелій жінку. – Це був не я, чесне слово.
Але Валентина Сергіївна заперечно похитала головою.
– Ні, Домовик… Сам цю кашу заварив, сам і їж.
– Що? Яку ще кашу? – Савелій знову з подивом подивився на неї. – Як це – їж?
– А так. Я тут від людей дізналася, що ти, здається, не одружений.
– І що з того?
– А те, що сьогодні вночі ти будеш поруч зі мною. Адже тебе за це ніхто не буде сварити? Правильно?
– Як це — з вами? Що ви цим хочете сказати?
– Я хочу, щоб ти вночі відганяв від мене своїх родичів!
– Яких родичів?
– Домовиків! А я спати буду. Адже я тепер у темряві спати боюся. А при світлі – заснути не можу. Ти мене зрозумів?
– Зрозумів… — злякано кивнув Домовик, розуміючи, що сперечатися з цією жінкою марно. — І коли мені до вас приходити? О котрій годині?
– А відразу після зміни. Підемо разом, щоб тобі й на думку не спало мене обдурити. Я тебе нагодую і вкладу спати. А о дев’ятій — розбуджу, і ти всю ніч будеш біля мене чергувати.
Чи варто говорити, що після тієї ночі Домовик від Валентини Сергіївни більше нікуди й не йшов. Бо жінкою вона виявилася хорошою. Хоч і трохи нервовою, і боягузкою, але в основному – турботливою, і навіть – як не дивно – ласкавою.
А що ще чоловікові від жінки треба? Тільки ласка і розуміння. Більше – нічого.
Спеціально для сайту Stories
