– Ти уявляєш, який негідник? Я йому все життя присвятила, а йому, бачите, нудно стало!
– Ой, Олено, і не кажи! Які ці чоловіки! Мій ось теж допізна десь вештається!
– Ну, твій хоч на розлучення не подає…
– І то правда…
Олена із Геннадієм прожили разом майже 30 років. Жили дружно, спокійно, без зрад та скандалів. Буквально за три місяці мали справляти перлове весілля.
Жінка вже готувалась: шукала відповідний ресторан, продумувала меню, складала список гостей. Звісно, стосунки були вже зовсім не такими, як раніше. Жодного кохання вже не залишилося. Точніше, любов була, але, швидше, споріднена, ніж подружня. Але хіба в інших якось інакше?
Тобто нічого не віщувало лиха, жодних поганих думок у Олени не виникало, не було жодного приводу не святкувати ювілей сімейного життя.
Окрилена приємними турботами, жінка навіть не підозрювала, який сюрприз готує їй чоловік. Вона розраховувала отримати як мінімум золотий браслет чи сережки з топазами, на які вже неодноразово прозоро натякала Геннадію. Але, здавалося, чоловік зовсім не думає про річницю весілля, а занурений у якісь свої думки.
Він ходив, мовчав, а потім сказав таке, від чого в Олени очі на лоба полізли:
– Ну що, Олено, настав час нам з тобою серйозно поговорити. Я довго думав і ухвалив одне рішення. Хочу одразу попередити, що воно далося мені дуже нелегко.
– Слава Богу! Нарешті ти продаси свою машину! Користі від цієї консервної іржавої банки ніякої, а витрат багато! То ремонт, то страховка, то ще щось… Просто жах!
– Що за дурниці, Олено? З чого це я маю продавати свою ластівку? Скоріше кінець світу станеться, ніж я з нею розлучусь!
– Ось тепер я занепокоїлася… Що ти таке задумав?
– Настав час кожному з нас піти своєю дорогою. Загалом я хочу подати на розлучення!
– Що? Не жартуй так! До 1 квітня ще далеко!
– Мені не до жартів, я цілком серйозний!
– Так, Геннадію! Ти, мабуть, зранку раніше прийняв? Чи фарбою в гаражі надихався?
– Та не був я в гаражі Я прийшов поговорити з тобою по-людськи, а ти намагаєшся мене принизити!
– Про яку людяність ти говориш? Жили 30 років, не тужили, виростили дочку, налагодили побут, а тепер ти з кажеш мені про розлучення? Яка муха тебе вкусила? Чи, може, ти маєш іншу жінку?
– Не вигадуй, немає в мене жодної жінки. Може, звісно, у майбутньому буде. Я не можу виключати такої ймовірності. Але зараз я не маю наміру знову пов’язувати себе узами шлюбу.
– Що ж тоді сталося?
– Нічого особливого. Просто мені стало нудно, тісно… Розумієш? Я хоч і бухгалтер, але в душі творча натура. Мені потрібна воля, потрібна різноманітність, потрібні якісь пригоди. Ти, звісно, непогана дружина. Але я просто втомився три десятки років щодня спостерігати одне й те саме обличчя.
– Значить, тобі не подобається моє обличчя? Ну, Геннадію, не чекала від тебе! У мене просто нема слів!
Олена залилася сльозами та вибігла з квартири, так і не доївши свого сніданку. Колеги на роботі як могли втішали її, а начальник настільки увійшов у становище, що навіть дав їй відгул, щоб відпочила і прийшла до тями.
Скориставшись нагодою, жінка поїхала до дочки, яка нещодавно вийшла заміж і перебралася до чоловіка на інший кінець міста. Олена сподівалася, що Аліна (так звали доньку) зможе якось вплинути на батька, що Геннадію стане перед нею соромно.
– Ось такі, доню, у нас справи. Тато твій, хоч і не старий ще, але вже почав потихеньку божеволіти.
– Так, мамо, не чекала я такого. Може, це тимчасове помутніння? Може, він передумає?
– Ой, боюся, сам він не передумає. Потрібно, щоб ти якось подіяла на нього. Поговори з батьком, спробуй.
– Звичайно, мамо, про що розмова? Прямо зараз поїдемо, щоб коли він повернеться з роботи, ми з тобою були у всеозброєнні!
Геннадій, ніби передчуваючи, що на нього чекає неприємна розмова, не поспішав додому, а прийшов уже ближче до вечора. Але любляча дочка не побігла готувати вечерю своєму чоловікові, а терпляче чекала батька, щоб провести з ним профілактичну розмову і звернутися до здорового глузду.
Увійшовши на кухню та побачивши за столом Аліну, Геннадій важко зітхнув. Усвідомлюючи, що подітися нікуди, він сів навпроти і приготувався вислуховувати моралі.
– Ну давай, доню, розповідай, який я поганий. Адже мама тебе вже налаштувала?
– Не кажи дурниць, ніхто мене не налаштовував. Ти сам своїми вчинками налаштовуєш мене проти себе.
– І що ж такого страшного я зробив?
– А що це за новини про розлучення? З чого це раптом вирішив кинути маму? Невже так легко зруйнувати сім’ю?
– Якби було легко, я, може, давно пішов би. Але я людина з совістю, тому заплющував очі на свої мрії та бажання. Але так не може продовжуватись . Маю право пожити так, як хочу, хоча б на схилі років?!
– Добре… Допустимо, ви розлучитеся. А ти думав над тим, де житимеш? Будеш блукати по орендованих квартирах у такому віці?
– Ні, звичайно. Я що за своє життя не нажив майна?
– Тільки не кажи, що ти збираєшся вигнати маму з квартири!
– Нікого я не збираюся проганяти. Нашу з мамою квартиру продамо, а гроші поділимо і купимо дві поменше!
Олена, яка весь цей час перебувала в сусідній кімнаті і уважно прислухалася до розмови, не змогла зазнати такого нахабства. Вона вдерлася на кухню, щоб висловити все, що вона думає з цього приводу.
– Що? Продати квартиру? Та я в житті цього не дозволю! Працювали, заробляли, облаштовували, а тепер віддати все це чужим людям?
– Ну, запропонуй інше рішення, якщо моє тобі не подобається!
– Якщо тобі так хочеться, то подавай на розлучення і котись на всі чотири сторони! А квартиру продати не дозволю!
– Олено, тільки не треба ускладнювати. Наша квартира – спільно нажите майно. А це означає, що маємо на неї рівні права. Якщо не хочеш по-доброму, то я подам на поділ майна і все одно буде по-моєму!
Олена, звичайно, була в люті. Щоб не бачити чоловіка , жінка попросилася переночувати у дочки. А наступного ж дня вирушила до знайомого юриста, який підтвердив, що поділу майна не уникнути.
Жінці нічого не залишалося, окрім як змиритися зі своєю долею. Звісно, неприємно зустрічати старість наодинці. Але, з іншого боку, це не найбільша трагедія у житті. Зрештою головне, що є здоров’я, засоби для існування та дах над головою.
Як то кажуть, біда ніколи не приходить одна. Не встигла Олена змиритися з думкою про розлучення і якось налаштуватися на позитив, як прийшла нова неприємна звістка. Жінка одразу зрозуміла, що ранковий дзвінок із незнайомого номера не обіцяє нічого доброго. Так і вийшло:
– Оленко, це ти? Я правильно потрапила?
– Так, я. Тільки хто це? Я вас не впізнаю…
– Ти мене, мабуть, не згадаєш. Я Ольга Іванівна, сусідка твоєї тітки Люди.
– З тіткою щось трапилося?
– На жаль, моя дорога сусідка вчора ввечері пішла з життя.
– Як? Адже ми з нею зовсім недавно говорили по телефону, і вона була абсолютно здорова!
– Та ні, Оленко, Людмила давно і важко хворіла, просто приховувала, щоб тебе не засмучувати. А тепер, що мовчати… Ти приїдеш ? Ти ж у Людочки єдина рідна людина!
– Звичайно, я сьогодні ж виїжджаю!
Людмила Сергіївна, тітка Олени, була жінкою самотньою та нетовариською. Заміж вона ніколи не виходила, дітей також не мала. Жила спокійним самотнім життям . З племінницею у неї були добрі стосунки, хоча спілкувалися родички нечасто. Здебільшого дзвонили одна одній у свята. Тому зараз, прямуючи в селище біля моря , щоб проводити тітку в останній шлях, Олена навіть не думала, що їй щось дістанется від тітки.
Людмила Сергіївна, як виявилося, склала заповіт, за яким усе її майно переходило Олені. А це будинок за десять хвилин ходьби від моря та пристойна сума на рахунку в банку. Олена навіть розгубилася, коли дізналася, що на неї впало таке багатство.
Начебто це й хороша новина, а якось незручно радіти, адже все-таки людина пішла з життя. Тим не менше, Олена не стала відмовлятися від спадщини тітки, і в неї навіть з’явилися деякі плани, якими вона поділилася з дочкою.
– Аліно, я хотіла з тобою порадитись… Як ти думаєш, може, мені переїхати до будинку тітки після розлучення?
– Мамо, це ж так далеко… Продай його та й усе. Купиш собі будинок чи квартиру поряд із нами.
– Ні, не можу продати. Це все-таки пам’ять. До того ж нерухомість на морі – це серйозно. Такими речами не можна розкидатись. І взагалі, зрозумій мене правильно. Мені буде неприємно бачитися з батьком після всього пережитого.
– Гаразд, тобі видніше. Може, це й на краще. Будемо з чоловіком приїжджати до тебе у відпустку!
Розлучення було вже не за горами. Геннадій тимчасово переїхав до свого друга, щоб не дратувати дружину своєю присутністю, і Олена потихеньку звикала до самотнього життя і навіть усвідомила, що це не так уже й погано. До того ж жінці ніколи не було сумувати і страждати. Вона цілковито планувала своє нове життя біля моря і думала, як правильно розпорядитися тіткиними заощадженнями.
Аж раптом несподівано з’явився Геннадій. І не просто так, а з букетом хризантем та шоколадним тортом, який так любила Олена.
– Ну, вітаю, Олено… Як живеш?
– Привіт… Нормально живу, не скаржусь. А ти чого це з квітами? Начебто у мене не день народження.
– Та ось… Я тут подумав… Я був таким дурнем! Щось собі вигадував, про щось мріяв… Тепер розумію, що все це дурниці, що справжнє щастя людини в його родині!
– Що ти хочеш сказати?
– Давай закінчемо з цією дурістю, поки не пізно. Ну його, це розлучення! Пробач мені… Почнемо все спочатку, га?
– Я навіть не знаю, мені треба подумати…
Якщо чесно, Олена розтанула. Звичайно, вона все ще була зла на Геннадія. Але хто не робить помилок? Жінка подумала, що цілком могла б пробачити недолугого чоловіка і знову зажити з ним у мирі та злагоді. Але раптом її осяяло, і вона вирішила зателефонувати дочці:
– Аліно! До мене тут тато приходив.
– Так, я знаю, він казав, що хоче з тобою помиритись. Це я порадила йому купити шоколадний торт!
– Скажи донечко, а ти розповідала йому про тспадщину?
– Так, казала. Ти не уявляєш, як він за тебе зрадів! А що?
– Ні, нічого особливого.
Після цієї розмови Олена зрозуміла, що Геннадій не був щирим. Він задумав примирення не тому, що засумував по сім’ї, а тому що побоявся, що гроші та будинок на морі пройдуть повз нього. Тому жінка не повелася на умовляння, а довела справу з розлученням до кінця.
Після цього вона поїхала на море, де в неї почалося нове життя. На гроші від тітки Олена зробила в будинку ремонт. Одну кімнату обладнала для себе, дві здавала курортникам, а третю тримала закритою на випадок, коли дочка із зятем захочуть відпочити на морі.
