Було вже пізно, а Ліза тільки переробила, всі намічені за планом, справи. Вона сильно втомилася, але спати їй не хотілося і знявши фартух, вийшла надвір трохи подихати нічним повітрям…
Травневий вечір був чудовий: це була вже не весна, але ще й не літо, а так серединка на половинку. З річки, що тихо бігла за городами, віяло приємною прохолодою, а бузок випромінював свій аромат, утихомирював душу і полегшував від втоми тіло.
Зайшовши в палісадник Ліза сіла на лавочку, під схиленим до неї великим стволом бузку. Чоловік любив бузок і доглядав : видаляючи молодняк, залишаючи три старі стовбури, надаючи їм форму дерева.
Прижмуривши очі Ліза дивилася на ліхтар, що розгойдувався на стовпі, на різнокольорову веселку, що йде від нього.
– Господи, до чого все гарно і так добре, як ніколи добре. – прошепотіла вона, а думки вже ненав’язливо кружляли її в танці спогадів.
Третій день їхній будинок був зайнятий приємними турботами, приготуванням до весілля. Вона згадала, як за вечерею син почав цю розмову.
– Дорогі батьки, все обдумано і вирішено, оскарженню та суперечці не підлягає. – сказав він тоді рішуче, якимось новим, дорослим голосом.
– Доповідаю вам, що через два тижні я одружуся.
За столом з’явилася невелика пауза.
– Ну сину, ти даєш. Це що, такий жарт чи ти всерйоз? – пожартував батько, намагаючись розрядити обстановку.
– Тату, все серйозно, ти навіть не уявляєш, наскільки це так.
– Синку, так часу обмаль і хто вона? Чому нас не познайомив? – від хвилювання заїкаючись, спитала вона.
– Мамо, та що ти, як маленька. Я цілком дорослий у вас син і вирішу свої проблеми сам. А вас я запрошую на весілля, та й трошки там допомогти. Ну що ти, заспокойся. – Він підійшов до неї і обійнявши за шию, уткнувся їй у плече.
Обхопивши сина за руки, притулившись щокою до його долоні, вона раптом гостро відчула, що син уже виріс, так непомітно і швидко виріс, перетворившись з її хлопчика на чоловіка.
– І що нам тепер робити, поділися своїми планами. – Запитала вона стримуючи сльози і знімаючи його руки зі своїх плечей.
– Ресторан я вже замовив, кількість запрошених уточнимо разом.
А Валентинка моя, вона дуже хороша і ви її полюбите, от побачите.
Обличчя сина світилося любов’ю, іншого слова вона б не знайшла, як би не шукала, а в його голосі звучала така ніжність,яка нагадала з її далекої пам’яті своє кохання, змушуючи затримати подих.
Дитяча дружба з Женькою, що зав’язалася з перших класів, до кінця школи переросла в глибоку, ні від кого не приховану любов.
Батьки спілкувалися, як майбутні родичі, а в селі ніхто навіть не сумнівався в їхньому коханні і всі пророкували швидке весілля.Женька приходив до них, не соромлячись її батьків, як до себе додому.
Міг із задоволенням допомогти батькові в ремонті мотоцикла, або їй у прополюванні городу.
На жартівливі підковирки батька він загадково посміхався і прижмуривши очі, як від сонця, якось інакше дивився на неї.
Від цього погляду в неї холоділа спина, а щоки наливались непрошеним рум’янцем.
Вони не могли жити один без одного і були не проти вже зіграти весілля, але її батько категорично заборонив, мовляв, до служби в армії ніяких але, а то ви мене знаєте.
Потім потягнулися дні очікування.
Перед тим, як заснути, Ліза мріяла про зустріч, будувала на майбутнє плани, навіть вигадувала імена їхнім дітям.
Листи Євгена перечитувала по десятку разів і у відповідь йшли до країв наповнені любов’ю та ніжністю.
Лист був дуже тонким: вона навіть перечитала зворотню адресу, чи від нього він.
Написане в ньому ввело її в непорозуміння, приголомшило на повну, перекресливши всі її плани на майбутнє.
Женька писав, що мовляв вистачить вдавати незрозуміло кого з себе, що він усе знає, йому повідомили хороші люди, яким у нього немає причини не довіряти.
Побажав їй з кимось щастя і написав у кінці – забудь мене.
Подальші спроби з’ясувати, розібратися в тому, що трапилося, нічого хорошого не привели, він більше не відповідав на її листи.
Ліза сильніше заплющила очі, і райдужний ореол ліхтаря засяяв яскравими, розпливчастими переливами, від наповнених сльозами очей.
Часто поморгавши, вгамовуючи різь в очах від сліз, що набігли, вона знову пережила той свій стан, дивуючись незабутньої пам’яті, навіть після тривалого часу.
А тоді пояснивши батькам, що між ними все скінчено і заборонивши давати комусь її адресу, а особливо Євгену, вона зібрала валізу і поїхала.
Її досі мучить біль від його недовіри: отже, нічого не з’ясовуючи, він повірив комусь, але не їй, яка звикла цілком довірятися і довіряти тільки йому.
Навчання рятувало її від глибокої депресії і вона з якоюсь розлюченістю загрузла в ній, не звертаючи жодної уваги на будь-які спроби залицяння однокурсників.
І тільки на третьому курсі вона помітила наполегливого Сергія і не довго думаючи, знаючи, що більше не покохає, дала згоду стати його дружиною. Він виявився дбайливим чоловіком і добрим батьком, але того почуття, що приводить душу в трепет,вона більше не знала.
І вона, яка пізнала глибоке почуття любові, ніколи не стане на шляху сина і з душею прийме дівчинку, яка подарувала це почуття її Максимові. Нехай у них все буде добре, вона вже постарається, щоб її любов знайшла продовження в синові.
Весільний клопіт добігав кінця і сьогодні ввечері вони чекали на приїзд гостей, з боку нареченої.
– Мати, ну як, не вдаримо в багнюку обличчям перед сватами? – Ліза розуміла переживання чоловіка та заспокоювала його, приховуючи своє хвилювання.
– Сергію, та не переживай ти так, а то і я буду. Все добре у нас буде не гірше, ніж у інших.
– На ніч то хоч усіх розмістимо? Добре, що тепло і можна скрізь постілити. І коли тільки син встиг у нас вирости, а Ліз? – чоловік обійшовши її, обняв ззаду і вона опинилася в міцних рук.
Почуття поваги та подяки до чоловіка, обдало її тіло теплим повітрям і вона повернувшись до нього, обійняла його за шию.
Приїзд гостей, як не стежили, прогавили і почувши шум машин, що під’їжджали, в поспіхах вискочили з дому.
Першою в’їжджала у двір машина сина і Ліза встигла побачити поряд маленьку, світловолосу дівчинку.
– Дивись Сергій! Дай Бог їм щастя .- вона поспішила до відчинених вже дверцят машини, поспішно поправляючи пасмо волосся, що збилося.
Прийнявши невістку і відчувши тіло, що припала в пориві до неї, Ліза не витримала і заплакала.
– Мам. ну що ти вологу розводиш, затопиш мою Валентинку. – син на допомогу матері, намагався розрядити обстановку.
– Та я від щастя, діти мої, від щастя. Синок, веди до хати, проходьте, гості дорогі, проходьте та проводивши поглядом дітей, повернулася до другої машини.
Біля неї стояв жартівливий гомін: три жінки, сміючись, навантажували високого чоловіка сумками, пакетами, вже класти було нікуди, а вони, перегукуючись одна з одною, все намагалися прилаштувати ще одну.
– Та допоможіть же хто-небудь, придавлять і весілля дочки не побачу – пролунав приглушений сміх із купи сумок.
– Давайте я вам допоможу, а то й справді придавлять. А весілля — справа серйозна.— підвівшись навшпиньки, діставшись до сумки, вона смикнула її на себе.
Колись у дитинстві, потрапивши під грозовий дощ, Ліза була свідком блискавки, що потрапила в дерево, розколола його в неї на очах, на дві частини.
Той жах, що охопив її тоді, вона пам’ятає досі, а зустрівшись очима з чоловіком, що здався в отворі сумок, випробувала його повторно.
На неї з теплим прищуром дивилися очі Євгенія, улюблені очі її Женьки.
– Ліза?… Ось так зустріч, це ж доля нас так карає… ось справи. – Женька говорив майже пошепки, не бажаючи бути почутим.
– Благаю, заради Бога, заради щастя наших дітей, ми з тобою незнайомі і все тут … ти чуєш мене … – тремтячими руками Ліза повернула сумку назад, потім схаменувшись зі словами, – та що ж я,- стягнула її назад.
– Проходьте до хати, що ж ви на вулиці. Сергій, Максиме, та де ж ви… – Вона не розуміла, що говорити, що їй робити, всі її рухи були дерев’яними, як у клоуна в цирку з далекого дитинства.
Утихомирилися пізно ввечері , але це не принесло Лізі полегшення, а тільки посилило, і без того хитке, її становище. Кусаючи кут пледу, щоб не завити на весь будинок, вона гарячково перебирала варіанти своєї поведінки, а пам’ять, затягувала її в далеке минуле.
Повернувшись із армії, Женька наполегливо оббивав поріг батьківського дому, вимолюючи її місцезнаходження.
– Прошу вас, дайте мені її адресу … я все виправлю, ще є така можливість … я не можу жити без неї … на колінах прошу. – Женька і справді лазив перед матір’ю на колінах, хапаючи її за поділ сукні .
– Ні Женя, не виправити нічого, Ліза пригрозила не з’являтися додому, якщо ми скажемо тобі її адресу. А вона така, ти знаєш. Шукай без нас, знайдеш, чини як душа твоя бажає. А зараз йди, у мене роботи повно. – Відповідь матері впевнено поставила крапку, перекресливши всі надії на зустріч.
У селі жодна душа не знала її адреси, вона, крім батьків, ні з ким не спілкувалася.
Після таких материнських повідомлень, вона йшла за тіткини городи і довго вила, лежачи у високій, пахучій траві.
Неабияк покрутившись, прогнавши спробу заснути, Ліза навшпиньки намагаючись не розбудити сплячих, вийшла на ґанок будинку.
Вслухаючись у ранкову тишу, закинувши голову, вона стежила за місячним диском, який велично йшов по небу.
– Гей лунатики, заберіть мене до себе, сховайте або дайте пораду, як мені тепер жити … що тепер мені робити … – Пошепки просила Ліза небо.
У дитинстві вони часто дуріли боролися і в неї було кілька перемог, в яких сидячи на ньому верхи, вона кричала радіючи – я перемогла … я перемогла.
А якось Женька підім’яв її під себе і розвівши її руки в сторони, раптово притих, дивно поглядаючи на неї.
Простеживши за його поглядом, вона побачила в вирізі сукні, що перекосився, свої груди і Женька дивився саме туди.
Різко відштовхнувши Женьку, що притих, вона схопилася і закричала йому – ти що дурень. На другий день він прийшов і поводився, як ні в чому не бувало, але більше вони так не дуріли, а Ліза на все життя запам’ятала той його погляд від якого навіть зараз збивається з ритму її серце.
Спустившись сходами ґанку, Ліза пішла по доріжці ведучої в сад, там росла стара яблуня з товстим, потрісканим стовбуром. Вона була мовчазною і Ліза часто довіряла їй свої думки, не боячись бути почутою та засудженою іншими. Раптом вітерець доніс до неї запах цигарки, і вона зрозуміла, що тут не одна.
– Хто тут? – тихо спитала вона, підходячи до яблуні. Від дерева відокремився силует чоловіка і через кілька секунд вона опинилась у міцних руках, притисненою до стовбура дерева.
– Лізо, моя Лізонько… як же довго я тебе шукав… як же довго я шукав… – руки Євгена , як руки сліпого, чіпали її обличчя, ніби намагалися запам’ятати його надовго, а жадібні губи насичуючись, доки болі впивались у неї.
– Що ти робиш … що робиш … ну не можна ж так … негайно відпусти мене – Ліза зробила невдалу спробу вирватися з його рук.
– Та куди я тепер відпущу, куди? Не для того знайшлися, щоб знову розлучитися.
Гарячий шепіт, близькість його до болю знайомого тіла, роки очікування такої ж зустрічі: все це відразу затьмарило весь Лізин розум, і вона ослабла під натиском його рук.
Місяць, анітрохи не здивувавшись з’єднанню кохання і ні крапельки не засуджуючи, велично проплив над яблунею.
Сидячи на траві, обхопивши коліна і уткнувшись у них, Ліза тихо плакала.
– Ну, як ми тепер, як? Женько, що ж ми наробили?
– А нічого не наробили … знайшли знову один одного … ось що зробили … я не жив без тебе і тільки дочка мене тримала на цьому світі .
– Я нікому тебе більше не віддам, і хай тільки спробують забрати тебе в мене.
– Ось справимо весілля наших дітей і тоді ґрунтовно все вирішимо…хоча для мене іншого рішення вже не існує.
Ліза не даючи звіту своїм діям, ловила губами його руки, цілуючи їх, міцніше притискаючи до свого обличчя, боячись знову втратити не забуті відчуття.
– Все, люба, все… давай у хату, не завадити б нам щастю наших дітей… адже як люблять один одного, прямо як ми з тобою. – Він підняв її з землі, дбайливо обтрушуючи поділ сукні.
– А як же діти, сором – який… – Ліза все ніяк не могла заспокоїтися.
– А що діти? Діти виросли, вони зрозуміють нас. Ти зрозумій, у нас вже не буде іншого шансу, пропадемо ми в тиху окремо. А життя без кохання – не життя, адже обидва знаємо це. Гріх відмовлятися від свого щастя… великий гріх, Лізонько.
Через тиждень, в купейному вагоні, що м’яко розгойдується, їхали чоловік і жінка. Чоловік сидів з блукаючою усмішкою, що світилася щастям і спокоєм, а на його колінах спала бажана їм до болю жінка, його жінка. Він зробить усі спроби та зробить її щасливою, обов’язково зробить. Він виправить ту, не пробачливу досі свою помилку. Він зробить усе, щоб вона не пошкодувала ні про що, вкотре довірившись йому.
