Моя мама захотіла до будинку для літніх людей. Їй лише 60 і звідки в неї такі думки я навіть не уявляю. Сказати, що це мене здивувало, нічого не сказати. Адже вона досі веде досить активний спосіб життя.
Та й ніяких серйозних проблем зі здоров’ям немає. Простіше кажучи, їй зовсім нема чого постійно перебувати під чиїмось наглядом. Їй є де жити, за необхідності я б могла її до себе забрати, місця вистачає.
Втім, відмовляти матір я не стала. Ось уже рік як вона живе у приватному пансіонаті, і їй це подобається. У неї там і розваги, і подруги, і навіть нове кохання намалювалося, що мене особливо порадувало.
Тата вже давно немає, і до цього часу мамі так і не вдавалося остаточно пережити цю втрату. Отже, все складається цілком вдало. Попри те, що мама щаслива жити в будинку для літніх людей, мені соромно перед родичам.
Почнуть казати, що я її кинула. Адже я заздалегідь знаю їхню реакцію на таку новину. Одразу ж почнуть сипати закидами, мовляв, невдячна донька і як я взагалі посміла піти на це.
Поки що я всіляко уникаю спілкування з ріднею. На телефонні дзвінки відповідаю рідко та коротко. Якщо йдеться про маму, змінюю тему. Але довго так продовжуватися не може.
Все ж таки доведеться у всьому зізнатися. Ось не розумію, чому мене так непокоїть ця тема, коли маму все влаштовує. І що робити, щоб позбавитися нав’язливого почуття провини?
