Ольга і Максим вийшли з будівлі суду разом. Обличчя в обох були цілком спокійні. Ніщо не видавало б сторонньому погляду, що ця пара щойно розірвала п’ятнадцятирічний шлюб.
― Мені на роботу потрібно заскочити. Підвезеш? ― звернулася до колишнього чоловіка Ольга.
― Як розраховуватимешся? ― грайливо запитав Максим.
― Наллю тобі кави з моєї кавоварки.
― З тієї, яка ще вчора була нашою?
― З тієї, яку я купувала в кредит і сама оплачувала.
― І в яку я засипав зерна.
― Так-так, ті самі кавові зерна, подаровані тобі твоєю коханою.
― У нас з нею все скінчено! ― не витримав, нарешті, Максим.
― Та мені все одно! То що ― підкинеш?
― Сідай. Мені по дорозі.
Їхали мовчки. Кожен думав про своє. Максиму не давала спокою думка, що потрібно скоріше з’їжджати зі спільної квартири, а підходящого житла він все ніяк не міг знайти: фінансове становище не дозволяло.
Оля перебувала в роздумах про поділ їхнього спільного, не найбагатшого, майна. Вона вважала себе постраждалою стороною, тому була впевнена, що їй належить вся побутова техніка. Це питання вони ще не обговорювали. Тому Оля подумки підбирала аргументи, щоб ввечері викласти їх колишньому.
― Приїхали, ― перервав мовчання Максим, зупинившись недалеко від салону, де колишня дружина працювала адміністратором.
― Гарного дня, ― попрощалася вона і вийшла з машини.
Прямо біля дверей салону Ольгу чекала близька подруга, нейл-майстер Ілона.
― Ну що, можна вітати? ― запитала вона.
― Можна.
― Ура! Ну, тоді ― з свободою!
― Дякую. Дійсно гарний привід для привітань. Знаєш, Ілона, у мене прямо на душі легше стало. Нарешті це все закінчилося.
― Так, ти натерпілася… ― зітхнула подруга, свідок тривалих сварок з чоловіком-зрадником і скандалістом.
* * *
Максим приблизно два роки тому завів коханку. Спочатку намагався приховати факт зради, потім сам почав підозрювати дружину в адюльтері. Змучив її ревнощами. Шукав привід для сварок.
Зрештою вона дізналася про коханку, зажадала піти з дому. Він пригрозив, що сам вижене її разом із спільним сином. До сварок активно залучалися родичі з обох сторін, які захищали Ольгу. Максим через це посварився з усією родиною.
Одного разу Оля не витримала, зібрала речі і пішла з дому разом із сином. Поселилася тимчасово у подруги. Про це дізналися батьки Максима, які поважали невістку і дуже любили єдиного онука Івана. Вони кинули всі справи і приїхали з далекого селища, щоб закликати Максима до совісті. Він обіцяв звільнити квартиру протягом півроку.
― Мені соромно за тебе, сину! ― говорила йому мати.
― Оля теж хороша! Чому тільки я винен? Вона взагалі нічого не бачить, крім своєї роботи! Я для неї став порожнім місцем.
― А ти не будь порожнім місцем. Може, вона і не стане тоді додаткові зміни брати.
― Пізно вже змінюватися. Наша сім’я розпалася.
― Тоді залиш її в спокої і їдь будувати нове життя, раз не зміг з нею бути сім’єю, ― втрутився в розмову батько.
Максим образився.
― Ви завжди мене виставляєте в усьому винним. Добре. Піду. Подивимося, кому вона буде потрібна.
Ці слова Оля почула мимохідь, але вони боляче зачепили її самолюбство. Вона і раніше страждала від комплексів, а після зради чоловіка стала вважати себе якоюсь неповноцінною істотою.
Єдиною людиною, з якою вона могла поділитися своїми печалями, була Ілона. Їй можна було довіряти. Олі пощастило з подругою. Ілона дійсно щиро любила її, допомагала чим могла. Розлучення Ольги з істеричним чоловіком Ілона чекала чи не сильніше за саму Ольгу.
* * *
― Я рада за тебе. А коли він виїде? Не казав?
― Обіцяв до кінця року.
― Довго. Ну, нічого. Головне, що ти тепер йому ніхто.
― Це так.
Максим орендував квартиру тільки через півроку після офіційного розлучення. На прощання ще раз сказав колишній дружині, що вона нікому не буде потрібна «з причепом». Оля лише знизала плечима:
― Ніби я ще раз вийду заміж. Я там вже була…
Але на душі у неї скреготіли кішки. Було дуже прикро чути про себе таке пророцтво. До того ж дуже хотілося заподіяти зраднику той самий біль, що заподіяв він. І Ольга вирішила зареєструватися на сайті знайомств.
На її радість, вже через пару годин їй надіслали близько десятка повідомлень. Серед них вона вибрала найоригінальніше і відповіла. З новим знайомим зав’язалося дуже цікаве листування. Ольга так захопилася, що схаменулася лише опівночі.
«Мені час спати. Завтра на роботу», ― написала вона.
«Добре. Не буду затримувати, хоча мені буде тебе не вистачати», ― відповів він.
«Який романтичний!» ― подумала Ольга і лягла спати, окрилена мріями про нове кохання. Наступного дня вона радісно щебетала Ілоні:
― Ти уявляєш: він любить ті ж фільми, що і я! Вміє готувати! А ще наговорив мені купу компліментів!
― Ну нарешті у тебе з’явилося хоч якась подоба особистого життя, ― сказала Ілона. Вона вважала, що клин клином вибивають, тому давно радила Ользі почати ходити на побачення.
― Тільки зустрітися він поки не запропонував, ― зізналася Ольга.
― Це погано. Ти на ньому не зациклюйся особливо. Хтозна, хто там ховається за аватаркою.
― Ти права. У нього фотографія якогось актора. Але він писав, що потім надішле мені свій знімок.
― Покажеш мені?
― Звичайно! Обов’язково!
Новий знайомий написав їй ввечері і запропонував перейти в звичайний месенджер. Як обіцяв, надіслав фото.
«Симпатичний, ― написала вона у відповідь. А потім додала: ― Хотілося б ще почути голос».
Він запропонував зателефонувати через день, пояснюючи це зайнятістю.
― Він якийсь мутний, ― резюмувала Ілона.
― Є таке… Але з ним дуже цікаво!
― Тоді сміливіше, ― підбадьорила подруга.
І Ольга вирішила бути сміливою. Вона почала сама проявляти ініціативу, і новий знайомий незабаром запросив її на зустріч. Ольга погодилася, хоча місце він вибрав дивне ― якесь крихітне кафе на околиці міста.
Після зустрічі з ним Оля ділилася з Ілоною:
― Він дуже харизматичний! Ми разом провели чудовий вечір!
― Ти щаслива?
― Так!
― Тоді зустрічайся з ним далі.
― Я так і планувала.
Далі їхні стосунки розвивалися стрімко. Антон ― так його звали ― незабаром запропонував їй провести ніч у готелі. Вона погодилася.
― У мене від тебе просто мурашки, Оля, ― зізнався їй Антон вранці.
― Мені теж з тобою дуже добре, ― посміхаючись, відповіла вона.
― Я хотів би проводити з тобою весь свій час…. Але, на жаль, це неможливо. Я не можу мовчати. Мені потрібно тобі зізнатися: у мене є сім’я… дружина і … троє дітей.
― Несподівано… ― задумливо відповіла Оля. ― Особливо про трьох дітей. Сподіваюся, ти не будеш їх брати на наші побачення?
― Оля, я серйозно! Вибач, що не сказав.
― Я підозрювала, Антон. Просто дуже сподівалася, що помиляюся. Але добре: одружений, то одружений.
― Ти згодна бути моєю коханкою?
― Фу! Яке гидке слово! ― скривилася Оля.
― Ні, мені воно не подобається. Давай я краще буду твоїм нічним метеликом.
Ілоні ця історія не сподобалася:
― Як ти не гидуєш? ― запитала вона, на що Оля цинічно відповіла:
― У його дружини троє дітей. Ти думаєш, їй на нього вистачає часу?
― Навряд чи він зовсім з нею не спить.
― Ось зараз на якийсь час і перестане.
― І все-таки, Олю, це якось гидко….
― Ілона! А як зі мною вчинили ― не гидко? Іншим можна, а мені ― ні?
― Не знаю, що тобі сказати…
― Ну так і не кажи.
Це була перша суперечка за весь час їхньої дружби, перша розбіжність поглядів. Оля відреагувала дуже різко. Подруга дивилася їй в обличчя і не впізнавала. Потім зітхнула і резюмувала:
― Як хочеш. Я тоді помовчу. Пішла я працювати.
Після цього вони майже перестали розмовляти. Оля віталася з Ілоною крізь зуби. Ілона більше не забігала до неї в перервах. Це тривало близько місяця, протягом якого Ілона весь час переживала за Олю. Та дуже скоро зрозуміла, що була неправа.
Ні, Оля не стала відчувати докорів сумління. Вона продовжувала вважати, що має право вчинити з іншою жінкою так само, як вчинили з нею самою. Але бути в стосунках тінню, яку ховають від усього світу, їй швидко набридло. Пригоди з маскуванням і таємними зустрічами незабаром почали напружувати.
І Оля, натішившись метеликами в животі і пристрасними ночами, вирішила, що тепер Антон її обтяжує.
― Я так більше не хочу. Нам не потрібно зустрічатися, ― рішуче сказала вона одного разу.
― Чому? Тебе ж все влаштовувало?
― Мені набридло, Антон. Мені набридло бути заміною твоєї дружини.
― Оля, що ти! Це вона твоя заміна. Я до неї не торкався взагалі, поки я з тобою.
― Неважливо. Досить, Антон. Погралися і досить.
― Це була для тебе гра? ― з жахом у голосі запитав він.
― Не влаштовуй трагедію, ― відповіла вона з роздратуванням.
― Та будь ласка! Прощавай!
― Прощавай.
Коли Антон пішов, Оля чомусь відчула полегшення. Вона одразу поспішила все розповісти Ілоні.
― Я така рада за тебе! Добре, що ви розійшлися. Адюльтер ніколи і нікого ще не зробив щасливим.
― Ілонка, вибач мене. Я зараз вже шкодую, що зв’язалася з ним. Це так принизливо! Мені ж просто подобалося йому подобатися. Мені хотілося Максиму помститися. Так нерозумно! Чому я тебе не послухала? Мені ж насправді ніхто не потрібен!
― Все, проїхали. Забудь! Всі помиляються. І не став на собі хрест! У світі повно неодружених чоловіків.
Оля була б рада забути свою помилку. Але вже через тиждень Антон подзвонив і попросив про зустріч.
― Навіщо?
― Не можу без тебе. Я дружині розповів. Оля, я розлучаюся!
Його слова пролунали, як вибух бомби.
― Господи! ― майже простогнала Оля, ― Навіщо ти?! Добре. Давай зустрінемося.
Він приїхав до її салону з букетом квітів.
― Навіщо це? ― скривилася Оля. Вона раптом помітила, які у нього огидні бігаючі очі, і їй стало неприємно розуміти, що цей чоловік був їй близький.
― Хотів показати тобі серйозність намірів, ― посміхнувся Антон.
― Давай заїдемо куди-небудь, поговоримо.
― Може, в наш готель?
― Ні! ― відрізала Оля. ― Поїдемо в парк, пройдемося центральною алеєю, поговоримо спокійно.
Їй коштувало великих зусиль переконати його, що вона вирішила все серйозно.
― Ти дійсно мене не любиш? Зовсім? ― у відчаї запитував він.
― Ні. Не люблю.
― Але як же?.. Оля, нам же було добре разом! Я хочу бути з тобою.
― Почуй мене, Антон. Я просто… зализувала рани.
― Допомогло?
― Не дуже… Але, повір, я шкодую зараз про це. Якби я могла все повернути назад! Я б не стала… Загалом, у нас немає майбутнього.
― Яка ж ти… ― він вилаявся, кинув букет в урну і швидко попрямував до виходу. Оля залишилася в парку. Вона обдумувала їхню розмову. Було неприємно розуміти, що Антон мав рацію, коли вилаяв її.
― Так вже… Заслужила, ― резюмувала Ольга.
Пізніше вона дізналася, що Антон зі своєю дружиною все-таки помирився. Ілона втішала подругу як могла:
― Не переживай. Не було б тебе ― знайшлася б якась інша.
― Та не в цьому справа, Ілона. Адже я вважала себе жертвою. Я ― така бідненька, така вся чиста і хороша ― була ображена! Значить, маю право робити гидоти. А насправді ― ніхто такого права не має.
― Не сперечаюся, ― погодилася Ілона, ― але тільки тепер що?
― Тепер ― згадати про принципи і жити далі. Нехай не дуже комфортно і весело. Зате ― з чистою совістю.
Оля ще довго не могла нікого зустріти. Тільки через вісім років після розлучення у неї налагодилося особисте життя. А її колишній чоловік одружився потім ще двічі, востаннє ― на молодій дівчині, яка потім зраджувала йому протягом усього їхнього спільного життя.
Спеціально для сайту Stories
