Коли працюєш за кордоном, ти ніби не володієш своїм розумом і душею. Я серйозно. Монотонна робота, нікого рідного навколо, тільки незнайомці, які говорять чужою мовою. Доводиться іноді вести довгі внутрішні монологи, а то й діалоги. Абстрагуватися і думати про щось інше.
Немов ти не тут, а в якомусь іншому місці. Потім, звісно, звикаєш, але до кінця перемогти в собі почуття безмірної нудьги особисто у мене так і не вийшло. Не думаю, що моє психічне здоров’я ніяк не постраждало, але я все ж тримаюся і до божевільні поки що не збираюся.
А ось через стояння на ногах весь день поперек просто кричить. Та й із зубами теж не все гаразд, але це вже, напевно, вік. Через проблеми зі спиною і зубами я і вирішила надовго приїхати додому. Підлікуватися, а заразом і побути з рідними. Чоловік, на жаль, покинув нас кілька років тому.
Зате в нас залишилися троє дітей. Син і дві доньки. Так вийшло, що донькам я вже дала те, що хотіла: виростила, вивчила і купила кожній по квартирі на весілля, а ось син залишився в мене без “приданого”. От я й подумала, що треба б і йому квартиру придбати, але для цього потрібен час і багато роботи.
Та й він уже одружений, куди поспішати? Тож невеликий відпочинок буде мені тільки на краще. Крім того, наші лікарні й західні відрізняються за якістю, але ціни там теж відповідні. А яке мені діло, скільки зуби лікувати? Різниця максимум у кілька днів, але ось економія колосальна.
Приїхала, роздала гостинці, кілька днів просто відпочивала, не хотілося навіть йти кудись гуляти. Часу повно, тож поспішати нікуди. Син мене зустрів в аеропорту, відвіз додому, поділився новинами. Невістка наготувала багато всього смачного. За знайомими домашніми рецептами. Просто рай.
Ось я й особливо нікуди не поспішала. А доньки мої приїхали тільки на другий день. Справи. І як приїхали, відразу ж почали натякати мені на те, що гостинці – це одна справа. Але я ж привезла, крім них, ще щось? Мені не хотілося їх розчаровувати, але ні.
Жодних телефонів з-за кордону або іншої техніки. Мені просто потрібен був відпочинок і лікування. На їхніх обличчях легко можна було прочитати обурення і розчарування. Тож увечері, коли син приїжджав із роботи, я спілкувалася тільки з ним. Ну і ще з невісткою.
І ось що я хочу сказати: теплою розмову робить не саме місце, а співрозмовники. Син і невістка мені нічого не були винні. Вони самі працювали і не заглядали мені в рот, як доньки. Бесіда йшла добре й рівно. Я дізналася, де краще підлікуватися, син попросив більше не їхати за кордон.
Якось було все по-справжньому, розумієте? Подальші кілька тижнів я лікувалася й обмірковувала ситуацію. До мене в лікарню приходила тільки невістка і приносила домашню їжу. Доньки відмовили, бо в них багато справ удома, а купити щось готове я й сама можу.
Ось так, немає подарунків – немає і піклування. І ось які я зробила для себе висновки. Поки я вдома, буду просто відпочивати і насолоджуватися природою. У нашому місті не так багато місць, куди б можна було сходити відпочити. Як і роботи немає. Тому я і працюю понад 10 років за кордоном.
Тож мої діти зможуть займатися своїми справами, я їх турбувати не буду. Син відмовився від квартири, хоче, щоб я нікуди не їхала, але допомогти-то йому треба. Нечесно вийде. Напевно, дізнаюся, скільки коштуватиме привезти до нас нормальну іномарку і подарувати її синові та невістці.
І прохання його виконаю, і для себе залишуся людиною, у якої є совість. А от доньки мої – це, звісно, інше питання. Я-то сама знаю, що батько ставився до них як до принцес. Це із сина він хотів зробити спортсмена. але тепер-то вони вже дорослі. А продовжують поводитися як дві примхливі барині.
Якщо вже вимагаєте подарунків від матері, то хоча б постарайтеся приготувати щось. Ні, так справа не піде. Ніяких більше їм подарунків чи дорогих покупок. Нехай вчаться жити тільки своїми силами. Наступного разу приїду, склянку води подати не захочуть. Навіщо мені такі спадкоємиці?
