Зі своєю подругою я знайома з перших років дитинства. Росли в одному селі. Сім’ї наші були приблизно рівного, невеликого статку. Хоч і починали ми приблизно в однакових умовах, але наші життя склалися по-різному.
Подруга якось завжди відрізнялася цілеспрямованістю, завжди знала, чого хоче і не боялася ризикувати. Вона не захотіла залишатися в нашому селі, не стала заводити господарство, а спробувала зачепитися у місті.
Там же вийшла заміж. Згодо з’явилася дитина. Щоправда, з роботою ні в подруги, ні в її чоловіка справи особливо не ладналися. Тому вони не побоялися все кинути.
Залишили дитину на бабусь із дідусями, а самі поїхали за кордон. Спочатку просто хотіли заробити грошей на життя, на покупку власного житла та планували невдовзі повернутись.
Пам’ятаю, як подруга писала, що їм важко, скаржилася неодноразово. Але потім якось облаштувалися, обзавелися потрібними знайомствами, почали більше заробляти.
Потім і сина до себе забрали, там же він пішов у школу. І квартиру купили там. І машину вже не одну змінили… Тепер подруга, коли приїжджає до батьків у село, то привозить цілу купу подарунків, всякого добра.
Вихваляється життям. І то вони купили, і там вони побували, і цього вони досягли, і всі їх поважають. І друзів у них хоч греблю гати… Нам же вихвалитися нічим. Як жили у селі, так і живемо.
Чоловік працює на місцевого фермера. То на тракторі, то на комбайні, то лагодить щось, то на будівництві, а то й просто займається вантажником. Я туди ж влаштувалася на роботу.
Діти навчаються у місті, їм доводиться допомагати. Так і живемо від зарплати до зарплати. Звичайно, коли подруга гостює у батьків і забігає до мене, я намагаюся її почастувати.
Але скільки не намагайся, а це навіть не близько до того, що вона зазвичай звикла їсти. Мені з кожним разом все незручніше її взагалі пригощати, хоча вона завжди ввічлива, приємна в спілкуванні.
Подруга завжди добре виглядає: гарно одягнена, з макіяжем, із зачіскою. І нехай ми однолітки, але вона виглядає років на 10 молодше, ніж я. Так, ми мило спілкуємося, добре сидимо.
Коли ж прощаємось і вона йде, я відчуваю якусь порожнечу. Потім довго розмірковую, чому в неї вийшло, а в мене ні. Хочеться теж кудись вирватися із нашого болота, поїхати.
Але страшно. Та й чи не пізно? Мені 45, чоловікові 48 уже. Хотіла б спитати у подруги поради, але якось незручно. Може, дійсно варто ризикнути та поїхати?
