— Що ти робиш? — запитала Олена, дивлячись, як її чоловік суне записку зі своїм номером під двірник машини, яку щойно зачепив, здаючи задом.
— Залишаю свій номер, щоб вони мені зателефонували — треба ж відшкодувати збитки.
— Навіщо? На вулиці темно, ніхто не бачив, — шепотіла дружина, озираючись по сторонах. — Це навіть не наш двір, давай просто поїдемо.
— Так недобре чинити. А якби в мене в’їхали і зникли?
— Та ти подивися на цю тачку! Вона як ціла квартира коштує. Для них ця вм’ятина — дурниця!
— Ні, не можу я, розумієш?
Вони знову сіли в машину, і Василь акуратно виїхав з двору.
— Чим ти хочеш розплачуватися за ремонт? У нас нічого немає, тільки жалюгідні копійки, частина яких піде на оренду нової квартири, — не відставала Олена.
— На новій роботі мені будуть платити хороші гроші, я все віддам протягом року — ми навіть не помітимо, — заспокоював Василь дружину, слідуючи точно за маршрутом, який прокладав навігатор.
— Ти ще не влаштувався, а вже влип у борги, — бурмотіла Олена, розглядаючи незнайомі будинки за віконцем. — Я тобі вже казала, що ця твоя зайва чесність до добра не приведе, залишимося на вулиці в результаті. Не можна бути таким, зрозумій!
Василь промовчав.
Через тридцять хвилин, вони прибули за потрібною адресою, де їх чекав господар орендованого житла.
— Ви будете проживати удвох, все вірно? — запитав педантичного вигляду чоловік у костюмі, після того як Василь і Олена оглянули житло.
Сидячи за кухонним столом, він уже почав складати договір оренди.
— Ще кіт, — додав Василь, і Олена закотила очі.
— Кіт? — нахмурився господар. — Ваша дружина нічого про кота не говорила.
Олена готова була провалитися на місці, відчуваючи сором за власного чоловіка.
— Я б не здав вам квартиру, знаючи, що ви з твариною, — продовжив чоловік, припинивши заповнювати папери.
Він трохи поміркував, змушуючи молодят нервувати, але в підсумку здався:
— Гаразд, я бачу, що ви хороші люди, до того ж приїхали у незнайоме місто.
По напруженому обличчю господаря було видно, як він прикидає можливі варіанти виходу із ситуації.
— Пропоную збільшити плату за місяць на тисячу — з огляду на можливі конфузи з боку ще одного «мешканця», і можете заселятися, — запропонував він нарешті.
— Я не думаю, що… — почала Олена, але Василь її перебив:
— Ми згодні. Вибачте, що не попередили.
— Добре, домовилися, — посміхнувся господар і закінчив з договором.
***
— Ти навіщо йому сказав про кота? Я ж спеціально його в машині залишила! — почала дружина, коли господар попрощався з ними і пішов.
— Не можна так недоговорювати, це нечесно, — протестував Василь, розкладаючи речі по полицях.
— А те, що ми тепер будемо зайві дванадцять тисяч на рік віддавати, чесно? — нервово кидала свої речі Олена. — Я люблю тебе за те, що ти такий відкритий, але треба ж знати якісь межі!
— Головне, що нас заселили. Не переживай, я все зароблю на новій роботі.
— Так, спершу влаштуйся. З твоєю чесністю тебе ніяким регіональним менеджером не візьмуть, запам’ятай мої слова. Там потрібні хлопці, які вміють говорити, здатні накрутити будь-кому локшину на вуха, а ти кавовому апарату доплатиш, якщо він тобі випадково каву дорожчу зварить.
— Думаєш, що мене не візьмуть? — Василь виглядав переляканим, навіть кухоль повз стіл поставив, і той розбився об підлогову плитку, яка злегка тріснула від удару.
— Ми можемо це закрити килимком і господареві нічого не говорити. Але ти ж краще оплатиш ремонт плитки, так? — відповіла питанням на питання Олена.
Василь відразу винувато кивнув.
— Не візьмуть, — впевнено відрізала дружина.
— Що ж мені робити? — Василь зневірено впав на табурет, відчуваючи себе повним невдахою.
Нова робота — це те, заради чого вони затіяли весь цей переїзд. Вона повинна була поставити їх на ноги, дати можливість накопичити початковий внесок по іпотеці і завести дітей.
— Покажи, що ти можеш бути спритним, коли це потрібно. Навчися іноді вішати людям локшину на вуха. Повір, в цьому немає нічого поганого. Всі брешуть.
Василь приречено кивнув. Він і сам розумів, що люди постійно користуються його чесністю, а успіх ніяк не приходить. Він вирішив, що час вже почати змінюватися, і співбесіда — його шанс показати, що він на це здатний.
— Добре, ти права, я все зроблю.
***
На співбесіді Василь був неперевершений. Його диплом і послужний список з рідного міста говорили самі за себе. Директор задавав стандартні питання і після кожної відповіді задоволено кивав. Василь не сумнівався, що посада у нього в кишені.
— Що ж, виходячи з нашої розмови, я роблю висновок, що ви повністю підходите на цю посаду, — посміхнувся директор і відклав убік анкету.
— Залишилося останнє питання, яке все вирішить, — сказав він, раптово ставши дуже серйозним, від чого у Василя всередині все похололо:
— Ви готові йти до кінця і діяти на благо компанії і своєї посади, навіть якщо зрозумієте, що наша фірма нехтує довірою клієнта?
— Вибачте? — Василь не зовсім зрозумів, про що йде мова.
— Ви зможете навішати локшину на вуха людині? Вчинити, скажімо так, не зовсім чесно? Аби тільки ми — компанія і ви, її співробітник, — отримали вигоду від угоди, незважаючи ні на що?
Директор пильно дивився на Василя, а у того всі нутрощі зав’язалися в вузол. Хлопцеві від щирого серця хотілося сказати «ні», але він згадав пораду дружини і, не показавши сумнівів, відповів коротко і чітко:
— Так, легко. Для мене це взагалі не проблема, аби це було вигідно. Не переживайте, — Василь прийняв позу переможця, закинувши ногу на ногу. Він знав: все вирішено, його вже взяли.
— Ви нам не підходите, до побачення, — тут же відрізав директор, і серце Василя впало в п’яти.
— Як це? Чому?
— Наша фірма в першу чергу дбає про клієнтів. Ми тут не якісь шахраї, — голос директора став гірким і різким від злості, — нам не потрібно, щоб про нас говорили, ніби ми «розводимо» людей. Це у вас там, звідки ви приїхали, можливо, одна вигідна угода важливіша за напрацьований роками імідж компанії і людські відносини. А в нашому бізнесі важливо мати чесне ім’я.
— Але… Але, — Василь почав задихатися від хвилювання, — але я просто вас не так зрозумів. Я ніколи нікого не обманював і завжди поступаю по совісті! Послухайте, дайте мені ще один шанс! — від впевненості Василя не залишилося і сліду.
— Навіщо? Щоб ти мені знову тут локшину на вуха вішав? — посміхнувся директор. — Ні вже, нам тут негідники не потрібні! До побачення.
Василь намагався знайти слова, щоб виправдатися, але директор його не слухав, і хлопцеві довелося піти.
Одного разу весь світ зруйнувався. Нічого, крім боргів і згасаючої надії, Василь сьогодні додому не принесе, він підвів дружину і самого себе. А всього-то і треба було — залишатися собою.
***
— Так, я влаштувався, не переживай, — сказав не своїм голосом Василь, коли Олена запитала по телефону, як пройшла співбесіда.
«Раз вже почав вішати локшину на вуха, то навіщо зупинятися, — подумав він. — Буду робити вигляд, що ходжу на роботу, а сам щось підшукаю. Можливо вийде. До того ж ще є трохи грошей», — вирішив він, хоча сам не вірив в успіх.
У цей момент зателефонували з незнайомого номера.
— Алло, я щодо машини, яку ви зачепили. Приїжджайте, будемо розбиратися, — промовив у слухавці чоловічий голос, і тут у Василя остаточно зіпсувався настрій: він зовсім забув про ранковий інцидент.
Тепер з накопиченнями можна було попрощатися.
Під’їхавши за адресою, хлопець на ватяних ногах підійшов до машини, яку зачепив цього ранку, і подзвонив її власникові.
Через п’ять хвилин з під’їзду з’явився той, кого Василь найменше очікував побачити: той самий директор, що сьогодні відмовив йому на співбесіді. Василь відчув, як до серця підбирається інфаркт.
— Ось тобі, знову ти! — директор здивувався не менше за хлопця. — Ти навіщо моїй дружині капот і бампер пом’яв? — Голос чоловіка був дивно беззлобним.
—Я не спеціально, було темно і… — почав виправдовуватися винуватець.
— Знову локшину на вуха вішаєш? — нахмурився директор, підійшовши майже впритул до Василя.
— Ні. Я вам уже казав, що я не такий. Я все відшкодую.
— Хм. А чим відшкодовуватимеш? Ти ж безробітний. Грошей, як я розумію, особливо немає, — тиснув директор на болюче місце.
— Віддам, не переживайте. Це вже мої проблеми, — впевнено відповів Василь.
— Звичайно віддаси — я у тебе буду з зарплати потихеньку віднімати, — посміхнувся директор, поплескавши його по плечу.
— З зарплати?! — очі у Василя вилізли на лоб.
— Ну так. Ти ж просив другий шанс — вважай, що тобі його дали. Нам такі відповідальні і чесні люди в конторі потрібні, а ми, запам’ятай, своїх ніколи не кидаємо, — знову став серйозним директор. — Одного не розумію: навіщо ти на співбесіді брехав?
— Всі брешуть, — знизав плечима Василь. — Кажуть, що іноді в цьому немає нічого поганого, — згадав він слова, почуті вранці.
— Поганого нічого — якщо брехня приносить користь і одночасно з цим не завдає шкоди іншим. У нашій фірмі такі прийоми практикуються, до речі!
— Це як? — загорілися очі у Василя.
— Я тобі пізніше розповім, якщо будеш працювати у нас, — підморгнув директор і простягнув руку.
Він не збирався вираховувати нічого із зарплати нового співробітника, оскільки розширена страховка мала покрити все. Але Василю директор збирався сказати про це лише через рік.
Спеціально для сайту Stories
