Федір стояв на ґанку, милуючись красою раннього ранку і глибоко вдихаючи свіже повітря. За спиною почулися кроки босих ніг. Жінка в нічній сорочці і накинутій на плечі хустці підійшла і стала поруч.
– Добре як! – вдихнув на повні груди Федір. – Ішла б ти в хату, застудишся, — лагідно сказав він і поправив на молодій жінці хустку, що з’їхала з круглого білого плеча.
Жінка одразу припала до нього, обхопила його руку.
– Виїжджати від тебе не хочеться, — сказав Федір голосом, що сів від ніжності.
– А ти не їдь. – Голос жінки манив, кликав. “Залишуся, а що далі?” Ця думка привела до тями Федора.
Якби все було так просто, він давно вже залишився б. Але двадцять три роки життя з дружиною не викинеш, та й діти. А Толіку всього чотирнадцять, найважчий вік.
Водій усюди роботу знайде, але гроші навряд чи тут заробить великі. Це зараз він смітить ними, дарує дорогі подарунки Зіні. А як отримуватиме в два, а то й у три рази менше, чи вона кохатиме його так само? Запитання.
– Не починай, Зіно, — відмахнувся Федір.
– Чому? Діти виросли, настав час про себе подумати. Сам говорив, із дружиною за звичкою живете. — Зіна ображено відсторонилася від Федора.
– Ех, якби раніше знав, що зустріну тебе… — Федір зітхнув. – Не ображайся. Настав час мені, і так затримався в тебе. – Він хотів поцілувати жінку, але вона відвернула обличчя. – Зіно, треба їхати, якщо хочу надвечір потрапити додому. Вантаж у мене, договір.
– Ти тільки обіцяєш. Приїдеш, розтривожиш душу, і до дружини поспішаєш. Набридло мені однієї бути, втомилася чекати. Михайло мене давно заміж кличе.
– То йди. — Федір смикнув плечем.
Він хотів ще щось додати, але передумав. Поволі спустився з ґанку, завернув за ріг будинку і пішов городом до окружної дороги, що проходила за будинками, де на узбіччі на нього чекала фура. Спеціально залишав машину там, щоб рано-вранці не будити селище.
Він заліз у кабіну. Зазвичай Зіна проводжала його до фури і цілувала на прощання. Але сьогодні вона не пішла за ним, мабуть, справді образилася.
Федір влаштувався зручніше, зачинив двері кабіни. Перш ніж розбудити сплячий мотор, набрав номер дружини. При Зіні дзвонити соромився. Байдужий голос у трубці відповів, що телефон вимкнений… Невідповідних викликів теж не було.
Федір прибрав телефон і завів двигун, прислухаючись до його потужного рівного гарчання. Наступної миті фура здригнулася, струшуючи з себе залишки сну, і повільно рушила з місця, погойдуючись на нерівностях ґрунтовки. Федір дав короткий прощальний сигнал і натиснув на газ.
Жінка на ґанку зіщулилася, прислухаючись до звуку мотора, що віддаляється, і пішла в будинок.
У динаміці голос Олександра Пономарьова співав: “Я люблю тільки тебе”. Федір підспівував про себе, думаючи про залишену ним жінку. Але невдовзі думки перейшли додому: “Що там відбувається? Другого дня не можу додзвонитися. Приїду, влаштую…”
А Поліна, дружина Федора, цієї миті прийшла до тями від наркозу в палаті лікарні і тут же все згадала…
Вони прожили з Федором понад двадцять років, двадцять чотири, якщо бути точною. Чоловік далекобійник, заробляв добре, родина міцна, квартира велика, двоє дітей. Світлана вже зовсім доросла, скоро вийде заміж і житиме окремо, закінчила училище, працює перукарем. Толіку чотирнадцять, мріє стати моряком.
І раптом цей дзвінок. Спочатку Поліна подумала, що це розіграш якийсь, чи хтось помилився номером.
– Вітаю, Поліно. Чоловіка чекаєте? А він затримується… – голос зовсім незнайомий
– Що з ним? — нетерпляче перервала Поліна, жінку що говорила, одразу подумавши про аварію. Шлях довгий, мало що в дорозі могло статися? Вантаж дорогий везе, відповідальність яка.
– Сталося. У коханки він, — промуркотів голос.
– Хто це? – Закричала в трубку Поліна.
– А ти, чекай, чекай… — у слухавці пролунав жіночий сміх.
Поліна прибрала від вуха телефон і обірвала з’єднання. Але сміх продовжував звучати у вухах. Її охопила паніка. Думки плуталися, підсовуючи то картини аварії, то іншу жінку в чоловікових обіймах. Хто інший міг знати її номер, якщо Федір у рейсі? Тільки сама коханка. Як вона посміла дзвонити їй, сміятися з неї!
Поліна набрала номер чоловіка і одразу скинула. А якщо він за кермом у цей момент? І що вона скаже? Не можна відволікати його. Ото повернеться, тоді й поговорить. Вона намагалася відволіктися, зайнятися домашніми справами, але все валилося з рук. У вухах так і лунав муркотливий голос і знущальний сміх.
Як спеціально, ні Світлани, ні Толіка вдома не було. Світлана зі своїм хлопцем десь гуляє, а Толік відпросився ще вчора до однокласника на день народження.
Потрібно відволіктися, щоб не збожеволіти. Поліна перевдяглася, взяла сумку і вийшла надвір. Якраз сходить у магазин і придбає майонез, цибулю . Завтра ніколи йти за покупками, треба готувати. Федір обіцяв повернутися до вечері. “А якщо він не повернеться?” – Запитав внутрішній голос, але Поліна заткнула його.
Вона вирішила пройтися до супермаркету, заспокоїти нерви. Але йти далеко, і Поліна звернула в провулок. Тут з одного боку йшла бетонна стіна, а з іншого – ряд гаражів, що щільно притиснулися один до одного. Місце безлюдне, вже починало темніти, але шлях удвічі коротший. Встигне пройти, поки зовсім не стемніє. Поліна прискорила крок.
Раптом хтось ззаду різко вирвав сумочку у неї з руки. Від несподіванки Поліна подалася назад, за сумкою, і мало не впала. Вона обернулася і побачила спину чоловіка, що тікає. “Не наздогнати”, — промайнуло в голові, але вона таки побігла за ним. У сумці були гроші, картки, ключі від квартири та телефон – все її життя.
– Стій! – Крикнула Поліна, але чоловік загорнув за кут бетонної стіни і зник. А вона по інерції бігла за ним. Раптом каблук ступив на камінь, нога підвернулась, і Поліна з усього маху впала на асфальт.
Вона боляче вдарилася стегном і розбила лікоть. Хотіла підвестися на ноги, але різкий біль, пройшов її наскрізь. З очей бризнули сльози. Поліна сіла і подивилась на ногу.
Найгірше, що немає телефону, не зателефонувати, не покликати на допомогу. Поліну накрило хвилею паніка. Навряд чи хтось на крик прийде, та й не почує її ніхто з-за стіни.
Може, повзти? Стіна скінчиться, підуть житлові будинки, хтось побачить її. Поліна уявила, як повзе, обдираючи руки та коліна, як вона виглядатиме. До жінки у такому вигляді навряд чи хтось підійде.
Залишається чекати, коли хтось приїде ставити машину в гараж. А як не приїде? Поліна заплакала.
І все через цей клятий дзвінок. Правду кажуть, біда не приходить одна. Видно вона зовсім розум втратила, якщо вийшла з дому в темряву, та ще й пішла через гаражі. Ніхто не знає де вона. І повідомити нікому без телефону. Вперше за двадцять із лишком років Поліна не зустріне чоловіка з рейсу.
Вона сиділа, привалившись спиною до іржавих дверей гаража, боячись ворухнутися і викликати новий біль. По щоках текли сльози, Поліна стирала їх брудними руками.
Раптом на дорозі з’явився автомобіль. Машина проїхала кілька метрів та зупинилася. Вийшов чоловік і почав відчиняти двері одного з гаражів. Поліна його добре бачила у світлі фар. Але навряд чи він у темряві помітить її.
Поліна набрала в груди повітря і щосили закричала: “Допоможіть!”
Чоловік озирнувся. Поліна зраділа, що він почув і крикнула ще:
– Я тут! Допоможіть! – Голос зірвався, вона закашлялася, але крізь сльози побачила, що чоловік іде до неї.
Він зупинився, не дійшовши двох кроків.
— Допоможіть, у мене вкрали сумочку… Я підвернула ногу… Викличте “швидку”, будь ласка… — поспішала вона, побоюючись, що чоловік піде.
Він озирнувся на всі боки, витяг телефон з кишені штанів, але знову прибрав його. Що він задумав?
Чоловік сів навпочіпки і подивився на неї, на витягнуту ногу. Навіть у темряві було видно, як почервонів набряк.
– Швидку довго чекати. Зараз я вас підніму, а ви схопитеся руками за мою шию, – сказав він.
Поліна закивала, продовжуючи плакати. Однією рукою він обхопив її за талію, а іншу підсунув під коліна. Поліна обійняла його за шию. Не без зусиль чоловік підняв її з землі, ривками, важко дихаючи, поніс до машини. Вона відчувала, як йому тяжко. Розпухла нога пульсувала болем, налилася вагою.
У машини чоловік попередив, що поставить її, йому потрібно відчинити дверцята. Поліна стала на здорову ногу, підібгавши хвору, спираючись на капот.
Чоловік допоміг Поліні сісти на сидіння, дістав з бардачку вологі серветки, простягнув, щоб вона обтерла обличчя та руки.
– Як ваи так ? – все ще важко дихаючи, спитав чоловік, коли сів за кермо.
– До крамниці пішла, вирішила зрізати шлях. На мене напав чоловік, вирвав сумочку та втік. Я погналася за ним. Дякую вам, бо сидіти б мені тут всю ніч.
Чоловік простяг їй телефон.
– Подзвоніть чоловіку, рідним.
Чоловік у рейсі. Не можна. Поліна набрала номер доньки.
– Світлано, це мама… — у слуховці гуркотіла музика.
– Хто?
– Світлано, я ногу, здається, зламала. Їду до лікарні, — голосно сказала Поліна.
– Що? Не чую! – Дочка намагалася перекричати музику.
– Я ногу зламала! – повторила Поліна голосніше. — Їду до лікарні.
– Не чую. Передзвоню! – І дочка відключилася.
Поліна довго не могла набрати номер сина, пальці від хвилювання та образи тремтіли. Але син не відповів.
– Та що це таке?! – Роздратовано вигукнула вона.
– Що, не відповідає? — поспівчував чоловік.
Поліна похитала головою. Схлипнула.
– Нічого, скоро приїдемо. Я Іван. А вас як звати?
– Поліна. – І вона раптом йому все розповіла.
Поліна розплющила очі. Палату заливало сонце. Голова боліла, ногу вона не відчувала, але варто було ворухнутися, як біль повернувся, щоправда, не такий різкий.
– Ви прокинулись? – пролунав поруч голос. – Поліна побачила миловидне обличчя медсестри, що схилилася над нею.
– До вас чоловік прийшов. Чекає у коридорі.
– Чоловік? – Здивувалася Поліна.
До палати зайшов Іван. Помітив розчарований погляд Поліни.
– Вибачте, назвався вашим чоловіком, щоби пропустили. Як ви?
– Не знаю, начебто нормально. – Поліна спробувала посміхнутися.
– А я вам приніс черешню. — Він поклав на тумбочку пакет із великими бордовими ягодами. – Мита. Хотів полуницю купити, але не знаю, чи немає у вас на неї алергії.
Поліна подякувала йому. Іван ще щось поклав на тумбочку.
– Це мій старий телефон. Там є мій номер. Я подумав, що ви захочете зателефонувати до рідних.
Коли Іван пішов, Поліна знову заснула. Прокинулася, наче від поштовху.
– Федю! – Впізнала вона чоловіка.
– Світлана зателефонувала, сказала, що ти в лікарні. Додзвонитися тобі не міг із вчорашнього дня. Ледве знайшов тебе, всі лікарні обдзвонив.
– У мене телефон вкрали разом із сумкою. Я з чужого дзвонила.
– А що за чоловік приходив до тебе? Мене не пускали, доки паспорт не показав.
– Та людина, яка привезла мене до лікарні. Назвався чоловіком, інакше б його не пустили до мене.
– І чого приходив? Він приніс? – Федір кивнув на черешню.
“Іван приніс черешню, а рідний чоловік прийшов із порожніми руками, — недоречно подумала Поліна.”
– Чому Світлані подзвонила, а не мені? – допитувався чоловік.
– Думала, ти за кермом не хотіла турбувати, — виправдовувалася Поліна.
– Мені знову в рейс, – сухо повідомив Федір.
– Як? Ти ж щойно прийшов? – обурилася Поліна, а сама подумала: “Ні як справи, ні як почуваєшся…”
– У ніч поїду. – Федір дивився повз Поліну.
“Бреше, до неї поїде”, – зрозуміла вона, але вголос нічого не сказала.
– А Світлана чого не прийшла? – Запитала Поліна, змінивши тему.
– Не знаю, я її не бачив. У свого нареченого, мабуть, — з роздратуванням відповів Федір.
– А Толік?
– Спить. Гаразд, я піду, до рейсу треба готуватись.
– Федю, купи мені, будь ласка, телефон, хоч найпростіший. Світлана принесе, — квапливо попросила Поліна.
– Гаразд. – Федір пішов, а Поліна заплакала.
– Вам не можна нервувати. – Медсестра зробила укол, незабаром Поліна затихла і заснула.
Увечері прийшла дочка.
– Мамо, як ти? Як умудрилася ногу зламати?
– Не зламала, підвернула, зв’язки порвала.
– Батько тобі купив телефон.Вибач, я собі його забрала. Тобі мій принесла. Нічого? Там усі наші телефони є.
– Нічого, — відповіла Поліна.
– Яка черешня велика, – Світлана потяглася до пакета. – Тато приніс?
– Їж, вона мита, – дозволила Поліна.
І Світлана без зазріння совісті почала їсти черешню.
– Толік як? Вчора йому дзвонила, не відповів, — спитала Поліна.
– Та нормально все з ним. Загуляв на дні народження.Я батьку не сказала.
– Я попрошу, щоб мене виписали додому, — сказала Поліна.
– Не треба. Хто за тобою доглядатиме? Батько в рейс зібрався, Толік із пацанами м’яч ганяє цілими днями. Я що, біля тебе все літо сидітиму?
“Як же так? Була сім’я, чоловік, дочка, син… Я старалася для них, готувала, прала, зі шкіри геть лізла. А трапилося зі мною лихо, і немає нікого поряд. Нікому, виявляється, я не потрібна. А якби серйозне що сталося? Кинули б ?”— Сльози душили Поліну, стікали по скронях до вушних раковин, лоскотали.
Через три дні вона все ж таки вмовила відпустити її додому. Зателефонувала Іванові, він і відвіз її. Зазирнув у порожній холодильник і запропонував сходити до крамниці. Поліна відмовилася.
Чоловік повернувся за тиждень. Виглядав ситим, що відпочив.
– Є що поїсти ?
– Федю, адже ти в рейс не ходив. Ти у неї був, я все знаю. – Сказала Поліна
Чоловік зробив здивоване обличчя.
– Я все знаю. Вона мені дзвонила.
– Хто, Зіна?
“От і видав себе”.
– Ну, якщо ти все знаєш… Краще я одразу піду, і так довго тягнув. Гроші надсилатиму. – Він пом’явся, але більше нічого не сказав.
Федір збирав свої речі, а Поліна зневірено думала: “Ну, от і все. Щастя пролітає швидко, а неприємності як скатертина самобранка, їж вдосталь, не об’єшся. Як далі жити? Навіщо? Нема для кого. Чоловік пішов, дітям не потрібна… Невже я сама їх такими виховала?»
– Так, Толіка я забираю з собою на кілька днів. Давно просився. Там річка, рибалка… — Федір стояв із валізою у дверях.
Поліна ледве стримувала сльози, що рвалися назовні.” Як же так? Чому?”. Лише коли чоловік пішов, дала волю сльозам. Потім заснула. Розбудив її дзвінок у двері.
Поліна хотіла покликати чоловіка чи сина, щоб відчинили двері, але згадала, що одна, немає нікого. Вона взяла милиці і шкутильгала відкривати.
На порозі стояв Іван.
– Я подумав, може, вам потрібна допомога?..
Ось так і зав’язалися в них стосунки,в яких жінка відчувала себе потрібною.
