Мій син одружився трохи більше півроку тому. Це не чергова історія про погану невістку. З іншого боку, час покаже, адже ми з нею не встигли досить близько познайомитися. Я сама сільська.
Моє дитинство та юність пройшли у невеликому селі неподалік міста. Я добре навчалася у школі та вступила до інституту. Виїхала до міста і почала жити у гуртожитку.
У якийсь період ми з подругами зачастили ходити в бібліотеку, а звідти прямо в наш улюблений кафетерій, де подавали дуже смачний чай. Там я й познайомились із майбутнім чоловіком.
У нього вже тоді були серйозні цілі у житті та непогані знайомства по всьому місту. Все йшло добре, і за кілька років ми одружилися. Він став директором одного невеликого заводу, а я зайняла посаду бухгалтера.
Не дарма стільки часу приділила професії. Потім в нас з’явився син, але нас це ніяк не зачепило у фінансовому плані. Справи йшли добре, замовлення йшли справно, чоловік розвивав виробництво.
Ми й зараз непогано заробляємо. Тільки вже не такі молоді, але на життя гріх скаржитися. Як я вже сказала, син одружився. Його обраниця дуже нагадує мені мене саму двадцять років тому.
По клубах не ходить, тримається скромно, на одяг не витрачає більше, ніж треба. Хоча син її хотів би балувати. Але ні: весілля зробимо скромним, гостей візьмемо мінімум, жодних конкурсів та тамади.
А весільну подорож нехай буде за рік. Один одного дізнаємося краще, та й грошей своїх заробимо. Зізнатися, я хотіла галасливої урочистості. Єдиний син одружується, можна й гуляти.
Похвалитися родичам, трохи позлити подруг. Молодим ми купили квартирку, а синові тато купив машину. Для справи, звичайно. Просто кататися містом і витрачати бензин – це дурниці для підлітків-мажорів.
Зі своєю свахою я познайомилася прямо на весіллі. Вона все життя прожила в селі, як виявилося, по сусідству з моїм селом. Хоч вона і всього на два роки старша за мене, ви б так ніколи не сказали.
Погано вдягнена, волосся незрозумілого кольору і якесь скуйовджене. Окуляри у бабусиній оправі. Їй тільки клюки не вистачало. Але ось невістка її дуже любить. Постійно крутилася біля мами, підсипала їй у тарілку смачного.
Знаєте, це було дуже зворушливо. Особливо коли дивишся, як вона, не стара взагалі жінка, по-дитячому здригалася, коли музика починала голосно і раптово грати. Але що вдієш, весілля на те і свято з піснями та танцями.
Отже, свято пройшло, молоді потихеньку почали звикати до нової сторінки їхнього життя, а ми з чоловіком зайнялися своїми справами. І раптом дзвінок. Син повідомив, що скоро моїй свасі 50 років – ювілей, як не як.
Запропонував всім нам поїхати у гості, бо якось не по-родинному виходить. Скажу одразу, їхати я не хотіла зовсім. Дивитись на сіре село без асфальту, ліхтарів доріг. Вигадувати теми для розмови, вимушено посміхатися.
Загалом, купили ми з чоловіком якийсь простенький букетик і дістали з комори сервіз столітньої давнини, який нам хтось, напевно, теж подарував свого часу. Поїхали.
Нас зустріла злякана сваха, вся в турботах і з круглими очима. Виявилося, вона чекала на гостей набагато пізніше і тільки на чаювання. Молоді справді приїхали пізніше, мабуть навмисне, щоб дати нас час поспілкуватися.
Спочатку розмова зовсім не клеїлася. Чоловік мовчав і, здавалося, дивився на одну точку. Я згадувала молодість, але якихось позитивних моментів не могла пригадати.
Потім я звернула увагу на інтер’єр маленького будиночка. Ви не повірте. Все було настільки до місця, настільки акуратно і в той же час практично, що я навіть на якийсь час втратила нитку розмови. Чистенько, вимито.
Все на своїх місцях. Я попросила показати мені кухню, ванну, і там все було точнісінько: ідеальний порядок. Ми розмовляли, і ця мила жінка розповіла мені, напевно, все своє життя.
Як виховувала дочку, як їх покинув чоловік і все-все-все. Попри її роботу вчителькою, вона встигає з хатніми справами, вирощувати овочі, шити і так далі. Часу в неї залишається тільки на сон, але вона світилася зсередини.
Прийшли син із невісткою. Дістали з автомобілю продукти, день народження перейшов в урочисту фазу. І мені було так приємно сидіти разом, дивитися на незнайому мені жінку і просто її слухати.
Наприкінці вечора, коли всі вже потихеньку почали збиратися, я не витримала. Дістала зі своєї «про всяк випадок» заначки 300 доларів і загорнула їх у якийсь папірець.
Звичайний білий лист, мабуть, із зошита для записів. Не підписувала нічого. Це ж не листівка якась. Поклала на одну з полиць у шафі і пішла до передпокою. Ви думаєте, я була в стані афекту того вечора? Абсолютно ні.
Просто я зрозуміла, що свасі мій подарунок знадобиться і вона вже точно розпорядиться їм розумно. Я дійсно рада, що познайомилася з такою цікавою людиною. Ніколи не думала, що буду в дикому захваті від свахи, що мешкає в селі.
