Костя розлучився з першою дружиною, тому що вона мало його кохала. Він так і сказав: «Мало!»
А йому хотілося, щоб кохання, уваги і турботи було набагато більше.
Костя з дитинства знав від мами, що хороша дружина повинна любити і поважати чоловіка, стежити за порядком у домі, готувати, прати, народжувати дітей, виховувати їх. І, зрозуміло, бути слухняною, ласкавою, доброю. Ну, як… Попелюшка…
Спочатку Кості здалося, що Олена – саме та жінка, яку він шукав. Чоловік залицявся за нею цілий рік і вирішив, що знає її як облуплену.
Однак, після весілля, коли молода пара почала жити окремо, Олена виявилася зовсім іншою. Ні, вона робила все, що потрібно, але, як здавалося Кості, вкладала в це дуже мало любові.
Прибігає з роботи, вечерю на швидку руку приготує і подає чоловікові. Спочатку Костя смиренно їв те, що вона йому давала, але потім почав обурюватися:
– Не хочу я твоєї картоплі! І макарони твої в горлі застрягають! Набридло! Я голубці люблю!
– Костику, любий, – миролюбно відповідала дружина, – голубці приготую у вихідний день. І побільше, щоб на три вечері вперед вистачило. А зараз не будь букою, не злись. Я ж теж з роботи. Набігалася за день, ще магазин, черги…
– Знайшла виправдання! Ти повинна все встигати! А не встигаєш – вставай раніше! Моя мама з півнями піднімалася, щоб на весь день їжі приготувати. І не просто їжі: тільки те, що кожен з нас любив.
Якби ти моєму батькові ось ці макарони підсунула, та ось з цими котлетами, він би в тебе їх в запустив!
– А ти запусти, спробуй! – Олена прийняла загрозливий вигляд, – у відповідь сковорідку ловити будеш!
– Ось-ось, – посміхнувся Костик, – я й кажу: нікчемна ти у мене…
– Іншу знайди, – ображено відмахнулася дружина…
Довго дутися Олена не вміла, тому капризи чоловіка списувала на притирання характерів. Вона щиро намагалася відповідати його очікуванням. Поки не з’явилися на світ близнюки…
Немовля вимагає багато уваги, а вже, якщо їх відразу двоє – і говорити нема чого.
Дні Олени пролітали миттєво. Часто вона не встигала то квартиру прибрати, то випрасувати білизну, то приготувати чоловікові голубців, відбивних та інших його улюблених страв.
Костик довго терпіти не став:
– Ти зовсім знахабніла, – вже через пару-трійку місяців заявив він, – сидиш вдома, безлад розвела! А я, між іншим, працюю! Чому поїсти нічого?! Сама їж свою кашу! Я що, на м’ясо не заробив?!
– Костя, хлопчики такі маленькі. Їм потрібна турбота. Кожної секунди. І вдень, і вночі. Я втомлююся, не висипаюся. Ти не допомагаєш. Потерпи трохи, вони підростуть і все налагодиться, – вмовляла дружина.
– Потерпіти? Ти серйозно? Забула, хто в домі господар! І про яку допомогу ти говориш? Досить того, що я вас утримую!
– Але ж це твої діти, Костя, – спробувала втихомирити чоловіка Олена, – ти просто зобов’язаний про них піклуватися.
– Мої. А може, і не мої. Хто вас, жінок, розбере, – грубо кинув Костя і пішов, голосно грюкнувши дверима.
Ні, насправді він так не думав. Просто хотів «поставити дружину на місце».
А ось Олена сприйняла ці слова буквально. Образилася. І подала на розлучення.
– Ти ненормальна? – Костя щиро не зрозумів вчинку дружини, – кому ти потрібна з двома дітьми! Дивись: будеш назад проситися – не прийму!
Не просилася. Жодного разу допомоги не просила. Поїхала до батьків. Вони і допомагали піднімати дітлахів.
Аліменти Костя, звичайно, платив. Але, щоб їх було поменше, змінив роботу на менш оплачувану – сторожем. А у вільні від графіка дні заробляв «собі на життя». Неофіційно.
Про дітей чоловік вголос згадав тільки один раз, коли мама запитала:
– Синку, як там мої онуки? Бігають, мабуть?
– Забудь, мамо. І не питай. Я їй аліменти плачу, і все на цьому.
– Як? Це ж твої діти! Так не можна, ти повинен з ними спілкуватися. Інакше виростуть, не знаючи рідного батька.
– Нікому я нічого не винен. Оленка сама їх батька позбавила, от нехай сама ростить і виховує…
Через два роки, втомившись від материнської опіки, Костя знову одружився. Настя відповідала всім його вимогам: чудово готувала, утримувала будинок у чистоті та затишку, дбала про нього день і ніч. І кохала.
Кохала так, що через кілька років Костя почав задихатися від такого кохання.
Настя контролювала кожен його крок, хотіла знати, про що він думає, стежила, в який бік і на кого дивиться. Тому що ревнувала.
Страшно.
Навіть поява дитини не зменшила її жвавість. Словом, після семи років життя, Костя подав на розлучення.
Про те, що тепер доведеться платити аліменти ще на одну дитину, чоловік не думав: так йому хотілося вирватися на свободу.
Зрозуміло, що і з цим сином після розлучення Костя перервав будь-яке спілкування.
Минали роки. Костя, тепер уже – Костянтин Андрійович, більше не одружувався. З жінками жив, так. Але розлучався так само легко, як і сходився.
Претенденток з дітьми взагалі не розглядав. Вважав, що не зобов’язаний годувати чужих нащадків.
Закохався всього один раз. Оксана була чудовою! Вони зустрічалися майже півроку. Костя навіть зважився зробити їй пропозицію.
Але, дізнавшись, що у жінки є дочка, яка живе у дідуся з бабусею, відразу відступив.
Як не переконувала його Оксана, що дитина «не завадить їхньому щастю», так і буде жити з її батьками, Костя був непохитний:
– Ні, Оксана. Сьогодні твої батьки живі, а завтра? І що потім? Повісиш свою дочку мені на шию? Нізащо! …
Так Костянтин Андрійович і жив. Батьків поховав. Аліменти виплатив. На пенсію вийшов.
Жінки його вже мало цікавили. Однак, готувати собі і домом займатися, не хотілося. Та й сил поменшало. Здоров’я, знову ж таки, стало підводити.
І вирішив Костянтин Андрійович Настю розшукати. Раптом вона досі одна? Ось зараз би її божевільне кохання знадобилося…
Приїхав, подзвонив у двері. Відчинив якийсь молодий чоловік.
– Настя… Анастасія Павлівна вдома? – трохи зніяковівши, запитав Костянтин Андрійович.
– Мами не стало. Рік тому, – відповів чоловік, – а ви – хто?
Костя розгубився:
– Я? Ніхто…
«Якщо цей такий виріс, уявляю, якими стали хлопці Оленки, – йдучи додому, думав Костянтин Андрійович, – адже вони будуть старшими»…
Кілька днів чоловік ніяк не міг викинути з голови ці думки. Нарешті, вирішив знайти Олену. Подивитися на синів: «Маю право, зрештою»…
Костянтин Андрійович довго вагався біля дверей, не наважуючись подзвонити.
Нарешті, натиснув кнопку дзвінка…
Двері відчинилися. На порозі стояла Олена. Вона майже не змінилася. Така ж струнка, з ямочками на обличчі. Тільки з’явилися зморшки, і волосся покрилося сивиною.
– Костя? – Здивувалася Олена, – невже ти пам’ятаєш?
– Пам’ятаю?
– Ну так, у мене сьогодні ювілей. Ти ж тому прийшов?
– Так-так… Звичайно, – підтвердив припущення колишньої дружини Костянтин Андрійович, який забув,що у Олени сьогодні день народження.
– Ну, заходь. Всі вже в зборі. Тебе представити, чи ти сам?
– Сам, – знову розгубився Костя.
Увійшовши до кімнати, Костя відчув, як у нього підкосилися ноги і все похололо всередині.
За святковим столом сиділи двоє практично однакових чоловіків, їхні дружини, кілька дітлахів – їхні діти, а значить, онуки Кості.
І ще одна пара – Максим – син Насті (виявилося, що брати давно спілкуються) і його дружина при надії.
Всі повернулися в бік незнайомого гостя. Дивилися привітно, з цікавістю.
– Прошу любити і шанувати, – сказала Олена – мати цієї великої родини, – це…
Костянтин Андрійович машинально схопив Олену за руку.
– Це давній знайомий іменинниці, – закінчив він фразу Олени, – ось, зайшов привітати…
– Мамо, це він? – запитав один із синів, коли вийшов слідом за Оленою на кухню, щоб допомогти винести деко з м’ясом по-французьки.
– Хто «він»?
– Наш батько…
– Не знаю, що тобі сказати, синку…
– Скажи, як є.
– Так, це ваш біологічний батько. Вперше з’явився за тридцять з гаком років.
– Чого хоче?
– Не знаю.
– Ну, я зараз дізнаюся!
– Не треба, не псуй свято. Зрештою, може, у людини прокинулася совість…
Провівши весь день зі своїми синами та онуками, Костянтин Андрійович приїхав додому сам не свій. Ні, його не мучили докори сумління чи жаль про те, що його життя пройшло повз дітей.
Турбувало зовсім інше. Він чітко побачив перед собою трьох дорослих, схоже, непогано забезпечених чоловіків, на утримання яких він платив аліменти 18 років. Вісімнадцять! Офіційно!
Ось і подумав чоловік: «Тепер вони цілком можуть зі мною розрахуватися».
У нього навіть дух захопило від майбутніх перспектив…
Але зробити Костянтин Андрійович нічого не встиг. Пішов з життя тієї ж ночі. Уві сні.
Серце зупинилося…
Спеціально для сайту Stories
