“Потрібен дідусь для хлопчика, оплата договірна” і нижче написаний номер телефону.
— Ці багатії зовсім здичавіли, — обурювався Іван Максимович, прочитавши це оголошення в інтернеті, — мало того, що у них є особисті няні, водії, кухарі, домробітниці, тепер ще й дідусів наймають.
Іван Максимович шукав роботу. Він зовсім збіднів з цією пенсією і думав не стільки про свій добробут, скільки про вірного друга, собаку Вулкана.
Старенький пес, як і сам Іван Максимович, потребував медичної допомоги, та й корми для тварин не дешевшають, а Вулкан — пес значних розмірів і їсть більше, ніж сам господар. Та ще Максимович підгодовував покинутих дачниками собак, тому що жив він на своїй старій дачі, поступившись квартирою дочці Поліні, яка ніяк не могла влаштувати своє особисте життя.
Але старий не скаржився, йому навіть подобалося жити на дачі. Ніякої метушні, знову ж таки ліс, річка поруч, а повітря таке, хоч ложкою їж.
Та ось тільки всі грошові запаси старого були вичерпані і він вирішив знайти собі посильну роботу. Думав піти сторожити, та не тут-то було. Якщо раніше на цих посадах працювали старі люди, то тепер тут працюють молоді та сильні хлопці з різних охоронних фірм.
— І що вони там охороняють, що такі молодики приставлені до об’єктів? — запитував старий Вулкана, — таким хлопцям треба ґарувати, а вони сидять там і грають у телефончики.
Вулкан дивився на Івана Максимовича розумними очима, і старому здавалося, що він чує відповідь Вулкана:
— Не знаю, Максимович. Та й що це за охорона без собаки?
Ніякої підходящої роботи на сайті для старих не було, і Іван Максимович повернувся до оголошення: «Потрібен дідусь для хлопчика», вирішив зателефонувати цьому дивному роботодавцю.
Старий добре прокашлявся, щоб голос не здавався таким вже старим і скрипучим, і набрав номер, вказаний в оголошенні. Роботодавець відразу ж відгукнувся на дзвінок. Це був жіночий голос, такий, що старому здалося, що йому відповіла дівчинка.
— Валерія Анатоліївна слухає вас.
— Я за оголошенням, я правильно розумію, що ви на роботу хочете прийняти дідуся?
— Все правильно, о 18-00 вас влаштує зустріч? — почув Іван Максимович.
— Так.
— Тоді називайте адресу, я до вас під’їду.
Старий назвав адресу і, натиснувши відбій, кинувся наводити порядок у своєму будиночку, на ділянці у нього завжди був порядок. Потім помився, поголився, одягнув свій новий спортивний костюм і став чекати Валерію Анатоліївну.
О 18-00 до будиночка Івана Максимовича під’їхав чорний джип і з нього вийшли чоловік міцної статури і мініатюрна жінка.
Старий повів гостей у будинок і запропонував чай з варенням. За чаєм і розмова веселіша ладиться.
— Я із задоволенням вип’ю чаю, тим більше з домашнім варенням, а давайте будемо пити чай у вашому саду, я там столик з лавками бачила.
Чай був міцним, варення ароматним, а розмова теплою.
— Я спеціально приїхала до вас, щоб подивитися на вас у домашній обстановці. На перший погляд мене все в вас влаштовує. Ви не вживаєте, охайного вигляду, в будинку і в саду у вас порядок, а значить і в голові порядок. Розкажіть трохи про себе.
— Розповідати особливо нічого, — почав Іван Максимович, — людина я проста, закінчив школу, пішов в армію, в прикордонних військах служив. Там полюбив собак і тепер, по життю я не можу без них. З армії прийшов, пішов на завод фрезерувальником і все життя працював на цьому заводі.
Одружився, народилася дочка, жили добре. Два роки, як поховав свою Ніну. Залишилися ми з дочкою вдвох. Дочка Поліна працює вчителем малювання в школі. Пенсія маленька, нам з Вулканом не вистачає, ось і вирішив роботу шукати.
У мене до вас питання, Валерія Анатоліївна. Навіщо вам дідусь? Думаю, при вашому матеріальному становищі ви могли б для хлопчика найняти нянь, вчителів або як там, гувернерів.
— У няньках мій Петро вже не потребує, йому дев’ять років. Біда у нас Іван Максимович, Петро інвалід, пересувається на візку. Народився мій синочок нормальною дитиною. Все було добре, та тільки ось що сталося. Петро народився без батька.
Нічого не виходило у мене з чоловіками, я не змогла знайти людину, за яку вийшла б заміж, а роки підпирають і я вирішила народити дитину. Батько Петра навіть не підозрює про існування сина. Я так вирішила. Щоб не було ніяких проблем, які б заважали нормально жити нам з Петром.
— А хто з вами приїхав, не чоловік? — поцікавився старий.
— Водій. Так ось, все було добре, у мене стрімко розвивався бізнес, моя мама допомагала мені виховувати Петра, і няня теж була у сина. До школи Петро пішов добре підготовлений, і, закінчивши перший клас, я відправила його з мамою на відпочинок.
На відпочинку сталася біда. На очах у моєї дитини пішла з життя моя мама, серцевий напад. У Петра був шок, стрес і на цьому ґрунті у нього відмовили ноги. Лікарі ніякої патології не знаходять. У яких тільки медичних світил ми не консультувалися, нічого певного ми не почули.
Всі посилаються на стрес дитини і чи буде ходити Петро знову чи ні, невідомо. Деякі неврологи кажуть, що можливо, отримавши ще якийсь стрес, тобто поштовх, який може допомогти Петру стати на ноги, а може такий поштовх і погіршити становище. Ну ось і все.
А Петру, я вважаю, потрібен поруч чоловік з життєвим досвідом. Не теперішні молоді чоловіки, а саме такий, як ви. Адже він ніколи не мав довірливого спілкування з дорослим чоловіком, а йому це дуже потрібно. Ну як ви згодні, Іване Максимовичу?
— Згоден.
— З ранку у Петра заняття за шкільною програмою, а до 14-00 Петро буде чекати на вас. Водій буде приїжджати за вами, і о 20-00 відвозити вас додому. Вас влаштує такий час?
— Так, влаштує.
— Ой, а про оплату? Скільки б ви хотіли за вашу працю?
— Ну, я не знаю…
— Дві тисячі на день, вас влаштує?
— Звичайно, а чи не забагато це? — засумнівався Іван Максимович.
— Це нормально.
І попрощавшись, Валерія Анатоліївна поїхала.
Іван Максимович був у такій напрузі, що навіть втомився від розмови з Валерією і не міг повірити, що за роботу дідусем він буде отримувати такі гроші.
— Ну що, Вулкан, живемо, а як буде, завтра дізнаємося.
Такого багатства Іван Максимович за все своє життя не бачив, хіба що в кіно. Він навіть якось злякався і йому було страшно ступати по блискучому паркету.
— Доброго дня, мене Тоня звати, я домробітниця. А ви, як я розумію, Іван Максимович?
— Так, — тихо сказав старий.
— Та не бійтеся. Хоч тут і багато, проте стосунки прості, все по-людськи. Петре, Іван Максимович приїхав.
Петро виїхав на візку назустріч старому і, посміхаючись, простягнув руку. Старий потиснув худеньку руку дитини і сказав:
— Можеш мене дідусем Іваном кликати або дідом Іваном, або Іваном Максимовичем.
— Розберемося, — по-дорослому відповів Петро, — а я Петро.
Іван Максимович з Петром спілкувалися так, ніби вони давно знали один одного. Хлопчику було все цікаво: і як молодий солдатик Іван служив в армії і затримував порушників кордону, і розповіді про службових і неслужбових собак.
Старий розповів про те, що з армії він прийшов зі своїм вірним другом вівчаркою Каратом, з яким він охороняв кордон. На момент демобілізації молодого солдатика Івана, Карата списали і Іван забрав його з собою. З тих пір в житті Івана Максимовича завжди були собаки.
— А зараз у вас є собака? — запитав Петро.
— Так, мій відданий друг Вулкан.
— Іване Максимовичу, а ви мене з ним познайомите?
— Звичайно, якщо мама дозволить.
— Що тут маму згадують? — до кімнати увійшла усміхнена Валерія.
— Мамо, у Івана Максимовича є собака Вулкан, я б хотів з ним познайомитися.
— Неодмінно познайомишся.
Час Івана Максимовича з Петром пролетів непомітно. Хлопчику все було цікаво, а старому цікаво з Петром, адже своїх онуків у нього не було, а в цьому віці старим потрібне спілкування з дітьми. Діти і старі на одній хвилі і дуже добре розуміють один одного.
— Валерія Анатоліївна, я якось розгубився і не запитав, що входить в мої обов’язки, — запитав Іван Максимович.
Валерія бачила, в якому піднесеному настрої перебуває її син, вона не прогадала зі старим і вирішила, що потрібно спростити відносини начальник-підлеглий:
— Іване Максимовичу, називайте мене Лерою і ніяких обов’язків у вас немає. Приходьте до нас не як на роботу, а як до своїх близьких людей, якщо це можливо. Спілкуйтеся з Петром так, як би ви спілкувалися зі своїм онуком. Я рада, що ви з Петром знайшли спільну мову.
— Це не важко. Петро дуже допитливий хлопчик, а мені є що йому розповісти.
Минуло три місяці, як Іван Максимович був на посаді дідуся. Чим довше Іван працював дідусем, тим сильніше він прикипав до Петра, а Петро тим же відповідав старому.
Домробітниця Тоня жартома стала називати їх нерозлийвода, а вони й не були проти, тільки посміхалися словам Тоні.
Іван Максимович всюди супроводжував Петра: і в басейн, де у хлопчика були індивідуальні заняття, і на реабілітацію, і на прогулянки. Вони не набридали один одному, а коли у Івана Максимовича були вихідні, Петро дзвонив йому і просив:
— Іване Максимовичу, нудно без вас. Може, ви приїдете?
— Петре, ти ж чоловік, повинен розуміти, що Вулкан сумує за мною, та й домашні справи дещо накопичилися.
— От якби я міг до вас приїхати, я б допомагав вам і з Вулканом би грав, йому б не було нудно. Іване Максимовичу, а можна мені до вас приїхати?
— Звичайно, приїжджай, якщо мама дозволить.
І мама дозволила. Вона сама привезла Петра, а з ними приїхала Тоня. Тоня взялася за прибирання в будинку старого, і як він не наполягав, вона, посміхаючись, мила, терла, шкребла і примовляла:
— Давно тут жіночих рук не було. Тому Іване Максимовичу, ви вже дозвольте навести порядок, а ви он гостей розважайте, чаю випийте, та Петра з Вулканом знайомте.
Вулкан хоч і старий пес, але із задоволенням грав з хлопчиком, у Петра теж можливості були обмежені, ось вони і знайшли один одного.
– Вихідний день пройшов чудово. Дякуємо вам за гостинність, Іване Максимовичу, а нам час і честь знати, пора їхати. Та он і Тоня вже закінчила прибирання, – сказала Валерія.
– Мамо, тут так класно, можна я залишуся у Івана Максимовича з ночівлею? Я поїду, а Вулкан сумуватиме.
Очі хлопчика сяяли, щоки палали рум’янцем, мати бачила, як щаслива дитина в компанії старого і Вулкана.
— Лера, нехай Петро залишається. Завтра ж неділя, водій може завтра за ним приїхати. Якщо вже не довіряєте старому, нехай і Тоня залишається, місця всім вистачить, — підтримав хлопчика Іван Максимович.
Петро так благально дивився на матір, і Тоня теж вставила своє вагоме слово:
— Валерія Анатоліївна, якщо треба, я залишуся. Нехай малий побуде на свіжому повітрі, а то все в місті, та в місті, а завтра ввечері за нами машину пришлете.
— Ну що мені з вами робити? Залишайтеся.
— Ура! — Петро покотився по доріжці, а Вулкан стрибав і грався, забувши про те, що він уже старий пес.
Так повелося, що Петро майже кожні вихідні проводив з Іваном Максимовичем. Тоня залишалася дуже рідко, тому що основна робота не терпіла її відсутності.
Чоловічий союз старого і хлопчика був настільки міцний, що вони і вдвох не нудьгували, та й Вулкан не давав їм нудьгувати.
Одного разу, таким же вихідним днем, ввечері, Івану Максимовичу стало зле. Час від часу організм дає збої і сповіщає неприємними дзвіночками.
— Петре, щось мені погано, напевно тиск піднявся. Піду прийму ліки, та приляжу, а ти погодуй Вулкана, а я трохи відлежуся і ми повечеряємо з тобою.
Петро погодував Байкала і коли зайшов до кімнати старого, побачив, що Іван Максимович лежить, очі його закриті, одна рука звисає до підлоги і йому здалося, що старий не дихає.
— Дідусю Іван! Не вм.рай! — закричав Петро, різко підскочив з крісла, зробив кілька кроків до Івана Максимовича і біля ліжка впав на коліна. Іван Максимович підскочив, як ошпарений.
— Господи, Петре, що сталося? — злякався старий.
Петро і плакав, і сміявся:
— Дідусю, я злякався. Думав, що ти п.мер.
— Ну, ну, Петре, напевно, ліки так подіяли, і я задрімав. А ти що, сам дійшов до мене?
— Не знаю. Напевно. Не пам’ятаю, я дуже злякався.
— А ну, давай я тебе підніму, і ми спробуємо зробити кілька кроків. Не бійся, Петре, я тебе триматиму.
Старий підняв хлопчика і обережно повів його. Зробивши кілька кроків, Петро посміхаючись дивився на Максимовича:
— Дідусь Іван, я йду, сам йду. Я трохи втомився, можна я трохи посиджу, але тільки не в цьому інвалідному кріслі, а потім ми ще трохи походимо.
Увечері, в неділю, коли Валерія приїхала за сином, відкривши хвіртку, побачила, що інвалідний візок порожній і самотньо стоїть осторонь, а по доріжці, що веде до будинку, обережно йде Петро, підтримуваний Іваном Максимовичем у супроводі Вулкана, і ведуть свої нескінченні бесіди.
— Ти, Петре, скоро будеш бігати, як усі хлопці. Ми з Вулканом старенькі, за тобою не встигнемо, — підбадьорював Іван Максимович хлопчика.
— А я буду потихеньку бігати. Ти і Вулкан, мої найкращі друзі, і тому навіщо мені від вас тікати.
Валерія дивилася вслід цій трійці і плакала, боячись порушити їхню ідилію.
Спеціально для сайту Stories
