Галина готувалася до іспитів. Випускний клас, вона збиралася вступати до економічного інституту. До жодного іспиту так не готувалася, як до математики. Всі питання вивчила, залишилося одне, вона так і не знайшла відповіді на нього, книга, на яку вона сподівалася, не врятувала, сторінка була вирвана.
Питання вона тягла із заплющеними очима, з холодними руками. О! Я так і знала. Закон підлості – було те саме питання. Рівняння вирішила, а на два усні запитання відповіла з п’ятого на десяте. Загалом трояк. Прикро до сліз. Можна було не вчити стільки, трійку в школі завжди поставили б.
Але який молодець був її сусід, з яким вона просиділа два останні роки за партою. Він складав усі іспити на п’ятірки. Без шпаргалок, без підказок. Круглий трієчник не отримав жодної трійки, на питання відповідав легко та швидко. З гордо піднятою головою, розгулюючи біля дошки.
Ну, Петро, ну молодець! Він був гарним хлопчиком. Добряк, веселун. Якщо міг, то завжди допомагав, Галина його поважала, і хлопці в класі до нього добре ставилися. Ідучи разом додому, вона спитала:
– Петре, який ти молодець! Так відповідати на іспиті, я у захваті! Як тобі це вдалось? – Запитала вона.
-Що?
-Здати добре іспити? Готувався, мабуть, не підводячи голови?
-Ні. Бабуся допомогла. Загалом я знав, який квиток витягну. До нього й готувався.
– Іди ти! Заливаєш ти щось
– Не віриш. І не треба.
Петро образився.
– Ні, ну, ти теж, бабуся допомогла.
У тому, що він не жартував, вона незабаром змогла переконатися. Документи подала на економічний факультет найближчого інституту. Все ж таки математику вона любила і добре її знала. Вона почала готуватися до іспитів, точніше, до іспиту з математики.
Вивчити всі питання було важко, і вона зрозуміла, що не встигне вивчити все. А тут Петро зателефонував. Похвалився, що знову іспити склав на «відмінно».
— Знову бабуся допомогла?
– Ну, так.
— А мені вона зможе допомогти?
-Не питання. Що треба?
-Питання з математики.
-Ввечері передзвоню.
Петро дотримався слова. Увечері я вивчала лише два питання.
— Шановна абітурієнтка! Треба приходити завчасно. Якщо ви так приходитимете на лекції, думаю ви сесію не здасте, – з обуренням сказав викладач з математики.
— Вибачте, затори та й вийшла пізно.
Руки не тремтіли. Хвилювання не було. Бабуся не підвела. Заглянувши в завдання, викладач сказав:
– Готуйтеся. Я вийду ненадовго.
— Але я вже можу відповідати.
– Цікаво послухати.
– Я просто ці питання добре знаю.
— Ну що ж. Я слухаю вас.
Відповідала вона на питання дуже докладно та із задоволенням спостерігала за тим, як змінюється обличчя викладача. Йому було цікаво слухати її. І вона зрозуміла, що його ставлення до неї змінилося.
– Дуже цікаво! Радий, що навчатиметеся на нашому факультеті.
– Петре, хочу бабусі твій віддячити за її допомогу. Можна до неї у гості зайти.
– Що здала математику? Бабуся не підвела?
– Прекрасно здала. Не підвела бабуся.
– Давай. Тільки мене вдома не буде.
– Та я ж не до тебе, а до бабусі.
Двері відчинила гарна жінка, зовсім сиве волосся було акуратно укладене. «Оце бабуся, нічого собі!» – Подумала Галина: «Цікаво вона стара чи ні».
– Ні, я ще не дуже стара, мені 60, життя тільки починається.
– Ой, доброго дня, а я до вас з тортом
На кухні було прибрано, гарні фіранки створювали затишну атмосферу, все сприяло розмові. Бабуся була дуже цікавою співрозмовницею. На все вона мала свою думку. З нею можна було розмовляти до ранку, але настав час іти додому.
-Я вам дуже вдячна за допомогу, до побачення, – люб’язно попрощалася Галина.
– До зустрічі, – хитро посміхаючись, відповіла бабуся.
– Та наче приводу більше немає, – подумала дівчина.
Погода була чудова, і вона вирішила трохи прогулятись. На набережній було багато народу, всі милувалися вечірнім містом і гарними вогнями, світло від яких відбивалося у воді, і хиталося хвилями. Назустріч ішов Петро.
– Давно не бачилися, – закричав він на всю набережну. – Привіт!
– Ти що тут робиш?
– Гуляю. А ти?
– А я до столиці їду, хочу юристом стати.
– Гарна справа! Успіхів тобі! І дякую ще раз за допомогу.
— Так, добре. Слухай, коли вже зустрілися, віднеси мої підручники додому, бо бабуся змусила мене їх із собою взяти. А навіщо вони мені? Привіт їй від мене.
– Добре. Ось і привід знову побачитись.
— Ось недолугий! – повторювала весь час бабуся.
Галина заспокоїла її. Сказала, що шкільні підручники навряд чи знадобляться Петру, що будуть інші дисципліни, інші підручники. Бабуля заспокоїлася. Знову був чай.
– Петро тобі казав, що я вмію гадати?
— Казав.
— Хочеш, я й тобі погадаю.
– Давайте.
Галина чекала на карти, але на столі з’явилися пахучі трави, вода і вже звичайні атрибути ворожок: куля, свічки. Взявши в одну руку кулю, в іншу хрестик, вона нахилилася над водою і травами, Галина чула шепіт. Потім узяла трави і ще ними провела над водою і сказала:
– Бачу твою долю, наступного року ти познайомишся з чоловіком, він буде старший за тебе, звати його Мишко, так, Михайло. – Ти хочеш дізнатися, де познайомитеся? – Прочитала бабуся її думки
– Так, хотілося б, – зі сміхом відповіла Галина.
– А ти даремно смієшся, заява в РАГС буде, а ось весілля немає, він загине дорогою на весілля, – серйозно сказала бабуся.
– А ви не сказали, де я з ним познайомлюсь.
– Хіба? – і вона знову нахилилася над водою та травами.
– Познайомишся у потязі, коли поїдеш до подруги, він тебе запитає: «Студентка? На канікули, відпочивати їдете?»
– Ось і все, що ти така перелякана? Це добре, коли знаєш, що на тебе чекає, можеш вжити якихось заходів. Ну, йди, я щось втомилася.
– Яка нісенітниця, – думала Галина, а саму било, як у лихоманці. – Дурниця, навіщо я погодилася на це ворожіння.
Перший рік навчання пролетів, як один день. Зі Світланою вони домовилися зустрітися у столиці. Її батьки поїхали за кордон, і в їхньому розпорядженні була трикімнатна квартира. Вони навчалися у школі до 8 класу, а потім вони переїхали, але зв’язок тримали весь час.
Помахавши батькам з вікна поїзда, вона вмостилася біля вікна і відкрила книгу. У купе було троє людей, верхня полиця для четвертої людини була вільна. Потяг рушив і Галина заспокоїлася, що знайомство не відбудеться, але на наступній станції в їхнє купе зайшов симпатичний чоловік.
-Здрастуйте, я Михайло, – Він влаштувався на верхній полиці, потім спустився, сів за стіл і, дивлячись на Галину і запитав: Студентка?
Галина здригнулася і навіть боялася підняти очі на нового знайомого.
– На канікули, відпочивати їдете?
Вона, напевно, зблідла, тому що Михайло розгубився і сказав:
– Пробачте за мою цікавість.
Так вони доїхали до місця призначення. Михайло виявився не лише гарним чоловіком, а й цікавим співрозмовником. Вийшовши з поїзда, вони попрощалися. Галина пішла на таксі, помахавши ручкою новому знайомому. Усі авто були зайняті чи не їхали в той бік, куди говорила Галина.
Вона побачила таксі, яке вже від’їжджало і замахала рукою водієві, той зупинився. Вона назвала адресу і він, махнувши головою на заднє сидіння, посміхнувся. Відкривши двері машини, вона побачила Михайла. Ну, ось ми знову й зустрілися, це, напевно, доля.
У таку спеку її пробив холодний піт, а руки стали крижаними. Цілий місяць вони проводили разом. Де тільки вони не були. Він дарував їй квіти, видно, що вона йому подобається. Щоночі, вона себе питала: «Я закохалася?» – І сама відповідала на це запитання: «Так, я його кохаю «.
Потім поїхали знайомитись з батьками Михайла. Вони були інтелігентними приємними людьми, особливо тато. Він підтримав рішення сина і з Галиною у них одразу були родинні стосунки. Призначили день весілля та обидві сторони розпочали підготовку. І ось день весілля настав.
Наречена готова, зал у ресторані прикрашений, столи ломляться від страв, чекають нареченого та його батьків. Телефонний дзвінок перериває розмову нареченої з мамою. Галина чує плач матері Михайла, яка кричить, що син розбився на машині. Їй згадалися слова бабусі Петра: «Весілля не буде».
