Ми розлучилися та поділили майно. Дмитро не поступився мені ні міліметром, ні крихтою. Квартира була продана. У мене тепер була однокімнатна з великою кухнею в спальному районі. Розлучатися дорого… Я завжди думала, що в мене найкращий і люблячий чоловік у світі.
Коли діти виросли, виявилось, що не тільки в мене. Мій чоловік, себто, не тільки в мене. Вийшло все як у не дуже хорошому кіно: я побачила на екрані телефону Дмитра дивне повідомлення від абонента «Сергій, автосервіс». Він чомусь писав: «Я сплатила путівки».
Першим моїм відчуттям – звичним, роками освоєним – було це помилка. Технічна помилка. Потім я сказала собі: «Стоп! Але ж повідомлення надійшло не від безіменного абонента. Контакт є у телефоні чоловіка, а значить це вже не помилка!» Потім був порив, влаштувати Дмитру допит.
Але тут треба знати мого чоловіка: його хоч паяльником і праскою катуй – не скаже нічого. Як не захоче, то не скаже. Я навшпиньки пішла в кухню. Дихання збивалося з ритму – на мить мені здалося, що це серце – інфаркт.
Повідомлення я побачила в коридорі – Дмитро кинув там телефон і пішов митися, а я чомусь полізла в сумочку свою, що стояла поруч на полиці, і ось тепер мені треба якось поводитися, а я не розумію як – у голові жодної думки. І що мені потрібно було у сумочці, теж вилетіло з голови.
– Маринко, вечеря готова? – Запитав чоловік, виходячи з ванної.
– Майже, – сказала я.
І сама здивувалася. Сказала ж. І голос не здригнувся. Я найняла приватного детектива – не так це й дорого, коли потрібно банально дізнатися, чи є коханка у твого чоловіка, чи ні.
– Я подала на розлучення, – спокійно сказала Дмитру. – Діти дорослі, проблем не виникне.
– Марії вісімнадцять, – ошелешено заперечив мені чоловік.
– Та хоч сімнадцять! Це ж ти відпустив її жити до Влада. Значить, доросла.
– Я і про нас думав … у них кохання, і ми зможемо пожити нарешті для себе…
Мені здалося, що він знущається, але не збиралася кричати.
– Іди туди, де путівки сплачені! Живіть собі, скільки хочете, зі своєю Ганною Максимовою двадцяти восьми років!
– Як же це все-таки бридко… – скривився Дмитро. – Лізти в чужий телефон, а потім ще збирати докази за допомогою детектива.
– Бридко? Бридко?! А зраджувати не бридко? Забирайся, не хочу тебе бачити.
– Мам, тобі треба зализати рани. Добре з цим справляється море чи океан. – сказав мені син. – Купи собі путівку якусь, і…
Почувши слово «путівка», я закричала, як ненормальна:
– Ні!
– Ну, давай ми з Машкою тобі купимо. Злітаєш до Єгипту, чи до Туреччини.
З путівки все і почалося … точніше, з самого слова.
– Синку… у мене поки що є гроші. І робота якась є.
Я налаштовувала програмне забезпечення. Віддалено – є така хитра програма, яка об’єднує два або кілька комп’ютерів на будь-якій відстані. Головне знати пароль. Колись я займалася налаштуванням програм офлайн – працювала у невеликій IT-компанії.
Потім наш начальник помер, компанія розсипалася, а я продовжила працювати з клієнтами завдяки сарафанному радіо. Ну, і реклами в інтернеті ніхто не скасовував. А зараз, щоб налаштувати все на чужому комп’ютері, навіть із дому виходити не потрібно. Головне, знати де і що, та уважно читати оновлення.
– Загалом, ви мені нічого не повинні купувати. Я просто не хочу нікуди їхати. Зрозуміло?
– Мам… ти якось дивно відреагувала. Ну, не хочеш, і не хочеш. А чого кричати? Розкажеш, у чому річ?
Син турбувався, а раптом мати від розлучення збожеволіла. Проводила його. Дочка Марійка теж заїжджала вчора, пощебетала, поспівчувала, і помчала. Владик не чекатиме – особисте життя, все зрозуміло. А тепер у мене що?
– Синку… Костю… – проводжаючи його я вирішила сказати це. – Я тебе дуже прошу, будь вірний своїй дружині.
Син швидко обійняв мене і сказав:
– Ми домовилися: якщо хтось покохає когось іншого, скажемо чесно. Жодних зрад.
– Розумнички. Сподіваюся, не розлюбите одне одного.
Дітей своїх після того, як у них з’явилися свої сім’ї, я майже не бачила. Нічого не зміниться тепер, коли я одна. Я це знала. Як вчитися цій чортовій самоті? Вдень ще сюди-туди – робота, книжки, серіали. Прогулятися можна знову ж таки, але коли настав час лягати спати… Я ревла у подушку.
Довго, заливаючи сльозами всю наволочку. Господи, як же боляче! За що? Або … чи, може, я просто дурна? Адже Дмитро не збирався зі мною розлучатися. Може, варто було промовчати, як мовчать тисячі дружин. Промовчати і вдати, що в мене є сім’я, що все гаразд.
Ні, а спати з ним як після такого? Неможливо. Все я зробила вірно. Через місяць сліз під сопливі серіали, сліз ночами в подушку, і плюси на вагах у вигляді трьох з половиною кілограмів, я зрозуміла: щось йде не так. Так, мені 45.
Хіба у 45 життя закінчується? Кажуть, у 40 років воно тільки починається, а так, вминаючи піцу під вино, я скоро помру від надлишку холестерину в крові.
– Добрий день. Мені карту на рік, – сказала я адміністратору за стійкою, витягаючи банківську карту з гаманця.
Дівчина почала щебетати, описуючи мені переваги їхнього фітнес-клубу. Може, комусь це здалося б турботою, але не мені.
– Стоп! Я вже прийшла до вас. Будь ласка, продайте мені карту, дайте ключ від шафи і дякую.
Мені дуже хотілося додати: закрийте рота, але я стрималася. Іноді сучасний сервіс дуже дратує. Година спортзалу на день – вже менше калорій та серіалів. Поки знову туди дійдеш, поки назад. Я оплатила й персональні тренування. Мені не дуже подобалося займатися, але зайва вага пішла, а через кілька місяців і тіло виглядало інакше.
– Марино, а тобі розлучення пішло на користь! – ахнула моя подруга. – Ти погарнішала…
Ми зустрілися вперше за рік. Вона хотіла приїхати до мене, але я запропонувала зустрітись у кафе. На заперечення Рити, що це дорого, сказала, що розрахуюся сама.
– Звідки в тебе ці панські замашки з’явилися? Зізнавайся, підчепила багатого?
– Фу. Навіть не думаю про це. Нудить від них від усіх.
– Думаєш, мій Васька на ліво не ходить? Впевнена, що погулює. Що, розлучатись тепер?
– Кожному своє, – знизала я плечима.
Рита розглядала меню. Її життєвий уклад не включав походи по ресторанах.
– Що тут брати?
– Рит, замов, що хочеш. Я сказала: оплачу.
– Ні, ну точно з олігархом спить!
– Ні з ким я не сплю, – я раптом усміхнулася. – Просто тепер мій бюджет – це мій бюджет, а не сімейний.
– Дітям би допомогла краще, ніж по кафе вештатися.
Щось нудно мені стало в компанії Рити, адже дружили зі школи. Вона одна з небагатьох, хто не загубився.
– Діти не просять. Або роби замовлення, Рит, або пішли звідси, якщо тобі настільки некомфортно.
– А ну ні. Чого я, дурненька, відмовлятися поїсти нахаляву.
Ми зробили замовлення і до вечора просиділи в кафе, балакаючи. Ритка перестала нудити і навіть якось повеселішала. Щоправда, ввечері по неї згадав Вася, і почав безперервно дзвонити.
– Теж розлучитись, чи що… – задумливо сказала подруга.
– Та не треба, Рит! Погана ідея. Я від туги навіть на фітнес пішла.
– Точно! А я дивлюся, ти така підтягнута стала. Молодець. Так тримати…
Через деякий час зрозуміли, що фітнес вже не рятує. Знову звідкись скопом полізли вільні години, в які можна постраждати. Просто раніше я так втомлювалася у спортзалі, що ні про що не думала, а тепер мені стало простіше займатися.
Реклама почула мене та підсунула картинку: навчання скульптурі. Згадалася давня мрія, але ж у ранньому дитинстві, коли всі орудували формочками, я ліпила з піску справжні фігурки. Шкода, що життя тих фігурок було дуже коротким. Потім я ліпила фігурки із глини на березі.
Потім була школа, і я все просила маму знайти мені гурток. Мамі все було ніколи, а потім і я забула про це. Згадала тільки зараз, бо давно вже відклала цю пристрасть у шухляду з дитячими дурними забавами. Класу з третього, мабуть. Я схопила телефон і зателефонувала мамі:
– Мамо, чому ти не віддала мене у дитинстві на скульптуру? Пам’ятаєш, я просила?
– А могла б спитати, як я почуваюся, – пробурчала мати.
– Як ти почуваєшся, мамо? – завчено запитала я.
– Як я себе можу почувати? Твій батько косив траву і зрізав тюльпани. Яка ти молодець, що розлучилася, а я ось, дурепа, не додумалася.
– Мам… – я стримала сміх. – Тато не навмисне.
– Ще б він навмисне! – обурилася мати.
І я зрозуміла, що розмова про скульптуру з матір’ю не має жодного сенсу, але на навчання пішла, хоч і коштувало це грошей. Рита спитала, чому я не допомагаю дітям, але діти не просять … для очищення совісті я зателефонувала Кості:
– Сину, як справи? Як у вас із грошима?
– З грошима завжди непросто, мамо. А що? Тобі потрібна допомога?
– Ні. Я подумала, може, вам потрібна?
– Зворушливо… ні, мамуль, але на день народження, якщо що, можеш подарувати гроші.
Машка одразу сказала, що якщо треба, вони самі мені дадуть.
– Одружитися не збираєтеся? – запитала я у дочки.
– Ні. Нам і так добре.
Ось і поговорили, а я взяла свої кровно зароблені і пішла вчитися скульптурі. На одному із занять, коли ми вже пройшли ази, викладач роздав нам гарні листки із фігурками.
– Спробуємо скопіювати. Фантазії, це чудово, але треба відточувати техніку. Краще за копії нічого не допомагає.
Мені дістався собака з високими вухами. Я почала ліпити собаку, думаючи, де я її бачила. Не можуть такі вуха просто стояти, це якась давнина… вигадана, швидше за все.
– А хто це? – запитала я у Олексія, коли він проходив мимо.
– Північноафриканський вовк. Він же давньоєгипетський Бог.
– Точно! Дякую.
Анубіс у мене вийшов хоч куди. Олексій хвалив мене, і взагалі сказав, що маю талант.
– Ми живемо у такий час, коли все можливо. Я б на вашому місці задумався… у вас і справді талант, Марино.
– Все добре у свій часу, але, дякую!
Я забрала свого вовка та поїхала додому, а вдома від нудьги сфотографувала скульптуру і прогнала через пошук. Мабуть, Анубіс і справді був зроблений добре. У пошуку він так і визначився. Я почала читати про стародавній Єгипет і раптом пристрасно захотіла туди. Побачити стародавні скульптури, побачити піраміди. Я була в Таїланді, і в Туреччині, і в Європі була, а ось Єгипет якось пройшов повз мене.
– Костю, знайди мені путівку! Я боюся купити щось не те.
– Окей, мам. Що цікавить?
– Єгипет. Ближче до пірамід.
– А хіба вони там не скрізь?
Ми посміялися. Костя допоміг мені обрати путівку, я сплатила. Зрозуміла, що вже не хочу кричати та плакати від болю, а слово «путівка» більше не страшне для мене. Над ранок я прокинулася від телефонного дзвінка. Дзвонив колишній чоловік.
– Маринко, як тобі живеться в розлученні? Через рік? Чи не шкодуєш? – запитав він.
– Треба буде відключати телефон, мабуть. Що з тобою? Чому ти дзвониш о третій ранку?
– Не шкодуєш, що розлучилася? Я ось… шкодую. Може ще можна все повернути? Маринко, ти ж мені рідна. Ну, двадцять шість років разом були, ну ти чого! – Мені здалося, або Дмитро схлипнув.
На тлі його голосу почувся якийсь стукіт і жіночий голос. Мабуть, Дмитро дзвонив звідкись із туалету і спалився. Я вимкнулася. Що я могла сказати? Вже остаточно прокинувшись, я зрозуміла, що не шкодую про розлучення. Мені більше непогано. Мені добре. В літаку я познайомилася із чоловіком. Він опинився у кріслі поруч зі мною.
– Ви не проти поговорити? – ввічливо спитав він. – Я побоююся літати.
– Давайте поговоримо, – погодилася я. – З якою метою ви летите до Єгипту?
– З такою ж, з якою і всі. Відпочити.
– Я рахую побачити піраміди та скульптури, наприклад. Особливо мене цікавить Анубіс.
– Нічого собі! То ви оригінальна, значить?
Я подумала і сказала:
– Та ні. Я просто не втомилась. Нема від чого особливо.
Потім ми познайомилися та продовжили спілкуватися. Ігор був архітектором! Зайшла мова і про сімейний статус. Я сказала, що розлучена, і діти вже дорослі, а Ігор повідомив, що рік тому овдовів. Ось, прийшов до тями, і вирішив злітати до Єгипту.
– Перший раз лечу у відпустку один, – усміхнувся він. – Ну, нічого. Все колись буває вперше.
– А чого одразу не поїхали? Мій син стверджує, що море зализує рани.
– Відразу не міг. Занадто пусто було б у сусідньому кріслі, навіть якби в ньому сиділа така жінка, як ви. Пробачте!
Я не образилася. Я розуміла … теоретично, звичайно. У Ігоря, як з’ясувалося, була дочка, яка вийшла заміж та жила в Іспанії. Бачились вони рідко, як і я зі своїми. Географія немає великого значення, діти виростають і у них своє життя. І до цього нас теж ніхто не готує, як і до розлучень та втрат.
Політ пройшов майже непомітно, так добре і душевно розмовляли ми з Ігорем. Йому було 49 років, і він був підтягнутим та привабливим чоловіком, а я щосили намагалася заборонити собі думати про його привабливість. Ми опинилися в одному готелі – мабуть, путівки були від однієї агенції.
Ігор надавав мені знаки уваги, а я не знала, як поводитися. Цей чоловік подобався мені, але всередині я вся стискалася від його залицянь. Боялася… чого? Знову бути пораненою? Пригадай, Марино, тобі вже 46. Життя ранить за допомогою людей, тепер ти це точно знаєш … не можна сховатися від усього.
Піраміди виявилися прекрасними… я навіть не очікувала, що так. Нам залишалося два дні у Єгипті, а я все ще тримала Ігоря на відстані витягнутої руки. За вечерею він був задумливий. Пішов проводжати мене в номер і раптом різко повернув до себе:
– Марино, я помилився? Я не подобаюсь тобі?
Від його рук на своїй талії я відчула запаморочення. Подобаєшся! Ще як подобаєшся! Але я боюсь. Я зняла його руку, але не відпустила.
– Ігоре, можеш мені чесно відповісти на одне запитання? Лише чесно. І лише на одне. І це про твоє минуле. Вибач, якщо я пораню тебе.
– Запитуй, – хрипко сказав він.
– Ти зраджував свою дружину?
У Ігоря так здивовано розплющилися очі, що він міг би вже, в принципі, не відповідати, але відповів:
– Ніколи. Навіщо? Зраджують невпевнені в собі чоловіки, а я, до сьогоднішнього дня, був у собі впевнений, – і він збентежено посміхнувся.
Я поцілувала його першою. І не помилилась. І моя подруга Ритка мала рацію: розлучення мені, безумовно, на користь. Минув рік. Я щаслива з Ігорем. Сподіваюся, він зі мною теж. Життя починається у будь-якому віці, були б ми живі…
