– Людка, де мій паспорт? – прокричав Василь на всю квартиру. – Коротше, знайди мій паспорт, бери свій і ходімо в РАЦС!
– Василю! – Люда заглянула до Василя в кімнату. – З чого це раптом?
– Заяву подавати підемо, – буркнув він, засуваючи шухляду комода.
– Василю, така несподівана пропозиція, – в голосі звучала іронія, – мені треба подумати!
– Людка, не роби мені нерви! Двадцять п’ять років прожили! Ти ще сумніваєшся?
– Ох, Василю! – грайливо промовила Люда. – Двадцять п’ять років минуло! Я вже й чекати перестала, а тут така пропозиція! Як же її не обміркувати?
– Поки паспорт шукаєш, можеш думати! – прикрикнув Василь.
– Де паспорти лежать, я і так знаю, – посміхнулася Люда, – а ось твоя поведінка викликає підозри!
– Людка, досить мені тут викручуватися! Сказав, пішли в РАЦС, значить, зібрала документи і пішли!
– А якщо я не погоджуся? Може, мені свобода дорожча?
– Людо… ! – Василь почав заїкатися. – Мало ти мені крові випила, тобі ще накапати треба?
– Подивіться на нього! – посміхнулася Люда. – Завівся! А ось значущості події не усвідомлюєш! Пропозиція де? Каблучка де? Клятви у вічному коханні і вірності де?
Василь скреготів зубами. Потім, хруснувши суглобами, встав на одне коліно і урочистим голосом вимовив:
– Людмило, виходь за мене заміж! – а потім звичайним голосом з нотками нетерпіння додав: – І в темпі, скоро РАЦС закриється!
– А клятва? – Люда скоса поглянула на Василя.
– Клянуся, якщо ми сьогодні запізнимося, я тебе при…ю!
– Сумнівно, але добре, – Люда розсміялася. – Каблучка!
– Ох ти ж! – Василь дістав із задньої кишені джинсів бордову коробочку.
– Василю, ти сьогодні сповнений сюрпризів! – вигукнула Люда. – Так і підмиває погодитися!
– Ну? – вимогливо запитав Василь.
– Срібло? – вирішила уточнити Люда.
– Люда, ти в своєму розумі? – Василь постукав коробочкою собі по лобі. – Золото! Там навіть бирка з пробою, блін, забув здерти!
– Василю, ти що, насправді зібрався взяти мене за дружину? – здивувалася Люда.
До цього моменту вона вважала це жартом.
Так, двадцять п’ять років прожили без розпису. Дочку виростили, друга сьомий клас штурмує.
Дачу купили, машини для кожного. Живуть у двокімнатній квартирі Людмили, а однокімнатну, що у Василя була до початку співжиття, вони здають.
І бюджет спільний, і інтереси спільні.
А те, що без штампа в паспорті, так це не показник щасливої сім’ї.
І тому дивно, з чого раптом в РАЦС!
– Людо, чи то ти раніше швидше міркувала, чи то Меркурій у ретрограді! Я ж тобі цілу годину повторюю, пішли!
Оформимо, нарешті, наш прекрасний союз! Поставимо державу до відома, що ми з тобою осередок суспільства!
– Василю, я зрозуміла! – крізь сміх вимовила Люда. – Це ти через Олеську, так? Ну? Зізнавайся!
– А чого вони? – ображено запитав Василь. – А мені ж навіть слова не сказати!
***
Василь не думав, не гадав, що за життя йому доведеться двічі переглядати пріоритети. Практично в нуль руйнувати соціальні установки і зводити їх заново.
Юний Василь вірив у все хороше, чекав прекрасного, але не забував про жорстокість реального світу.
Однак він хотів сім’ю, дітей, квартиру, дачу, машину і, щоб живіт і лисина якомога довше в його житті не з’являлися.
Він зустрів хорошу дівчину, закохався, одружився. Все почало складатися, як по маслу. Батьки Василя подарували йому з молодою дружиною квартиру. Жити б і жити, але…
– Помутніння на мене найшло, коли я за тебе заміж виходила! – кричала Настя. – Не хочу я з тобою жити! Мені такий чоловік не потрібен!
– Чудово, ну й забирайся! – відповів Василь, доведений істериками дружини до точки кипіння.
– Ага, розбіглася! – вигукнула Настя. – Майно давай ділити!
– Яке майно? – прокричав Василь. – Що ми нажили? Кавоварку, телевізор, фен і ноутбук?
– Залиш собі! – пирхнула Настя. – Особливо фен! А ділити ми будемо квартиру!
– Ти здуріла? Її мої батьки купили!
– А яка різниця, хто її купив? – розсміялася Настя. – Подарували її нам як молодій родині! Значить, це спільно нажите!
А раз спільно, то моя половина! І «дякую» ще скажи, що я не зава…ніла! А то, пішов би ти з голою … совістю на всі чотири сторони!
– Ти права не маєш! – крикнув Василь.
– А ось і подивимося!
Суд квартиру розділив.
Василь отримав свідоцтва про розірвання шлюбу, половину вартості квартири і сумніви в душі.
– А чи кохала вона мене? – запитував він у друга. – Мої батьки ще до весілля говорили, що квартиру нам подарують.
Може, вона за мене вийшла заміж, тільки щоб пів квартири віджати?
– І такий варіант виключати не можна, – знизав плечима Андрій. – Зараз у них, – мав він на увазі молодих дівчат, – модно вискакувати заміж, щоб потім ділити майно.
– Але Настя не була схожа на таку! – хитав головою Василь.
– Та всі вони не схожі ні на кого, а потім як повернеться до тебе своїм звірячим оскалом, так і не знаєш, відразу у неї це було, чи потім звідкись взялося.
– Ну і як так жити? – запитував Василь. – Як тепер жінкам вірити? Зараз же в кожній будеш шукати жадібність і корисливість!
– А знаєш, що ще гірше? – посміхаючись, запитав Андрій.
– Ну?
– Ти будеш це знаходити, навіть якщо цього немає! – Андрій похитав головою. – Ти в пастці і тобі з неї не вирватися. Ти обпікся.
Але, коли рана заживе, шрам тобі все життя нагадуватиме, що довіряти нікому не можна!
– Андрюхо, ось ти мені тут слів наговорив, а мені всього двадцять п’ять. Я відмовляюся жити на самоті все життя!
Ти мені скажи, як зробити так, щоб такого більше не було!
– О, мій дорогий друже! Одруження погано позначилося на твоїх розумових здібностях! – розсміявся Андрій. – Колись це називалося цивільний шлюб, а тепер співжиття. Ось твій варіант!
– А-а, м-м…
– Якщо у вас немає офіційної сім’ї, то у вас немає спільного майна!
Зрозуміло, що на підставі спільного господарства можна в суді якимось чином щось відтягнути, але це спочатку довести треба! – сказав Андрій. – А за законом, ти залишаєшся вільною людиною.
Трохи що не так, розбіглися і ніхто нікому нічого не винен!
Півтора року Василю довелося прожити в гордій самотності. Стосунки з’являлися, але він чесно попереджав:
– Весілля не буде!
– А діти?
– Дітей я на себе запишу, тут все чесно, – пояснював він. – Жити будемо, як чоловік і дружина. Але ніяких штампів, походів в РАЦС і всього з цим пов’язаного!
Пару побачень і Василь отримував відставку. А потім він зустрів Люду.
– Та й нехай! – посміхнувшись, сказала вона. – Головне, щоб вільних стосунків не було! А офіційний ти мені чоловік чи неофіційний, за прогулянку наліво я тебе не просто вижену, а розіб’ю, як Бог черепаху!
– Я, ніби, і не збирався, – зніяковів Василь.
– «Ніби» прибери, і тоді взагалі все буде чудово!
– І свою однокімнатну квартиру я продавати не буду, – попередив Василь.
– Так жити у мене будемо, я дітей хочу!
– І я хочу, – посміхнувся Василь.
– Ось! Нехай буде квартира. Можна її здавати, а потім дітям залишити!
– Дітям? – вирішив уточнити Василь.
– Я тобі сказала, у мене своя двокімнатна! Навіщо мені твоя однокімнатна? Василю, не вигадуйте проблем, де їх немає!
– Був момент в історії, – натякнув Василь на свій перший шлюб.
– Слухай, можеш на мене ображатися, але тій дівчині потрібна була квартира! А мені потрібен нормальний чоловік! Ти ж нормальний?
Маніпуляція, хоч і така груба, влучила в ціль.
За двадцять п’ять років вони обзавелися двома машинами, дачею і деякими заощадженнями. Народили двох дочок. Сім’я як сім’я, хоч і без штампа.
Та тільки у старшої дочки з’явився хлопець. І стосунки у них міцніли, поки Олеся не переїхала до нього жити.
Василь дивився на це, і з кожним днем йому ставало все менш затишно. Відверто коти на душі скребли.
Не до дружини він пішов зі своїми муками, а до старого друга Андрія.
– Ні, ти розумієш, вони живуть разом, а він, як я зрозумів, одружуватися не збирається!
– А в чому справа? – запитав Андрій, ще не вникнувши в суть претензії.
– Та, чорт їх знає, – почухав Василь лисину. – Кажуть, що зараз так модно! Ну, коли нікого ні з ким нічого не пов’язує!
Бачите, зараз у всіх внутрішній світ утворився, який дуже ніжний і його не можна травмувати!
А якщо так вийде, щоб розбігтися і більше не зустрічатися!
– Пояснення, звичайно, не дуже, – посміхнувся Андрій, – але чи не твій це погляд на інститут сім’ї та шлюбу? Те ж саме співжиття, тільки в профіль!
– Андрюха, ось ти мені друг, а мені зараз прикро!
– Так правду ніхто і не любить! – Андрій поплескав Василя по плечу. – Що, з іншого боку, тобі ця картинка не подобається? А як батькові твоєї співмешканки?
– Блін, яке огидне слово! – скривився Василь.
– Так-так, поняттям «цивільний шлюб» тепер не відкрутишся! Роз’яснення законодавства вже всі зрозуміли! І це називається співжиття!
Ну, ось і як батькові Людки? Думаєш, він хотів, щоб його дочка була співмешканкою?
– Але він же навіть жодним словом, – вимовив Василь. – А ми з ним нормально спілкуємося!
– Ось на що пішла людина заради щастя дочки!
– Так Вадик дочки це ж зовсім не я! Я ж людина серйозна, а там, в полі вітер.
– Василю, ти так двадцять п’ять років прожив! Ось і вони жити будуть! – посміхався Андрій.
– Не можу я! – проричав Василь.
– Ех, Василю! Рад би претензію пред’явити, а сам такий самий! І чого ти навчиш, якщо сам невчений?
Вдруге довелося всесвіт перевертати.
***
– Людка, не можу я так! – чесно зізнався Василю. – Вони там просто так! А ти знаєш, мене всередині, прямо, всього навиворіт!
Я б його приструнив, я б йому сказав! А він пошле мене, бо я сам такий!
– Саме так, ти сам такий! – відповіла Люда.
– Але зараз я розумію, що це якось не дуже! Тому пішли, блін, в РАЦС! А потім я до них поїду і буду Вадика на шлях істинний наставляти!
***
Хоч реєстрації були і в різні дні, а ось два весілля зіграли в один день.
А після торжества Люда сказала чоловікові:
– Так, Василю, зі своєю колодою в оці життя прожив, поки чужа смітинка оскомину не набила! А потім і своя колода поперек встала!
– Досить мені на лисину капати, – пробурмотів Василь. – Тільки дружиною стала і відразу мозок виносити почала!
– А це обов’язковий додаток, щоб тобі життя медом не здавалося! – розсміялася Люда.
Спеціально для сайту Stories
