Коли задзвонив телефон, Іван вже майже засинав. Але він автоматично потягнувся до трубки, незадоволено думаючи про те, що, напевно, дзвонять по роботі, і потрібно було вимкнути мобільний.
Він вгадав – на екрані висвітилося ім’я його начальниці. Іван скривився, але все-таки підніс телефон до вуха.
– Іване Петровичу? – запитав награно-бадьорий жіночий голос.
– Ну… – відповів сонним голосом Іван.
– Доброго дня, Іване Петровичу.
– Добрий день, Віолетта Іванівна. Але з вами ми сьогодні вже бачилися, і не раз.
– Я чую, ви не задоволені, що я вам дзвоню?
– Я не задоволений? – Іван нервово хмикнув, потім саркастично вигукнув: – Та я просто щасливий, Віолетта Іванівна! Мало того, що ви на мене сьогодні в офісі при всіх накричали, так тепер ще й вночі вирішили мені нерви розім’яти.
– Ну, все, все, Іване Петровичу, не треба на мене ображатися, – поспішно почала виправдовуватися начальниця. – У нас з вами в офісі завжди суто ділові стосунки. І, до того ж, ви самі були винні.
Вчасно не віднесли куди треба платіжки, гроші не пішли за потрібною адресою, і мені зверху за це прилетіло. Моє начальство накричало на мене, я накричала на вас. Це ж нормально. Звичайний робочий процес.
– Але я не винен у тому, що на вас накричали! Я платіжки відніс відразу, як ви наказали! Це бухгалтерія винна!
– Так я накричала і на бухгалтерію. А вони накричали ще на когось. Будь-який збій у діловому ланцюжку викликає ланцюгову реакцію нервових потрясінь. Пора до цього звикнути.
– А я не можу звикнути! – Іван, і справді, чомусь знову почав нервувати. – І взагалі, чому ви мені зараз дзвоните? Щоб ще з чогось на мене накричати?
– Ні, що ви? – злякано вигукнула вона. – Я вам дзвоню… – Начальниця зробила паузу. – Я дзвоню з суто особистої справи.
– Що? – насторожився Іван. – З особистої справи? Як це розуміти? З якої особистої справи?
– А що ви дивуєтеся, Іване Петровичу? У нас з вами, крім ділових відносин, хіба не можуть бути особисті справи?
– У нас з вами? – Іван трохи розгубився.
– Або можуть?
– Дивлячись які… – ухильно відповів підлеглий, гарячково думаючи, до чого схиляється начальниця. – І яка у вас до мене особиста справа?
– Людська, Іване Петровичу, – сумно промовила начальниця. – Звичайна, людська.
– Так, Віолетта Іванівна, я вас не розумію. На що ви зараз натякаєте?
– Я не натякаю. Я прямо питаю, ви, Іване Петровичу, зараз лежите в ліжку?
– Ну, так…
– І ви один?
– У якому сенсі? – Івану стало страшно.
– Ну… поруч з вами немає ніякої дружини?
– Я, взагалі-то, не одружений. І ви це прекрасно знаєте.
– А коханки з вами зараз поруч теж немає?
– Віолетта Іванівна! – вигукнув обурено Іван. – Що це за дивна провокація?
– То ви один, чи ні?
– Ну, один!
– Якщо ви один, це дуже добре! Скажіть, Іване Петровичу, а машина у вас на ходу?
– А що?
– Ви не можете приїхати за мною в одне пустельне і дуже холодне місце? На своєму автомобілі.
– Навіщо?
– Я замерзаю. Я хочу, щоб ви врятували мене.
– Врятувати? – Івану від такої нахабності стало не по собі. – Від чого я повинен вас врятувати?
– Від трагедії.
– Від якої трагедії?
– Я можу просто не вижити.
– Віолетта Іванівна, – ледь не закричав у телефон Іван, – ви не могли б говорити без цього вашого дивного туману? Скажіть прямо – що з вами, де ви, звідки вас треба забрати?
– І що, Іване Петровичу, ви прямо відразу кинете все і приїдете? – здивовано запитала начальниця.
Іван ледь не заричав від злості. Якби це була не начальниця, він би зараз послав співрозмовника куди подалі і негайно вимкнув свій телефон. Але він запитав:
– Вибачте за цікавість, Віолетта Іванівна, ви зараз тверезі? Чи не дуже?
– Чому ви мені ставите таке питання? – розгубилася начальниця.
– А тому що я чую, як у вас язик заплітається!
– Іване Петровичу, – жалібно вигукнула вона, – я б подивилася на вас, якби ви стояли на пустельній трасі в мороз поруч з машиною, у якої не заводиться двигун. У мене вже не тільки язик – у мене все заплітається.
– Так ви на трасі, чи що? – нарешті дойшло до Івана.
– Так я ж вам кажу. Машина не заводиться. Схоже, у мене знову щось з акумулятором. Він у мене заряд не тримає. Давно його хочу поміняти, але часу немає. Мені потрібно, щоб я могла від когось завестися. Ну, ви ж знаєте, як?
– Господи… – Іван почав вилазити з-під ковдри. – І ви не могли мені відразу сказати все це, без цих ваших прелюдій?
– Так мені ж незручно, – не як начальниця, а по-жіночому відповіла вона. – Я ж розумію, що ви вже майже спите. І раптом ви не один? А я двом своїм родичам зателефонувала, і всі мене відшили. Уявляєте? Кажуть – евакуатор викликай. І чоловіка у мене немає, який міг би приїхати за мною на край світу. Я ж теж, як ви, самотня.
– Гаразд, кажіть, де ви застрягли? – важко зітхнувши, сказав Іван. – На якій трасі стоїте?
– Зачекайте, ви що, справді, зараз приїдете? – не вірила щастю начальниця.
– Звичайно, приїду. Адже ви ж стоїте там, одна, в мороз. Я уявляю, як вам зараз.
– Іване Петровичу, золотий! Якщо ви, правда, приїдете, я вас… Я, вам…
– Так, Віолетта Іванівна, тільки давайте домовимося відразу, – перебив схвильовану промову начальниці Іван, – про цей випадок ви нікому на роботі не розповісте, героя з мене робити не будете, і дякувати мені теж ніяк не треба.
– Чому? – щиро здивувалася вона.
– Тому що мені це неприємно.
– Що вам неприємно?
– Мені неприємно слухати, Віолетта Іванівна, коли чоловікові дякують за те, що він робить звичайні чоловічі вчинки.
– Так?
– Ага. А ви скажіть мені швидше, куди їхати. І я скоро буду. Дуже скоро. Чекайте…
Вже через п’ять хвилин Іван на своєму автомобілі вирушив у дорогу – рятувати жінку.
Спеціально для сайту Stories
