Чоловік вирішив взяти перерву, він втомився від сім’ї та стосунків. Поки він відпочивав, я знайшла себе.
Чоловік жодного разу не подзвонив. Не поцікавився, чи є що поїсти синові та мені, чи є чим оплатити комунальні послуги хоча б за той місяць, коли він ще жив з нами. Нічого, тиша.
— Я втомився від тебе, я втомився від сім’ї, я хочу пожити окремо, розібратися в собі, — чоловік кидав у мене цими словами, немов уда.ами, — мені з тобою стало нудно, я так давно не був один, я беру тайм-аут.
Ми прожили в шлюбі 10 років, нам обом по 35. Нашому маленькому синові всього лише 3 роки. 6 довгих років ми намагалися завести дитину. Проходили обстеження, лікувалися, пробували, ловили сприятливі дні.
Коли тест показав дві заповітні смужки, чоловік ридав від щастя, стоячи на колінах. Коли мене виписували з пологового будинку, у спальні не було вільного місця від квітів.
І ось тепер він втомився. Чоловік діловито збирав свої речі, залишивши тільки зимові, кидав їх у сумки, не помічаючи дитини, яка притискалася до його ніг, зрідка роблячи перерву, щоб перекинути чарку міцного на кухні.
Мабуть, міцне додавало йому сміливості й впевненості. Він пішов. Я залишилася. Ми жили в моїй спадковій квартирі, тому хоча б з дому мене ніхто не вижене.
— Він напевно когось собі знайшов, — запевняла мене подруга Ніна, — втомився він, пес, важко йому з дитиною, бідоласі. Всі чоловіки такі, не будь дурепою, не чекай, йди й подавай на аліменти.
Можна навіть до розлучення, на що ти житимеш, поки твій чоловік відпочиватиме й обмірковуватиме життя!
Так, жити було ні на що. З роботи, за наполяганням чоловіка, я звільнилася, коли дитині було півтора року:
— Ми так довго чекали на сина, — сказав мені тоді Денис, — йому не місце в дитячих садках. Сиди й виховуй дитину. Я цілком прогодую вас обох.
Я сиділа з дитиною, жила інтересами чоловіка й сина, самовіддано створювала затишок, поділяючи всі прагнення свого чоловіка.
Він заробляв достатньо, давав гроші на господарство та мої потреби, не вимагаючи звіту. Тож через тиждень після того, як чоловік пішов, я пішла до суду, щоб подати на аліменти, а вдома гарячково шукала роботу.
Мені пощастило, на моїй колишній роботі якраз пішла на пенсію моя колега, виходь хоч завтра, питання тільки в тому, що місця в садочку не було, я ж не ставала в чергу.
Моя мама запропонувала свою допомогу в якості няні.
— Приводь онука до нас, — сказала мама, — так, мені буде важкувато в свої сімдесят з твоїм бешкетником, але що ж тепер поробиш! Тільки підкидай трохи грошей, щоб я купувала йому продукти.
Це було розумно і справедливо. Пенсія у мами маленька, на перших порах я позичила грошей у тієї ж подруги: треба було і нам з сином їсти, і їздити на роботу та з роботи.
Чоловік не подзвонив жодного разу. Не дізнався, чи є що їсти синові, мені, чи є чим оплатити комунальні послуги хоча б за той місяць, коли він ще жив з нами. Нічого, тиша.
Я все побачила сама. Наш тайм-аут у стосунках мав вигляд миловидної брюнетки років 25-ти, стрункої та високої. Мій чоловік сидів з нею на відкритій веранді кафе неподалік від моєї роботи, ймовірно, він навіть не подумав, що я зможу одного дня знову там опинитися.
Я просто зняла цю милу парочку на камеру мобільного і пішла своєю дорогою.
Моє життя почало налагоджуватися. І знаєте, я раптом зрозуміла, що без нього мені краще. У домі стало спокійніше і чистіше, не треба було купувати й готувати їжу, яку він любив, а я терпіти не могла. Ніхто не розкидав речі по квартирі й не залишав після себе брудну ванну.
А ще я зрозуміла, що я інша. Зовсім не та, що була в шлюбі. Що, виявляється, я люблю хокей більше, ніж футбол.
Що парфуми, які стоять на моїй туалетній поличці, які так подобалися чоловікові, мені просто огидні.
Що я ненавиджу свій колір волосся, похмурий каштановий, на якому наполягав чоловік. Що мені пасує коротка стрижка, а не довге волосся.
Що кросівки чудово поєднуються з сукнею, а помада нюдового відтінку — це абсолютно не моє.
Невже всі ці 10 років я розчинялася в своєму чоловікові, переставши бути самою собою?
Я почала повертати собі себе по шматочку, по краплині. Почавши заробляти, через три місяці я отримала підвищення і надбавку до зарплати.
Замінила ненависні сукні на джинси та ділові брючні костюми.
Перефарбувала стіни у всій квартирі в зовсім інші кольори — ті, що подобалися саме мені. І подала на розлучення. З моменту його від’їзду, а минуло вже 8 місяців, чоловік жодного разу не подзвонив.
А за 2 дні до суду він з’явився. З квітами та фруктами.
— Я подумав, розібрався в собі, я не проти повернутися, — заявив мені чоловік, — о, який у нас безглуздий колір стін у передпокої. І навіщо ти обстригла волосся, тобі це так не личить.
— Я теж розібралася в собі, — відповіла я чоловікові. Цей безглуздий колір — мій улюблений. Зачіска мене влаштовує, а як поживає наш з тобою «тайм-аут»? Вона дала тобі відставку?
Я показала чоловікові фото на телефоні.
— Я не хочу, щоб ти повертався. Я теж подумала і зрозуміла: мені краще без тебе.
Чоловік почав говорити, що я егоїстка, що я не думаю про сина, який залишається без батька. Що я нікому не потрібна майже сорокарічна, та ще й з дитиною.
— Про сина я думала всі ці 8 місяців, поки його тато розбирався в собі. Я думала про те, чим нагодувати дитину, з ким її залишити, коли я на роботі.
І так, я егоїстка, це, виявляється, так приємно. А щодо того, що я нікому не потрібна в сорок, ти не правий. Я потрібна. Дуже потрібна сама собі. Мене так довго не було поруч із собою.
Я зачинила двері за колишнім чоловіком. Я ні про що не шкодую. І я наполягатиму на розлученні. У стосунках не буває тайм-аутів, якщо ці самі стосунки справжні.
