― Маріє, мені потрібно з тобою серйозно поговорити!
Марія закотила очі, вже здогадуючись, про що йтиметься, але матері відмовити не могла.
― Я тебе слухаю, ― буркнула вона.
― Ми з твоїм батьком хочемо онуків! Ми не молодіємо, та й ви з Олегом теж.
― Мамо, ми це вже обговорювали! У мене і Олега поки що немає можливостей для дітей. Ми обоє працюємо і…
― То ти народи дитину, а в три роки віддай її в садок, так всі роблять. Сама потім далі працюй. Що в цьому такого?
― Ми збираємо на квартиру, ти ж знаєш, ― Марія не хотіла говорити про це. ― Ми не можемо дозволити собі не працювати.
― Ти ж сама казала, що Олега підвищили, і він заробляє набагато більше, ніж раніше. І ти ще встигнеш попрацювати до декрету.
Марія опустила голову, розмірковуючи над словами матері, і раптом зізналася:
― Якщо чесно, мамо, я просто боюся.
― Боїшся приводити на світ дитину?
Це Раїса Володимирівна цілком могла зрозуміти.
― Ну, і це теж, але більше боюся, що потім з малюком не впораюся. Я ж не вмію з дітьми поводитися. Як його купати? Як носити? Як одягати? Він же весь такий маленький буде. Та й взагалі…
За дитиною потрібно доглядати, виховувати її, щось дати їй, щоб вона виросла хорошою людиною.
Раїса Володимирівна з посмішкою подивилася на дочку. Нарешті, вона зрозуміла, чому Марія не хоче народжувати.
― Маріє, ти не переживай з цього приводу. Я і твій тато завжди будемо поруч. Я буду допомагати тобі, я обіцяю.
― Правда?
― Звичайно! Будемо справлятися разом. Та й батьки Олега теж тут живуть. Я думаю, що вони теж допоможуть, якщо буде потрібно.
Марія не була в цьому така впевнена. Вона пам’ятала одну з розмов зі свекрухою. Ірина Дмитрівна якось попередила невістку на сімейному святі: «Ти врахуй, що, якщо надумаєш народжувати, я тобі з пелюшками допомагати не буду. Я Олега виростила, мені цього вистачило. Не люблю я всю цю справу».
Тоді Марії навіть здалося це смішним, але зараз, дивлячись на матір, вона розуміла, що на свекруху розраховувати краще не варто.
Того вечора Марія і Олег довго розмовляли, обговорювали, що будуть робити, якщо з’явиться дитина.
― Маріє, ти ж знаєш, я завжди буду поруч, ― обіцяв Олег. ― Ми разом з тобою пройдемо через безсонні ночі, а після року буде легше. Потрібно буде трохи потерпіти, а потім малюк підросте. Ти сама цього навіть не помітиш. А потім школа і університет…
― Ти якось далеко замахнувся, ― трохи нервово засміялася Марія.
― Ну, життя швидко пролітає, ― філософськи зауважив Олег, ― самі не так давно дітьми були.
Цього вечора вони зважилися на важливий крок. Обоє сподівалися на допомогу батьків і водночас побоювалися, що не зможуть виховати малюка. Звичайно, всі люди рано чи пізно народжують дітей, і всі з цим якось справляються, але Марії та Олегу було страшно змінювати своє життя.
Минали місяці, виношування дитини протікало досить спокійно і без проблем. Вони з Олегом вже придумали ім’я для дівчинки, яка мала з’явитися на світ.
― Наталія Олегівна звучить красиво, ― говорив Олег, мріючи, як візьме доньку на руки.
Марія фантазувала, як буде купувати доньці красиві сукні, заплітати коси. Вона пам’ятала всі помилки своєї матері і не хотіла повторювати їх. Читала багато літератури, яка, як вона вважала, допоможе їй потім.
Звичайно, Марія розуміла, що характери у всіх різні, і саме їхня дочка може поводитися нестандартно, але все ж сподівалася, що впорається з нею.
Батьки Марії, особливо Раїса Володимирівна, як і раніше обіцяли, що будуть допомагати, а мама і тато Олега не горіли бажанням постійно сидіти з онукою. «Підросте ― тоді і будемо брати її в гості», ― говорила Ірина Дмитрівна.
Непомітно настав день появи дитини, і ось тут Марія була шокована. Сам процес пройшов досить швидко, але виявилося, що лікарі на УЗД помилилися, і у неї народився хлопчик. Того ж вечора Марія говорила з чоловіком по телефону:
― Ми ж для дівчинки все зробили! Як це змінити? Як так взагалі вийшло? У нас навіть імені немає для нього!
Олег теж був вражений, що у нього народився син, але все ж втішав дружину:
― Маріє, не переживай! Дитяча у нас пофарбована нейтрально. Зелений колір підійде і хлопчикові, і дівчинці. Ім’я ми придумаємо. Одяг теж купимо! Це ж не проблема!
У трубці настала тиша, потім Олег ніжно сказав:
― Маріє, у нас народився син! Це головне! Ми будемо любити його так само, якби це була Наталя! Я завжди мріяв про сина…
Марія трохи помовчала, обдумуючи слова чоловіка, потім сказала:
― Давай назвемо його Роман? Роман Олегович теж красиво звучить.
Після виписки і бурхливої радості батьків з обох сторін, які теж не очікували хлопчика, почалися будні. Спочатку Марія трималася, розуміючи, що через це потрібно пройти. Але її мама, яка обіцяла завжди бути поруч, майже не приходила.
Марія теж не висипалася. Рома міг плакати всю ніч, і якщо Олег міг піти спати в зал, то у Марії такої можливості не було. Вона сиділа і годинами колисала малюка, не наважуючись покласти його в ліжечко. Руки віднімалися, спину ломило, але Марія боялася потривожити дитину, яка спала дуже чутливо.
Після першого місяця Марія почала плутати день з ніччю і ходила по дому, як привид. Вона не пам’ятала, коли востаннє прибирала нормально, а не поспіхом, поки спить неспокійний син, не пам’ятала, коли їла спокійно, не прислухаючись до звуків з дитячої.
Звичайно, вона намагалася утримувати будинок у чистоті навіть зараз, як і раніше готувала Олегу вечері та обіди на роботу і робила інші домашні справи, але весь інший час присвячувала Ромі.
Так би тривало ще довго, але якось в гості завітала Ірина Дмитрівна. Свекруха вирішила перевірити, як йдуть справи у її невістки, подивитися, чи не потрібна допомога. Нехай жінка і не була в захваті від дітей, але у неї була совість. Та й Рома був її онуком як-не-як.
― Привіт, ― Ірина Дмитрівна з першого погляду зрозуміла, що у Марії проблеми.
― Вітаю, ― Марія посміхнулася, побачивши знайоме обличчя, в чотирьох стінах з дитиною часом було нестерпно. ― Проходьте, тільки тихо, синок спить.
― Як у тебе справи? Як Рома? Спить, їсть?
Ірина Дмитрівна покосилася на невістку, знімаючи взуття та одяг. У тієї під очима залягли темні кола, на макіяж часу явно не було, волосся теж не причесане. Загалом, типовий вигляд молодої матусі.
― Ромка добре, ― Марія зітхнула і раптово поскаржилася: ― Тільки спить погано, а я дуже втомилася.
І Марія раптово розплакалася прямо в коридорі.
― Я люблю його, але я так втомилася…
― Тихіше… ― зазвичай витримана і не любляча зайвих сентиментів Ірина Дмитрівна підійшла до невістки і обійняла її. ― Все буде добре.
Коли сльози у Марії вичерпалися, вона раптово зрозуміла, що їй стало легше. Ніби якась пружина всередині лопнула, і дихати стало легше.
― Вибачте, я не хотіла… ― пробурмотіла вона, відходячи від свекрухи.
У цей час пролунав плач, і Марія відразу кинулася до сина. Ірина Дмитрівна похитала головою і пішла слідом. Марія колисала хлопчика, коли свекруха підійшла до неї і легко погладила малюка по щічці.
― Який він гарний! Треба до вас частіше приходити, ― в голосі було щире, ніжне захоплення, і Марія розплилася в посмішці.
― Дякую, Ромка у нас просто чудовий. Ще б спав краще…
― Не потрібно бігти так відразу до Роми, ― мудро сказала свекруха. ― Якщо він покричить зайву хвилину, нічого страшного не трапиться. Він же може просто уві сні почати плакати, таке буває. І ось тоді можна просто погойдати ліжечко, і він буде далі спати.
Марія опустила голову, потім зізналася:
― Я… Я не знаю, може, я погана мати, але я не можу зрозуміти, з яких причин він плаче. Я не розумію, голодний Ромка, чи мокрий, чи йому просто потрібно покричати, чи болить щось…
Було видно, як її це вимучило. Ірина Дмитрівна м’яко сказала:
― Він уже спить, поклади його і ходімо на кухню.
Марія підкорилася, і незабаром вони вже сиділи за столом. Ірина Дмитрівна сама зробила чай і поставила його перед втомленою невісткою.
― Все це приходить з віком і досвідом, це не якийсь магічний дар. Ти все зможеш, ти ж любиш Ромку. І Олег його любить. По вас обох це зрозуміло. Просто потрібно, щоб минуло трохи часу, і ви звикли.
Марія кивнула, розуміючи це, а Ірина Дмитрівна зітхнула і запитала:
― Олег тобі хоч допомагає? Вибач, але ти просто така змучена… Я тому і питаю.
― Олег допомагає, але мало. Він і сам втомлюється. І Олег ще боїться трохи брати Ромку. Хоча в перші дні у нього це взагалі погано виходило.
Ірина Дмитрівна весело посміхнулася і кивнула:
― Так, Павло теж Олега спочатку боявся. Так що це у них сімейне. А твоя мама допомагає? Я ж пам’ятаю, вона хотіла приходити. Принаймні, Олег так говорив.
Марія невпевнено знизала плечима і опустила голову:
― Вона тільки обіцяла. Але за цей місяць заходила тільки один раз. Буквально на півгодини, потримала Ромку, потім пішла, сказала, що у неї багато справ.
― Обіцянки треба виконувати, ― Ірина Дмитрівна розуміла, що мамі Марії просто не хочеться змінювати своє життя і допомагати дочці.
Марія нічого не сказала, тільки сумно подивилася вбік. Вона розуміла, що і свекруха зараз піде, і вона знову залишиться одна. Але в Ірини Дмитрівни були інші плани. Вона злегка нахилилася вперед і зважилася:
― Я можу приходити майже кожен день хоча б на пару годин. Тобі потрібно відпочивати.
― Що?
― Ти погано чуєш? ― посміхнулася Ірина Дмитрівна. ― Можу приходити кожен день, крім вихідних, і сидіти з Ромою. Будеш залишати молоко і зможеш спати або йти на прогулянку одна. Можеш спокійно їсти або просто спілкуватися з друзями.
― Правда? Ви не жартуєте? ― на очі Марії навернулися сльози.
― Ось тільки давай без зайвих соплів, ― поморщилася Ірина Дмитрівна, але їй було приємно.
Колись вона сама ростила Олега практично одна. Павло теж працював, як проклятий ― і вона розуміла, як це. Не те щоб їй хотілося звалювати на себе клопоти з малюком, але вона знала, що Марії потрібна допомога. А то так і до депресії недалеко…
До того ж Ірина Дмитрівна побачила онука і зрозуміла, що любить його. Вона мало до кого відчувала такі почуття, а цей малюк запав їй у серце.
Того вечора Марія розповіла Олегу про його матір і про те, що вона обіцяла допомогти. Олег розплився в посмішці, дивлячись на її щасливе обличчя.
― Мама дзвонила мені вранці і питала, як ти.
― Значить, вона зрозуміла, що все не дуже добре і прийшла на допомогу, ― пробурмотіла Марія. ― Шкода, що моя мама не така.
― Маріє, не засмучуйся, головне, що ми з тобою і Ромкою разом і любимо один одного. Твоя мама ще зрозуміє свою помилку.
― Просто вона більше за всіх просила онука, а тепер навіть не заходить, ― розгублено пробурмотіла Марія.
Олегу не було чим її втішити, крім міцних обіймів. Він гаряче кохав дружину і був вдячний матері, яка не пройшла повз їхні проблеми.
В принципі, Олег завжди знав, що його мама вміє любити, вона постійно показувала це на ділі. І ось знову вона вирішила їхні проблеми, навіть не вимагаючи нічого натомість. Це дорого коштувало.
Спеціально для сайту Stories
