Спочатку «затримався на роботі», потім «відправляють у відрядження», потім ще в одне, поки не зіткнулися носом до носа в торговому центрі в той час, коли він повинен бути зовсім в іншому місті.
Він був з довгоногою красунею, вона з подругою. Ця обставина все і ускладнила. Вона б ні з ким не стала це обговорювати, тому що соромно, коли з тобою ось так, переживала б мовчки.
Але подрузі-то чого мовчати? На другий день після тієї зустрічі вже всі все знали: і друзі, і рідні.
Тепер доводилося терпіти співчуття, цікаві розпитування, пильну увагу: зараз почне скаржитися, переживати, приходити на роботу з почервонілими від сліз очима і розпухлим носом, розповість, що ходить до кращого психолога.
Але все було зовсім по-іншому. Відпала необхідність готувати чоловікові гарячий повноцінний сніданок, вона прокидалася рано-рано і їхала в басейн.
Кролем поплаває, прохолодний душ, чашка гарячої кави з теплим маковим бубликом в крихітному затишному кафе і на роботу: собою задоволена, заряд позитиву на весь день і для здоров’я добре.
-Прийшов час полюбити себе, -говорила вона цікавим колегам, -час згадати все, про що мріяла, чого хотіла, від чого довелося відмовитися і підрізати крила на догоду чоловікові.
Життя тільки починається. Зараз я схожа на курча, що вилуплюється з яйця, думала вона, просто не чути звуку тріснутої шкаралупи.
-Може, зустрінемося ввечері, посидимо в кафе, обговоримо ситуацію, -запрошували друзі.
-Увечері я зайнята, – відповідала вона і поспішала до однієї старенької, яка погодилася коригувати її гру на фортепіано.
Заняття музикою були закинуті три роки тому: він просив тиші і спокою, і інструмент стояв у кімнаті, виконуючи роль столика.
А днями, в електричці метро, заглянула в газету чоловіка-сусіда, натрапила на оголошення: уроки гри на фортепіано.
Записала телефон, зателефонувала, виявилося, вчителька музики на пенсії, щоб скрасити самотність, згодна вести заняття за невеликі гроші.
Старенька представилася Олександрою Іванівною, виявилася акуратною, допитливою, життєлюбною і веселою.
Вони швидко подружилися, співали дуетом романси, акомпануючи собі на старовинному інструменті, пекли пиріг, варили какао з шматочком шоколаду і довго базікали в маленькій затишній кухоньці про все на світі.
З’ясувалося, що старенька ніколи не була за кордоном, але мріє побувати у Франції і зазирнути в знамените кафе des Deux Moulins, щоб скуштувати не менш знаменитий десерт — крем-брюле з хрусткою скоринкою.
По дорозі додому вона заходила в «Книгарню», щоб поповнити свою бібліотеку черговим томом улюбленої Фенні Флегг або Оуенс. Для Олександри Іванівни вона купувала Дж. Колган або Д. Харріс.
Старенька якось поділилася з нею, що «Шоколадна лавка в Парижі» — її улюблена книга, прочитана вже кілька разів з незгасним задоволенням.
Дзвонили батьки, питали, як настрій.
-Все добре, -говорила вона, – ось, готую на вечерю цвітну капусту в паніровці, це дуже смачно. Завтра йдемо в театр з моєю вчителькою музики. Вона чудова, ця старенька, дуже добра, позитивна.
Обіцяє, що попросить дати мені майстер-клас з фортепіано свого колишнього учня, коли він повернеться з Німеччини, де зараз гастролює.
Приїжджала сестра, намагалася непомітно виявити у неї симптоми депресії, не знаходила: в квартирі чистота і порядок, ні пилинки, нові шпалери в спальні, в залі з’явився гарний торшер в тон темно-зеленим шторам і зручне крісло, на плиті каструлька з томатним супом, на столі вазочка з ще теплим печивом.
-Тобі не нудно? – запитала сестра, -може краще папугу завести або хом’ячка, ніж ходити до якоїсь старої на піаніно грати. Скажи, навіщо тобі це потрібно?
-Люблю, – відповіла вона, – коли звуки складаються в красиву музику. -І вона не стара, а прекрасна, життєрадісна жінка. А хочеш, я тобі зіграю?
Літо минуло, настала осінь. За цей час вона розлучилася, покращала, зробила іншу зачіску, полюбила своє нове життя…
Того п’ятничного вечора вона, як завжди, приїхала на заняття. Старенька сяяла від щастя: він приїхав, і я вас зараз познайомлю.
З чашкою чаю в руках у передпокій вийшов чоловік: симпатичний, з красивою, гордою поставою. У будинку пахло випічкою, солодкою ваніллю, вже був готовий яблучний пиріг…
Гість багато і цікаво розповідав про гастролі, з гумором згадував студентські роки. Всім трьом було затишно, тепло, смачно, цікаво і легко.
А потім він грав Шопена…
Через рік він запропонував їй руку і серце, стати господинею заміського будинку з басейном. В одній з кімнат будинку стояло тільки фортепіано, зате там було величезне французьке вікно з видом на озеро.
Увечері тут розпалювали камін, він грав для неї Шуберта, а сонце, що сідало, забарвлювало небо то в рожевий, то в пурпуровий, то в апельсиновий, то в лимонний колір.
Озеро в цей час переливалося золотистим і зеленим, а коли сходив місяць, виблискувало, немов луска величезної риби.
На гастролі до Франції він летів уже з дружиною, а місце біля ілюмінатора люб’язно погодилася зайняти Олександра Іванівна.
Старенька не переставала щасливо посміхатися і захоплено притискати до грудей долоні. Вони побували в декількох містах цієї країни і, звичайно, в Парижі: в кафе des Deux Moulins вони їли крем-брюле, доторкнулися до знаменитої Тріумфальної арки, захопилися королівським палацом — Лувром…
Олександри Іванівни не стало через два роки. На фортепіано, в будинку біля озера, стоїть її фотографія в рамці.
Клавіш інструменту торкаються крихітні пальчики маленької дівчинки, що сидить на колінах у батька.
– Сашенька, – каже чоловік, – ось ця клавіша називається «соль», а ця «мі»…
За вікном зима. Озеро замерзло і вкрите сніговими кучугурами, що виблискують на сонці. З неба тихо падають пухнасті пластівці…
Спеціально для сайту Stories
