Не можна сказати, щоб я була якось особливо нещасною у свої 62 роки. Незважаючи навіть на те, що останні 16 років я живу одна. Спершу – так. Було важко і незвично. Допомагали діти.
Часто приходили з дружинами та їхніми дітьми. Розповідали, що в них нового, як йдуть справи. За цими зустрічами час минав швидко, і залишалися приємні спогади. Пенсія у мене непогана.
Плюс я дуже добре навчилася економити: життя змусило. Крім того, якщо сидіти весь час удома, втупившись у телевізор, можна весь холодильник обнести. Я вважаю за краще гуляти на вулиці, особливо влітку.
Відвідувати якісь заходи. Загалом, активне життя пенсіонерки. Одного разу мій чоловік зрозумів, що не може мене більше обманювати. Розповів про іншу жінку.
Цілий вечір наводив аргументи, чому вона краща за мене і що так буде правильніше. Усе намагався залишитися друзями. А потім пішов, залишивши двох синів-підлітків. Ось загалом і все.
Хоч діти були ще зовсім юні, вони відразу зрозуміли, що татусь пішов назавжди. І все ж вони не розбіглися по друзях, не замкнулися в собі. Вже не знаю, характер це чи виховання, але я отримала від них величезну підтримку.
Я продовжувала працювати, тож кошти для існування в нас були. Добре хоч чоловік не став ділити квартиру: такий удар було б складно витримати. Час від часу чоловіки подавали мені знаки уваги.
Але нічим серйозним це не закінчувалося. Напевно, вік не той, та й я якось трохи зачерствіла. Не була готова до того, щоб морально розкритися перед іншою, чужою людиною. А тиждень тому до мене у двері подзвонили
Я, пам’ятаю, тоді подумала, що це напевно сусідка знову прийшла скаржитися на місцеву владу. У неї стара труба у ванній кімнаті, ось вона й тече, а безплатним психологом у неї числюся я.
Я не скаржуся, мені самій навіть цікаво буває поговорити. Але цього разу прийшла не вона. Прийшов мій колишній чоловік. Через цілих 16 років. Для мене спершу це був шок.
Потім я ще й здивувалася, як швидко відшукала в обличчі незнайомця, що стояв переді мною, хоч якісь знайомі риси. Колишній чоловік мав дуже поганий вигляд. Мабуть, усі ці роки пройшли набагато цікавіше, ніж у мене.
Ми недовго поговорили. Виявилося, він хоче повернутися назад. За цей час він уже двічі встиг побувати в шлюбі, але нічого нового для себе не знайшов. Щось заробив? Ні. Може, побачив світ? Теж ні.
Практично прийшов такий самий, як і пішов. Тільки старший. Візуально, на всі 25 років. Він хворіє. І ось, тепер він просить мене залишитися хоч ненадовго. Побачитися з синами. Перевести дух.
Обіцяє, що поживе в нашій колишній квартирі не більше кількох тижнів і піде, без проблем і претензій. Наче й не було його. Житиме в маленькій кімнаті. Я там складаю всякий непотріб, щоб під ногами не валялася.
Старий диван там ще залишився, але складається він переважно з пилу. Ось такі справи. Сини проти цього рішення та ідеї загалом. Зустрітися не проти, але молодший обіцяє “поговорити з батьком по-чоловічому”.
Він навіть не бачив його ще. Яка там може бути розмова? А в мене дилема. З одного боку, він свій вибір зробив давним-давно. Але з іншого: пішов він із порожніми руками і зараз просить пожити кілька тижнів у старому будинку.
Я особисто дискомфорту від цього не відчуваю. Доводиться приймати важке рішення, але на мене тиснуть з усіх боків. Не хочеться бути обдуреною, але й гріх на душу теж не візьму.
Напевно, варто дати синам поговорити з татом. А потім воно якось саме вирішиться. Це дивно і сумно, що колишня сім’я, хоч і ненадовго, возз’єднується в такий ось спосіб. А що поробиш, якщо життя таке?
