― Єгор, навіщо ти взяв у батька бензопилу?! ― Іра височіла над чоловіком, який схилився над дошками, грізно засунувши руки в боки.
― Але ж я роблю обрешітку на загальний дах, ― прохрипів Єгор, розгинаючи спину.
― Це батьківська пила! Ти знаєш, скільки вона коштує?
― Він нею за п’ять років жодного разу не користувався. Я замінив ланцюг, заправив, купив оливу, а ще дошки, ізоляцію…
― І що? Це дає тобі право брати пилу?! ― не вгамовувалася дружина.
― Але ж дах…
―Своїм інструментом потрібно працювати!
― У мене свого немає, грошей не вистачило після покупки матеріалів, ― виправдовувався чоловік, витираючи піт з брудного чола.
― У тебе нічого свого немає, ― Іра, немов мокру ганчірку, кинула фразу в обличчя чоловікові і попрямувала до теплиць. ― І тирсу не забудь за собою прибрати, а то всю доріжку мамі сміттям закидав, ― крикнула вона через плече.
Єгор подивився на різнокольорову плитку, яку купував минулого року на заводі, а потім сам же укладав, взяв у руки мітлу і почав змітати тирсу в одну купу.
― Ось, їжте, все своє, зі свого городу, зі своєї землі! ― як завжди хизувалася теща, подаючи Єгору тарілку з нарізаними овочами.
― Мама каже, що їй ще одну теплицю потрібно поставити під перці, ― подивилася Іра на чоловіка, який посипав сіллю помідори.
― І гною привезти, ― додала теща, сідаючи за стіл. ― І насіння, ― закінчила вона віддавати розпорядження і почала чавкати огірковим салатом.
― Полікарбонат, який я минулого року купував для теплиць, закінчився, а для гною машина потрібна, ― обережно натякнув Єгор.
― То докупіть! Як свіжі овочі їсти, так ви вперед, а як щось для цього зробити, так відразу проблеми? ― посміхнулася теща. ― А для гною знову, мабуть, нашу машину збираєшся брати? ― самовдоволено крякнула жінка.
― Але ж ви все одно на ній не їздите з тих пір, як Миколу Семеновича за «подвійну суцільну» позбавили прав.
― А ти й радий! У тебе ж у одного права є, тільки машини своєї немає! Зате на нашій катаєшся! ― хмикала жінка, не відриваючи очей від своєї тарілки.
― Куди ж я їжджу? З вами по лікарнях і ринках? Ви ж мені ключі не даєте.
― А вчора ти машину не брав? ― вступив у розмову тесть, повертаючись з ванної кімнати.
― Та я ж їздив за матеріалом на ваш дах, ― розвів руками Єгор. ― А потім ще весь вечір міняв зчеплення.
― Ось саме, на наш дах, свого ж немає, ― теща пробурмотіла це собі під ніс, але так, щоб чули всі.
Закінчивши з їжею, Єгор вийшов у двір, щоб нагодувати собаку господаря, і зіграти партію в шахи з тестем, у якого завжди після п’ятдесяти грам за обідом прокидалася тяга до спорту.
― Малюк, нумо, до ноги! ― гримнув тесть на собаку, який ніяк не відходив від Єгора, лизав йому руки, виляв хвостом і кликав грати.
― Що за собака такий дурний! ― кряхтів господар будинку, роблячи хід слоном. ― Ніколи не слухається.
― Він не дурний. Просто на річку мене кличе, жуків ганяти, та купатися у вечірній воді. Погода весь день спекотна стояла, йому зараз нічого більше не цікаво, ― Єгор погладив пса по голові і вдихнув солодке літнє повітря.
Пес ніби повторив за ним: зробив вдих і задоволено примружився.
― Нема чого з ним няньчитися, ― продовжував бурчати тесть. ― Собака має бути слухняним, а не настирливим. Запам’ятай це, коли свого заведеш, тобі це знадобиться.
Увечері Єгор натаскав дров, оскільки новий газовий котел ще не встановили, і сім’я користувалася старим. Потім він набрав води зі свердловини і заварив на всю сім’ю чай, який сам збирав і сушив. А після налаштував новенький роутер, щоб всі змогли зібратися в залі і подивитися улюблений серіал.
Теща і тесть зайняли величезний кутовий диван, а Єгор з дружиною розмістилися в невеликому велюровому кріслі.
― Єгор, мені тісно тут, ― шепотіла Іра на вухо чоловікові.
― Мені теж, ― зрадів Єгор. ― Слухай, у нас є гроші на перший внесок за іпотеку, давай вже з’їдемо.
― Я тобі про крісло кажу, а не про твою дурну квартиру, ― відповіла Іра.
― Та чому дурну? Я хочу жити окремо від твоїх батьків, ― продовжував шепотіти Єгор дружині на вухо.
― Я не збираюся животіти в бетонній коробці. Та й батьків не кину. Нам ці гроші потрібні на те, щоб опалення тут замінити, паркан поставити і фундамент під лазню залити, ― трохи голосніше шепоту відповіла Іра.
― Але це не моє опалення і не мій паркан! І лазня ця буде не моя, хоч я і буду її будувати! ― не витримав Єгор, теж підвищивши голос.
Ніхто вже не дивився серіал ― всі косилися в бік бунтаря.
― Він не хоче. Сам же потім у цій лазні буде митися, ― прошепотіла теща чоловікові, відпиваючи з кухля ароматний чай.
― Я маму не кину, ― відрізала Іра.
― Але я так більше не можу. Мені набридло жити з твоїми батьками, ― вже на повний голос заявив Єгор і встав з крісла.
― Просто у тебе своїх немає, ось ти й бісишся! ― саркастично зауважила дружина.
Після цих слів Єгор більше не знайшов, що відповісти. Він мовчки вийшов з кімнати, потім з дому, і через хвилину почувся стукіт – грюкнула хвіртка.
― Єгор! ― крикнула Іра і підхопилася з місця.
― Нехай іде! ― зупинила її мати. ― Такий собі ― незадоволений! Прийшов на все готове, свого нічого не маючи, і ще щось не подобається! Бачили ми таких нахлібників! Я взагалі не знаю, навіщо ти з ним зв’язалася.
Іра послухалася і залишилася на місці.
― Не переживай, повернеться, йти йому нікуди, ― впевнено заявила теща і зробила телевізор голосніше.
Єгор не повернувся цього вечора. І наступного дня його нога не переступила поріг чужого йому будинку. Він навіть за речами не прийшов, тільки через два дні надіслав дружині поштою заяву на розлучення.
***
― Коля, а чого це у мене зі стелі капає? ― запитала якось увечері теща у свого чоловіка, виглянувши у вікно з другого поверху.
― Так дощ починається, а Єгорка не добудував дах. Там одна ділянка незастелена залишилася, ― крикнув їй у відповідь господар будинку, який сидів під кволим навісом і грав сам із собою в шахи.
― То залізь і сам дороблюй, у тебе ж весь інструмент є, не те що у цього Єгора, ― гримнула дружина.
― Я що, схожий на покрівельника? Відчепися. І так партія не клеїться, ― відмахнувся від неї чоловік і зробив хід.
― Ну і холод у нас тут, ― потираючи передпліччя і здригаючись, сказала Іра, прийшовши додому з роботи.
― Так треба просто котел розпалити, ― відповіла їй мати, з ніг до голови закутана в вовняні хустки.
― Дрова і брикети закінчилися ще вчора, їх Єгор зазвичай замовляв або на машині привозив, ― відповіла Іра, стукаючи по градуснику. ― Ти, до речі, не знаєш, де Малюк? Я щось з ранку його не бачила.
― Батько каже, втік. Два дні скиглив щось, а сьогодні зірвався і досі немає. Не здивуюся, якщо до твого чоловіка помчав, зрадник, ― бурчала мати, накидаючи на плечі чергову хустку.
― І я не здивуюся. Це ж він Малюка годував і грав з ним.
― Та й плювати, ― махнула рукою мати. ― Хіба це нам гірше? У нас все є.
― А що у нас є? ― раптом запитала дочка.
― Ну як же? ― здивувалася мати і почала перераховувати: ― У нас є дах над головою…
Вона не встигла договорити, як на голову їй знову капнуло, потім ще і ще.
― Дружна сім’я… ― продовжила вона, і в цей момент до будинку вбіг глава сім’ї ― весь мокрий від дощу, що наздогнав його.
― Дай пройти, ― грубо відштовхнув він дружину і попрямував прямо до холодильника, звідки витягнув пляшку.
― Сімейне вогнище… ― вже зовсім тихо промовила жінка, дивлячись на нульові показники манометра котла і на чайник із засохлим листям чаю всередині, ― і вірні друзі… А у нього нічого свого. Він прийшов на все готове. Паразит…
Мати подивилася у вікно на порожню собачу будку і відчула, як її власний голос тремтить, а в очах з’являються сльози.
― Ти куди? ― запитала вона стривожено, почувши, як Іра попрямувала до виходу.
― Я тільки зараз зрозуміла, що коли він пішов, то все це забрав із собою.
― Та ні, у нього нічого немає! ― крикнула навздогін мати.
― Помиляєшся, мамо. Це у нас майже нічого не залишилося.
Спеціально для сайту Stories
