– Я не розумію, навіщо так одягатися? Всім своїм виглядом показувати, що хочеш сподобатися. Сукня строката, ноги голі, волосся розпущене — як фантик від дешевої цукерки.
Адже була розумною дівчинкою, з малих років її пам’ятаю. Куди ж поділася гордість, — бурмотіла, упершись чолом у москітну сітку, Любов Сергіївна.
Вона дивилася через вікно услід молодій сусідці і продовжувала бурчати, поки та не потонула в обіймах молодого чоловіка, який вийшов зі свого авто.
Чайник засвистів — пора було пити цикорій з бубликами. Любов Сергіївна відійшла від вікна і дрібними кроками поспішила до плити.
— Так вона ж на побачення пішла, — почулося з вулиці.
— Що? — здивовано перепитала Любов Сергіївна, наливаючи окріп у чашку.
— Кажу, що на побачення вона пішла, тому й вбралася. Ви, коли на побачення ходите, хіба не хочете подобатися?
— Я не ходжу на ваші ці побачення, — буркнула Любов Сергіївна, розмішуючи цикорій.
— Ну раніше ходили? — не відставав голос за вікном.
— Ходила колись… — задумливо промовила жінка. — Але це було інакше, це було…
Вона замовкла, намагаючись згадати, «а як там це було».
— Не пам’ятаєте? — знову пролунало ззовні.
Вона не пам’ятала.
— А сьогодні підете на побачення? Зі мною, — раптово запитав голос, від чого Любов Сергіївна ледь не поперхнулася. З чашки трохи розлилося на скатертину, і жінка поспішила витерти пляму губкою для миття посуду.
— Ми з вами зовсім не знайомі, чому я повинна з вами на побачення ходити?
— Побачення для того і потрібні, — не відставав голос, — щоб пізнати один одного, познайомитися.
— Хах, тобі скільки років?
— Тридцять п’ять, — зізнався голос.
— Тридцять п’ять? Познущатися надумав? — посміхнулася беззлобно жінка. — Я тебе в два рази старша.
— Нічого такого. Просто хочу запросити вас. Я зайду за вами о восьмій і подзвоню у двері. Якщо не відкриєте, я зрозумію.
Любов Сергіївна мовчки дивилася на напій і не знала, що сказати. Вона зовсім по-іншому планувала сьогоднішній вечір: телевізор, суп, шматочок торта, принесений сусідкою, — але аж ніяк не побачення. А що, якщо над нею жартують? Насміхаються, знущаються над самотньою жінкою.
За вікном почулися кроки, що віддалялися.
— Дзвінок не працює, стукайте! — крикнула вона, знову втупившись лобом у москітну сітку.
До побачення залишалося ще цілих три години, а Любов Сергіївна вже була вся як на голках. З волоссям біда — голову два дні не мила, сукні всі давно погризла міль, з парфумів — тільки засохлий кульковий дезодорант. Помаду взагалі востаннє бачила в аптечці, може, її і немає там давно.
Побігла до сусідки, почала випрошувати одяг, клялася потім печивом віддячити і квітами. Там же побризкалася парфумами.
Зайшла в сусідній будинок в перукарню, попросила перестригти поросле поле на голові в прекрасний сад (наскільки це можливо), а заразом підфарбувати. Потім довго вибирала сережки і згадувала, як потрібно фарбуватися.
Коли все було готово, сіла на кухні і не рухалася, боячись ворухнутися і зламати всю тендітну композицію.
Всередині все стискалося від страху: «Обдурив, не прийде, негідник малолітній».
Без п’яти вісім пролунав стукіт. Любов Сергіївна зітхнула на повні груди, чомусь перехрестилася, вилаяла себе за паніку і рушила до дверей.
«Подумає, що тітка зовсім з розуму з’їхала, раз так розчепурилася. Хоча… він же мене раніше не бачив — звідки йому знати, як я зазвичай виглядаю», — вела вона сама з собою діалог, відкриваючи двері.
На порозі стояв молодий чоловік у чорних джинсах і синій сорочці з закатаними рукавами. Волосся зализане, в руках квіти, на обличчі добра посмішка.
— Бачу, ви готові, — сказав він, широко посміхаючись.
— Готова. Тільки ось скажи мені, навіщо це? Може, ти якийсь збо.енець, або з жалю? — підозріло примружилася Любов Сергіївна.
— Припиніть шукати підступ. Просто у мене видався вільний вечір, а ви забули, що таке побачення. Ось я і вирішив нас обох розважити. Ну що, йдемо?
— Ну пішли, — немов даючи собі дозвіл, видихнула Любов Сергіївна і зачинила за собою двері.
— Мене, до речі, Степан звати, — простягнув букет молодий чоловік.
— А мене Любов. Давайте я квіти занесу, а то зіпсуються.
— Не зіпсуються. Хіба ви не хочете з ними вулицею прогулятися?
— Хочу, — почервоніла Любов Сергіївна і вже спокійно прийняла букет. — Ну і куди підемо, Степан? У парк?
— Та який парк, нам що — по п’ятнадцять років? — махнув рукою Степан, і Любов Сергіївна збентежено посміхнулася. — Поїдемо в центр, у кафе.
— Ой, тоді зачекай, я проїзний вдома залишила, зараз збігаю.
— Зачекайте, — притримав Степан Любов Сергіївну за руку, — нас чекає таксі, — показав він на автомобіль класу люкс, припаркований біля під’їзду.
— Таксі? Та у мене стільки грошей немає. І навіщо таксі, тролейбус же нормальний, та й…
— Спокійно. Видихніть. Всі витрати беру на себе. Це ж побачення, забули?
Степан провів супутницю до машини і галантно відкрив перед нею двері. Машина була чистою, комфортною і добре пахла всередині, не те що «Запорожець », на якому чоловік сусідки кілька разів возив Любов Сергіївну на базар за картоплею.
Всю дорогу Любов Сергіївна відчувала себе якось незатишно. Люди за вікном тряслися в задушливих автобусах або йшли пішки по запилених вулицях, а вона сиділа в зручному кріслі з підлокітником, слухала джаз; кондиціонер приємно освіжав повітря, а ще цей букет…
Машина зупинилася в центрі міста, і Степан допоміг Любові Сергіївні вийти. Жінка, помічаючи на собі сторонні погляди, спочатку нервувала, але поступово їй це навіть сподобалося.
— Куди підемо? — запитав Степан.
— В їдальню? — припустила Любов.
У відповідь Степан посміхнувся і похитав головою.
Вони зайшли в якийсь ресторан, де Любов Сергіївна вперше побачила хостес.
— Бажаєте столик біля вікна чи ближче до центру залу? — запитала дівчина, мило посміхаючись гостям.
— Давайте біля вікна, — відповів Степан, дивлячись на збентежену супутницю.
— Що будете замовляти? — запитав офіціант.
— Я буду стейк рібай, — відповів Степан, не дивлячись в меню.
— А для дами? — посміхнувся офіціант.
— Картопля у вас є? — запитала Любов Сергіївна, збентежено жуючи від хвилювання губи.
— Звичайно. Є фрі, по-селянськи, пюре.
— Пюре, — почувши знайоме слово, сказала Любов Сергіївна.
— А ще мідії, качку в малиновому соусі, салат з тунцем і пляшку ігристого, — додав Степан.
— Та ви що… Ви ціни бачили? Тут суп коштує як цілий пакет продуктів, — злякано прошепотіла Любов Сергіївна, — а ви якісь делікатиси замовляєте.
— Отже, я правильно розумію, що нічого з цього ви не пробували, — зробив висновок Степан.
— Ігристе пробувала.
– Значить сьогодні будете куштувати все!
— Я якось не звикла… Ми з колишнім чоловіком зазвичай скромно відзначали: салатики там, пиріг з м’ясом…
— Ось тому ви і не знаєте, що таке побачення. А я допоможу вам зрозуміти, — підморгнув Степан.
Через кілька хвилин принесли замовлення. Любов Сергіївна в житті нічого подібного не пробувала. Від салату з тунцем неможливо було відірватися — така смакота. А ось мідії виявилися нікчемними.
— Я ж бачу, що вам не подобається. Навіщо давитеся? — запитав Степан.
— Ну, адже замовили, треба з’їсти…
– Вас ніхто не змушує з’їдати все.
— Ну… Ніхто, просто я не можу інакше.
— І будете давитися? — наполягав Степан.
— Заберіть, будь ласка, — попросив Степан офіціанта, що підійшов, подавши йому тарілку з половиною недоторканих мідій.
— Але там же так багато залишилося…
— Послухайте, вас ніхто не змушує це їсти, і ви нікому нічим не зобов’язані. Просто розслабтеся і насолоджуйтеся вечором на своє задоволення.
Степан налив ігристе.
— Я так не вмію, — зізналася Любов Сергіївна.
— Значить, будемо вас вчити, — посміхнувся Степан і знову покликав офіціанта, щоб віддати йому недоїдений стейк.
У жінки ледь очі на лоб не вилізли. Вона хотіла сказати щось, але Степан жестом зупинив її, і вона здалася.
Через пів години прийшли музиканти і, трохи розігрівшись, почали грати щось мелодійне.
— Ходімо, — показав Степан на танцмайданчик.
— Але ж ніхто не танцює, — злякалася Любов Сергіївна.
— Ну то ми почнемо першими, подамо приклад.
— Я не можу…
— Я допоможу.
Степан подав руку і повів Любов Сергіївну ближче до сцени. Жінка дивилася в підлогу і рухалася скуто, боячись осуду з боку.
— Чого ви така напружена?
— Та просто я боюся. Хтозна, що люди подумають. Ви, я, це моє вбрання — ніби у нас з вами дійсно щось відбувається, — затараторила жінка.
— Якщо хочете, я можу привезти ваш домашній халат, — посміхнувся Степан.
— Ні, не хочу. Хочу виглядати добре, — зізналася Любов Сергіївна, і Степан помітив, як її очі заблищали.
Ніхто більше так і не вийшов танцювати, зате із залу почулися скромні оплески, коли Степан поцілував своїй дамі руку, а та на секунду навіть закрила очі від збентеження.
— Ну що, пройдемося? — запропонував Степан, і вони вийшли, залишивши на столі недопиту пляшку і чайові.
Вулиці остигали після чергового дня, занурюючись у затишні сутінки, підсвічені міською ілюмінацією. Степан і Любов Сергіївна йшли в бік будинку і базікали про поезію і про часи, коли машин на дорогах було менше, а дерев навколо — більше. По дорозі Степан зробив своїй супутниці невеликий подарунок у вигляді кулона зі срібла.
— Знаєте, ніхто ніколи не дарував мені прикраси. Завжди щось потрібне, корисне, але красиве — ніколи. Я якось зовсім не була готова до всього цього. Мені трохи незручно. Хочеться якось віддячити. Може, вас пиріжками хоч пригостити? У мене вдома є.
— Залиште ви в спокої ваші пироги. Я не прошу робити щось натомість. Просто будьте красиві і спокійні.
— Мені дуже соромно, — зізналася Любов Сергіївна, коли вони дійшли до її будинку.
— За що? — запитав Степан.
— Не за що, а перед ким. Перед тією дівчиною. Ви були праві. Ходити на побачення і хотіти бути красивою — це не гріх і зовсім не соромно. Це нормально для молодих дівчат, я просто забула…
— Це нормально для всіх, — поправив її Степан і на прощання поцілував у щоку, від чого Любові Сергіївні остаточно перехопило дух.
— Дякую за чудовий вечір. Я зовсім забула, як це — насолоджуватися життям.
— І вам дякую.
— Степан, а дозвольте запитання, перш ніж ми з вами розійдемося.
— Ні, я не ходжу до дівчат додому на першому побаченні, — посміхнувся Степан.
— Ви жартівник, — засміялася Любов Сергіївна. — Я не про це. Чому ви пішли зі мною? Де ваша справжня дівчина? Чому ви не з нею?
— Тому що мені теж потрібно було дещо згадати: як іноді люди радіють простій увазі та залицянням. Ми з дружиною розлучилися тиждень тому через те, що я, на її думку, занадто нудний. Для неї давно стало буденністю те, як ми з вами сьогодні провели вечір: хороша їжа, подарунки, компліменти. А мені так хотілося знову відчути, як це — ходити на справжні побачення.
Спеціально для сайту Stories
