Неодягнена дівчина дивилася зверхньо і зухвало посміхалася. Цей календар мене давно дратував. Тільки колишній чоловік міг повісити на кухні таке…
— Прощавай, мила! Ти абсолютно не вписуєшся в інтер’єр.
Стіна знову сяяла ніжною первозданною зеленню, але легше не стало.
Так, рік цього року не склався… Почалося все з втечі другої половини і, схоже, закінчується втратою роботи. Фірма, яка вже давно ледь дихала, наближалася до свого закономірного фіналу. У всякому разі, зарплату видавали все рідше і рідше…
Так який сенс з’являтися в офісі? Правильно, ніякого. Розумно залишившись вдома, я спробувала приступити до генерального прибирання.
Спроба не вдалася, і замість того, щоб з ентузіазмом відшкребти плиту, недбала господиня занурилася в читання безкоштовної газети, де всілякі шахраї рекламували свої магічні послуги.
Кого тут тільки не було! Білі чаклуни, ясновидці, спадкові провісниці, відьми, ворожки, цілителі…
У самому низу газетного аркуша екстрасенс Віолетта обіцяла повернути чоловіка, зняти пристріт, змінити життя на краще і багато чого ще, причому на все давала стовідсоткову гарантію.
Займатися було абсолютно нічим (не враховуючи генеральне прибирання), допитливість завжди була моєю найкращою рисою, і я, дивуючись сама собі, набрала номер…
***
У під’їзд можна було потрапити абсолютно вільно, ніяких тобі домофонів, секретних кодів і консьєржок. Вхідні двері відкрив пошарпаний життям суб’єкт. Почувши, що я за оголошенням, пропустив у передпокій і махнув млявою долонею.
— Там!..
«Там», у скромно обставленій кімнаті, на дивані сиділа жінка середніх років, у чомусь дуже-дуже домашньому. Її шия була замотана старенькою пуховою хусткою.
Жінка втомлено посміхнулася.
— Добрий день, ви дзвонили? Так ви хочете, щоб я зняла з вас вінець безшлюбності…
— Взагалі-то я вийшла заміж відразу після інституту. І з чоловіком прожила майже п’ятнадцять років.
Вона уважно подивилася на мене своїми невеликими очима з білими віями. А де ж бездонні чорні очі, які пронизують наскрізь?!
— Вибачте, я переплутала вас з іншою клієнткою.
Вона чхнула.
У кімнату безцеремонно ввалився вже знайомий суб’єкт. Не звертаючи на мене ні найменшої уваги, він заявив:
— Люсь, вдома їсти нічого. Дай грошей, я в магазин збігаю.
Вона невдоволено скривилася, підвелася з дивана, сунула руку в шухляду тумбочки, довго копалася там і потім простягнула чоловікові кілька дрібних купюр.
— Ось. Купиш батон, макарони і ковбасу.
— А на пінне? — обурився чоловік. — Інакше не піду…
Люся-Віолетта сунула йому ще пару папірців, і він пішов.
Вона знову вибачилася і якомога люб’язніше звернулася до мене:
— Отже, ви хочете повернути чоловіка?..
Чи хочу? Я раптом зрозуміла, як сильно мій Вітя нагадує чоловіка екстрасенса, хіба що виглядає презентабельніше, та й залисини у нього поки що не такі капітальні. Ну і навіщо, власне кажучи, мені цей скарб?
— Мабуть, обійдуся, — вирішила я. — Але нехай він оцінить, кого покинув, і сам попроситься назад.
— Добре, — негайно погодилася екстрасенс. — А ще?
— Ще я хочу знайти роботу своєї мрії, щоб і творчу, і цікаву, і престижну, і грошову… Якщо, звичайно, таке буває.
— Ой, зараз важко влаштуватися… Ось я як потрапила під скорочення, так вже кілька років не можу знайти нормальну роботу, — зітхнула Люся-Віолетта.
— Але у вас все буде добре, — поспішила запевнити вона.
У передпокої задзвенів телефон, і почулося тихе бурмотіння. Знову з’явився господар будинку, який встиг одягнутися в отруйно-зелений пуховик.
— Тебе викликають до школи. Твій Петро склеїв класний журнал.
— Петро такий же мій, як і твій! Сам сходи, мені набридло одній ганьбитися…
Ми залишилися наодинці. Вона виглядала трохи збентеженою.
— Ці діти… Молодший ще нічого, але ось старший… У вас, випадково, немає якогось знайомого психолога?
— На жаль, немає.
— Продовжимо. Що ще ви хочете змінити у своєму житті?
— А ви дійсно все можете? — іронічно запитала я.
Мою іронію вона не зрозуміла і незворушно пояснила:
— Гарантія сто відсотків.
— Тоді, будь ласка, нехай у мене по вуха закохається добрий, розумний, красивий, багатий чоловік. Бажано найближчим часом. Ось за нього я і вийду заміж.
Екстрасенс щось пробурмотіла, один за одним загнула три пальці на руці.
— Ще я хочу шикарно виглядати. Років на двадцять п’ять, не більше.
Вона кивнула і загнула четвертий палець. Судячи з усього, їй для мене було нічого не шкода.
— Може, ще щось?
Моя фантазія майже вичерпалася. Ось хіба що…
— Хочу кота породи мейн-кун!
Люся-Віолетта стиснула пальці в кулак, втупилася в стелю і беззвучно ворухнула губами. Я подумала, що в хід пішли якісь заклинання, однак, швидше за все, вона займалася усним рахунком, оскільки відразу ж вимовила:
— З вас тисяча двісті п’ятдесят гривень.
— А ви хіба не будете знімати пристріт? — поцікавилася я.
Вона на секунду примружилася.
— Пристріту немає. Вам, напевно, просто не щастило.
— Тепер, значить, пощастить?!
— Тепер пощастить.
Вона наостанок чхнула.
Відчуваючи себе дамою-благодійницею, я відрахувала гонорар і попрощалася. На зворотному шляху як слід вилаяла себе, адже гроші, між іншим, були зовсім не зайвими.
Неабияк промерзнувши і потрапивши в темряві в крижану калюжу, нарешті притяглася додому. Ліфт на заклики не реагував, лампочка в під’їзді перегоріла, в поштовій скриньці виявилися комунальні платіжки.
Вирішила побалувати себе залишками кави — і безнадійно зіпсувала дорогоцінний напій щедрою порцією солі, яка чомусь опинилася в банці для цукру.
Я сильно образилася на сіль, комунальників, погану погоду, екстрасенсів-невдах і лягла спати, поки не сталося ніяких нових капостей.
***
Вранці розбудив телефонний дзвінок. Зі сну до мене не відразу дійшло, що дзвонять з компанії, працювати в якій я мріяла давно. Причому власник компанії дзвонив сам. ОСОБИСТО.
Це, звичайно, набагато краще, ніж розмовляти з секретарками і безглуздими кадровиками. Голос у нього був просто оксамитовий.
— Я в курсі, що ви ще навесні надсилали резюме, але, чесно кажучи, воно просто загубилося серед інших.
А сьогодні вранці ми його зовсім випадково помітили. Коли ви змогли б під’їхати?
Коли? Та прямо зараз, у кольоровому халаті та капцях! Звісно, вголос я цього не сказала і великодушно погодилася знайти трохи часу після обіду.
Поклавши слухавку, кинулася до ванної. Треба було терміново привести себе до ладу, зробити зачіску, попрасувати діловий костюм, розшукати портфоліо…
З-під душу мене витягнув ще один дзвінок:
— Ти не проти, якщо я сьогодні загляну? Там у шафі, здається, залишилися мої сірі джинси. І взагалі, здається, ми поспішили, — той, хто дзвонив, не представився, але в цьому не було ніякої потреби.
Хто ж, крім Віті, вимовляв кожне слово так повільно і вдумливо, з легким підвиванням?..
— Джинси ти забрав разом з усім іншим майном.
— Так?.. Значить, мені здалося… Загалом, треба б зустрітися. Добре, що ми розлучення так і не оформили. Адже я тільки зараз тебе оцінив. Може, почнемо все спочатку?
— Про це не може бути й мови, Вітю, — бадьоро відгукнулася я. — Але можеш якось наступного тижня зводити мене в ресторан. Поговоримо, згадаємо молодість.
— Кофейня влаштує? Я зараз без грошей.
— Чудово! Заразом і розлучення обговоримо.
Як же добре раптом відчути себе вільною! Дивно, що ще вчора я цього не розуміла!
***
Летіла, як на крилах… Саме так я поверталася додому після співбесіди. По дорозі забігла в магазин, щоб придбати супер крем від зморшок, який давно пригледіла. Тепер-то можна було собі це дозволити.
О, несподіванка! Продавчиня почала активно відмовляти від покупки.
— Цей крем вам не підходить, він має занадто сильну дію. Ось з’явиться висип, нам же будете пред’являти претензії! Вам ще рано користуватися такими засобами.
— Скільки мені років, на вашу думку? — обурилася я.
— Та вже не більше двадцяти п’яти.
Розправила крила і велично полетіла далі, опустившись на грішну землю тільки біля тролейбусної зупинки.
Велика срібляста машина різко загальмувала. Водій виліз назовні і нахилився над темною грудочкою, що застигла майже біля самого колеса.
— Ах ти, бідолаха, звідки ти тільки вискочив? Не залишати ж тебе на дорозі. І у мене, як на зло, вдома ремонт…
Тут я почула свій голос:
— Давайте я його візьму! У мене якраз немає ремонту.
Підхопила на руки кошеня, яке виявилося зовсім крихітним і практично невагомим, і вже розвернулася до зупинки, але почула:
— Я просто зобов’язаний вас підвезти!
Як же мені подобаються великі машини! У них забираєшся, немов у карету. Кошеняті теж сподобався салон джипа. У всякому разі, мій новий вихованець здавався задоволеним. Його тихо гладили по спинці, у складках шуби було м’яко і тепло, тому малюк скоро замурчав.
На чоловіка поруч я намагалася не задивлятися, надто вже гарний, мені такі раніше не траплялися.
Що ж, виконає обов’язок ввічливості, доставить нас з котом додому, і до побачення. Машина вже зупинилася біля під’їзду, коли незнайомець раптом ні з того ні з сього запитав:
— А ви вірите в кохання з першого погляду?
На мою думку, він сам від себе такого не очікував. Перевів погляд на кошеня, погладив його і сказав:
— Подивіться, які у нього пензлики на вухах! Мейн -кун…
І тут я все зрозуміла, точніше ні, я не зрозуміла, як екстрасенс це все зробила…
Спеціально для сайту Stories
