Після того як чоловік кинув нас із сином, я стала дуже критично ставитися до чоловіків. Навіть не знаю чому. Але нічого із собою вдіяти я не могла. Мені тоді було тільки 36 років. Ще, можна сказати, навіть не особливо зріла. Вважалася молодою. Але в один момент – як рукою зняло.
Сама думка про те, щоб знайти собі когось іншого, викликала в мене злість. І при цьому свого колишнього чоловіка я просто зненавиділа. Мабуть, були проблеми з психікою. Сину тоді було 10 років. Маленький хлопчик, а вже мав бачити мої істерики та сльози.
Розлучення виявилося для мене сильним ударом: я до цього ніде не працювала, усім нас забезпечував чоловік. Займалася побутом, у затишку і спокої, поки він виконував свій обов’язок як добувач, але в якийсь момент… Усе пішло не так. Це добре, що в нас квартира залишилася.
Без неї б ми, напевно, на паперть пішли. Іншого варіанта на той час я не уявляю. Наступні 7 років були важкими. Доводилося брати підробітки: на повний робочий день я піти не могла через дитину. Мама з татом мені допомагали, адже я теж у них єдина дочка.
От тільки вони свого часу не розлучилися і змогли заробити грошей своїм розумом. Тому час від часу приходили, приносили якісь продукти, навіть одяг. Не те щоб я скаржуся, але самі можете уявити, як я себе тоді почувала. Хоч і до чоловіків мене не тягнуло, але нормально виглядати хочеться.
З року в рік нічого не змінювалося, син ріс, а я намагалася зробити так, щоб у нас все було відносно нормально, але потім я просто не витримала і вирішила виїхати. За кордон, чогось заробити. Насправді, навіть не знаю, можливо, просто хотіла втекти від того життя.
Навіть якщо так – терпіння моє, значить, вичерпувалося. Син уже підріс, ми з ним поговорили, і він сказав, що не проти. Дідусь із бабусею підсоблять, якщо що, а взагалі він уже дорослий. Тож я у свої 40 з гаком років могла сміливо їхати куди мені заманеться. Власне, так я і вчинила.
Позичила в тата грошей і поїхала. Розраховувала, що весь цей захід триватиме ну максимум роки два. Не більше. Що б змінилося для мене, якби я дізналася, що пробуду за кордоном близько 8 років? Складно сказати. Це великий відрізок часу. І тим не менше все так і вийшло.
Хоча тепер я про це шкодую, але з інших причин, про які зараз спробую розповісти. Так ось, попри численні застереження від подруг і батьків про те, що в іншій країні всім начхати, холодно тобі чи голодно, чужа країна зустріла мене досить привітно.
Спершу я влаштувалася на посаду офіціантки, яка кілька разів на день могла підмінити мийницю тарілок. Так, не скажу, що було легко. Особливо у випадку з тарілками, але наше кафе було зовсім невеликим, клієнтів приходило мало, і стояти цілий день на ногах без відпочинку не доводилося.
Крім того, це був гарний район, де було заведено залишати приємні чайові. Якщо, звісно, персонал справно робив свою роботу. Я купила навіть не словничок, а розмовник, з якого намагалася запам’ятати лише ті фрази, які мені могли допомогти на практиці.
Все інше вже по ходу справи можна вивчити, від носіїв мови. Загалом зі спілкуванням у мене проблем не було. Якщо начальник або хтось із клієнтів приходив і довго, активно розмахуючи руками, зачитували мені якусь промову, я просто посміхалася і намагалася бути милою.
В 99 % випадків проблема на цьому зникала. Ну що я можу сказати, пощастило. А потім я познайомилася з чоловіком, від якого в мене всередині знову зародилися почуття. Востаннє таке було лише з колишнім чоловіком. Досить швидко в нас закрутився роман, і ми навіть стали разом жити.
Це був незвичайний союз, треба зізнатися. Хоч ми обидва працювали, ми справді були щасливі. Майже щовечора гуляли нічним містом, пили, танцювали, сміялися. Кращого часу в моєму житті просто не знайти. Я так поринула в нову для стихію, що навіть не помітила, як минуло п’ять років.
Для мене це була одна мить, але потрібно було їхати додому: син уже став зовсім дорослим і подумував одружитися. У мене таких думок не було, попри досить тривалі стосунки, але побувати на святі сина хотілося. Тож я зробила перерву на місяць і поїхала на батьківщину.
Там я познайомилася з невісткою, помилувалася красенем сином, відвідала батьків. Усе було чудово. Одне тільки мені не сподобалося. Син був якимось чужим, відстороненим. Я хотіла його запитати, але через усю метушню і приплив ностальгії зовсім не хотілося йти кудись у негатив.
І тепер, через три роки, наші проблеми із сином стали як ніколи актуальними. Ну так, я розійшлася зі своїм кавалером через особистий конфлікт. Приїхала додому і зрозуміла, що всі ці роки я займалася зовсім не тим: не відкладала грошей, не купувала нерухомість, нічого. Навіть татові борг не віддала.
Надсилала там якісь копійки, але нічого серйозного, а тепер я зрозуміла, що син мій зробив весілля за свої гроші. Хіба що трохи доповіли батьки невістки. З іншого боку, мої подарунки, привезені із закордону, йому зовсім не сподобалися. Батьки у мене вже старенькі й не в змозі мені допомогти.
А від сина жодного зворотного зв’язку – живе на орендованій квартирі з дружиною і зовсім не кличе в гості. Так, я помилилася, оступилася. Трохи по-дитячому прийняла своє життя далеко від дому. І що, я ж звичайна жінка, звичайна людина?!
Вважаю, що син міг би бути зі мною делікатнішим, я ж його мама. Чому ми не спілкуємося, невже через те, що я ніяк не допомагала йому грошима? Адже він сам сказав мені перед поїздкою, що вже дорослий. Невже чоловіки бувають настільки злопам’ятними? Особливо враховуючи, що йдеться про матір?!
