-Тату, я заміж виходжу! – закричала з порога почервоніла від морозу і, напевно, від щастя Полінка, моя дочка …
– Це за кого ж?
За Дімку твого чи що? Так ви ж знайомі лише місяць! І вже одружитися? – обурився я.
– Папулечко, ти забув, як ви з мамою самі побралися, скільки ви знайомі були? – хитро прижмурившись, спитала дочка.
Ось на це я нічого не зміг заперечити. Тільки посміхнувся, згадуючи той ранок, двадцять два роки тому…
– Тимофію, я буду біля РАЦС об одинадцятій годині. – сказала моя мама категоричним тоном, проти якого ніхто б не зміг заперечити. І в місто щоб я не даремно добиралася!
-Так, звичайно, мам, ми з Олею будемо там об одинадцятій.
Моя мама все життя пропрацювала директором школи, з нею не посперечаєшся. Навіть мій батько змирився з таким станом справ і пристосувався.
Він завжди уважно вислуховував свою половину, але йшов і робив усе по-своєму. А потім як ні в чому не було, чесно дивлячись їй у вічі щиро дивувався, мовляв, ти ж мені сама так говорила.
А позавчора я їй проговорився телефоном, що збираюся зробити пропозицію своїй дівчині. І мама вхопилася за ці слова, вона вже давно жадала мене одружити, і неважливо, що дівчину мою в очі не бачила.
Я живу в місті, а батьки в селищі, от і не довелося їм ще познайомитися. Тож сьогодні, до одинадцятої, ми йдемо подавати заяву втрьох.
Мама вирішила проконтролювати цю подію, щоб напевно.
Я швидко одягнувся, подивився на годинник – половина десятого.
Треба бігти, Оля не любить, коли я спізнююся, а вже про маму взагалі мовчу. Вже біля порога я згадав, що треба взяти з собою паспорт, повернувся, дістав його з шафи, сунув у задню кишеню джинсів і побіг на зупинку.
Там я сів у маршрутку і міцно замислився. А чи хочу я одружуватися насправді?
Одна річ язиком молоть, інша – штамп в паспорті .
Оля щаслива , давно сукню собі в салоні доглянула. А сама навіть суп зварити не може. І істерики з кожного приводу закочує. Ось влип!
…Дівчині в маршрутці довелося посунутися до самого вікна, бо на зупинці забіг хлопець і сів біля неї так незграбно, що притис її і навіть не помітив. Потім у нього задзвонив телефон:
– Так, до одинадцятої я буду біля РАЦС . — спокійно відповів він у слухавку.
Він вийшов у центрі міста, маршрутка рушила і тут дівчина побачила паспорт, що лежав на сусідньому сидінні.
Він випав у того хлопця з кишені. Дівчина взяла його в руки, не знаючи, як бути далі, але тут згадала його розмову по телефону і рішуче вийшла на наступній зупинці.
Коли я підійшов , Оля вже нервувала, чекаючи на мене біля дверей. Я підійшов і поцілував її в щічку.
– Привіт, коханий, ти не радий мене бачити?
– Радий, звичайно, просто зуб болить, – збрехав навіщось я. І раптом прямо спитав: – А ти, правда, так хочеш заміж?
Вона кілька секунд дивилася на мене відкривши рота і хотіла вже почати закочувати свою улюблену істерику, але тут я, перевіривши наявність паспорта в кишені, виявив його відсутність!
– Стоп! – Зупинив я виверження вулкана, що ще не почалося: – Я паспорт втратив!
І тут таки почалося:
-Ти його не загубив! – Закричала Оля, -Ти його спеціально не взяв із собою! Не хочеш одружуватися, так і скажи, не сильно й хотілося, все одно ту сукню вже хтось купив. – Вона помахом голови відкинула з обличчя волосся і пішла!
Я дивився їй услід, відчуваючи полегшення, але згадав про паспорт і про маму. Що зараз буде!
І раптом я відчув, як хтось смикає мене за рукав куртки.
– Хлопець, ви паспорт у маршрутці загубили.
Поруч зі мною стояла гарненька невисока дівчина, у неї були величезні блакитні очі та дуже коротка стрижка, яка їй дуже пасувала. Я дивився на неї і не одразу зрозумів, що вона мені каже.
– Як Вас звуть? – безглуздо посміхаючись, запитав я замість подяки, машинально взявши в неї паспорт.
– Ольга, – дівчина анітрохи не зніяковіла від мого погляду.
І тут я прийшов до тями і сумбурно затараторив:
– Рятуйте, мене, Ольга, благаю! Зараз підійде моя мама, а ми з Олею посварилися, а Вас теж Ольга звуть. Давайте зайдемо, заяву подамо і все -Ви мене врятуєте!
Я так жалібно дивився на Ольгу, розповідаючи ситуацію, що вона посміхнулася.
– І Вам зовсім не обов’язково по-справжньому виходити за мене заміж, ми заповнимо заяву і все! Інакше моя мама мене перепиляє до дрібної тирси.
Ольга розсміялася і раптом погодилася:
– Добре, все-одно у мене сьогодні вихідний. Витрачу його на добрі справи. Вас звуть Тимофій? Вибачте, але в паспорт я все-таки зазирнула.
– Краще Тіма. Тільки будь ласка, давай на ти. А ось і моя мама йде, Раїсо Іванівно. Ти їй, напевно, сподобаєшься.
– Чому? – Зацікавлено запитала Ольга.
– Ти Не можеш не сподобатися. Ти дуже гарна і, на мою думку, хороша.
Ольга знову посміхнулася і взяла мене під руку:
– Будешь мене так нахвалювати, і захочу за тебе заміж по-справжньому.
Я не встиг відповісти, підійшла мама, я їх познайомив, і ми увійшли до будівлі РАЦС.
Коли все було оформлено, мама покликала нас у кафе, відзначивши морозивом таку велику подію. Ольга хотіла ввічливо відмовитись, посилаючись на роботу, але мама категорично заявила, що сама домовиться, щоб її відпустили та випитувала номер начальника.
Довелося Ользі погодитись на морозиво.
Ольга справді дуже сподобалася моїй мамі, давно не бачив я її такою веселою та задоволеною. Мама розповідала кумедні історії з шкільного життя, а Ольга говорила, що вона працювала у поліклініці медсестрою. А я дивився на них і був щасливим.
Я розумів, що нізащо не допущу, щоб за місяць, у призначений нам сьогодні день, ми з Ольгою не прийшли разом в РАЦС .
І не допустив! Весілля наше було найвеселішим і найщасливішим! Принаймні я і моя Олька-Льолька того дня і всі двадцять два роки після були по-справжньому щасливі.
-Тату, ти чого замислився ? Ти, справді, проти? – Злякано запитала дочка.
– А приходьте сьогодні до нас разом, я морозива куплю. Краще і познайомися. Усміхнувся я, обійняв свою красуню-дочка,яка так схожу на маму …
