— Ти колись одружишся? – Хто тільки не питав Івана про це – друзі, знайомі та навіть мама.
– А навіщо? – щиро не розумів він.
— Ну як… Близька людина поряд з’явиться. До того ж, жінка, а у жінок безліч переваг. Деякі, наприклад, чудові господині. Білизну попрасує, їжу приготує, затишок створить, а якщо пощастить і одружишся з кохання, то взагалі буде не життя, а казка. Загальні інтереси, розмови задушевні, підтримка у скрутну хвилину, – приблизно такі аргументи наводили Іванові друзі.
— Господарство я й сам чудово вести вмію. Близька людина поряд теж є – мама. Для іншого штамп у паспорті не потрібний, як і серйозні стосунки.
Зрештою Івана залишили в спокої. І він жив собі приспівуючи. Роки йшли, багато друзів обзавелися сім’ями. Іван залишився бобилем. У дружині потреба не виникла. У нього й так було все, що потрібне. Улюблена робота, яка приносила гроші. Може, й не надто багато, але їм із мамою вистачало: Іван працював віддалено системним адміністратором.
Дистанція дозволяла приділяти час і багатьом іншим корисним речам. Наприклад, домашньому господарству. Іван з дитинства звик допомагати мамі. Ольга Петрівна була жінкою тендітною, хворіла, тому Іван її беріг. До того ж вона стала найкращим другом для сина. Іван цінував її розум і делікатність, тактовність та начитаність, почуття гумору та легкість.
— Ех, Іване, я, звісно, рада, що ти мене призначив головною жінкою у своєму житті, але що буде, коли мене не стане? – іноді питала Ольга Петрівна.
— По-перше, це буде дуже нескоро, – впевнено відповів Іван. – А по-друге, я не пропаду.
— Та не в цьому річ, пропадеш чи ні, а в тому, що один залишишся. Людина – соціальне створення, самому тяжко, – зітхала Ольга Петрівна. – Може, варто тобі таки одружитися?
Іван відмахувався, а Ольга Петрівна планувала. Декілька разів навіть запрошувала на різні свята свою приятельку Віру Марківну з донькою Тетяною. Він не протестував, хоч і розумів, що до чого. Не вміла його мати зводити. Втім, Тетяна не викликала в нього неприязні. Симпатична дівчина, інтелігентна, у спілкуванні цікава, але не настільки, щоб з нею одружитися.
– Іване, ну може ти даси Тктянці шанс? — періодично питала Ольга Петрівна.
– Шанс на що?
– Ти розумієш, про що я. Ти їй подобаєшся, вона тобі теж не противна. Сходіть кудись разом. Поспілкуйтеся віч-на-віч, а раптом що вийде.
— Мамо, ну ось що тобі не живеться спокійно? Я розумію мої друзі-приятелі переженилися всі, і їм моє вільне життя як кістка поперек горла. Але тобі навіщо потрібно, щоб я одружився?
— Про майбутнє думаю.
– Давай про нього подумаємо, коли воно настане. Років за десять.
— Та тобі вже 33, а мені майже вдвічі більше. Боюся, я не маю десяти років, – зітхала Ольга Петрівна.
— У тебе ще сто років попереду! – усміхався Іван.
Але він помилився… Ольга Петрівна пішла у засвіти, коли Іванові виповнилося 35. Пізно діагностований рак поставив несподівану крапку у її житті. Іван лишився сам. Така рідна та знайома квартира раптом стала чужою. Порожня кімната матері породжувала сумні думки. Іванові не працювалося, зник апетит, навалилася апатія.
«Та що це таке! – лаяв він себе. – Не можна так розкисати. Мама б мене за таку поведінку точно не похвалила». Але все було марно. Іван нудьгував, а біля дверей уже тупцювала депресія. Він намагався частіше виходити з осиротілого будинку. Гуляв, відвідував друзів, але не допомагало.
У друзів були дружини, діти, свій клопіт. Від круговерті чужих сімей ставало лише гірше. Іван ще сильніше відчував свою самотність. І тут на допомогу прийшла Тетянка. Вона, як і Іван, була досі самотня, але не за власним бажанням. Вона із задоволенням вийшла б заміж, якби не мати.
Віра Марківна, хоч і дружила з Ольгою Петрівною, була її повною протилежністю. Жорстка, авторитарна, строга. Вона тримала Тетяну в їжакових рукавицях із самого дитинства. Так міцно, що та зітхнути не могла. У свої 35 вона майже не користувалася косметикою, одягалася лише у суворі костюми.
Так хотіла мати. Тетяна давним-давно забула про нормальні побачення. Який сенс заводити роман, якщо мама все одно рано чи пізно вщент розкритикує будь-якого кавалера і легко переконає Тетяну в тому, що черговий хлопець їй зовсім не пара. Єдиним, кому Віра Марківна «дала зелене світло», був Іван.
— Тетяно, тобі варто придивитися до сина Ольги Петрівни. Винятково позитивний екземпляр. Та й мати в нього найдостойніша жінка! – частенько казала вона дочці.
— Та я вже, мамо, придивилась, а ось він чомусь не хоче до мене придивлятися, – відповіла Таня.
— Виходить, не зуміла зацікавити!
— Та як же я можу його зацікавити, якщо ти наполягаєш, щоб я до них у гості ходила в чернечому вбранні? – несміливо обурювалася Таня.
— Розумом, люба! Розумом, а зовсім не голими ногами та іншими частинами тіла!
Тетяна розуміла, що сперечатися з мамою марно, бо вона завжди настоїть на своєму, тому дівчина погоджувалася. Тихо ненавиділа мати і мріяла вирватися нарешті з дому. Можна й до Івана. А що? Заробляє він непогано, не те що вона у своєму архіві. Та й зовні начебто нічого.
Хоча це майже не має значення. Головне — втекти. Коли в Івана не стало матері, Тетяна через кілька місяців набралася сміливості і одного разу постукала у його дверей.
— Я тут подумала, тобі, може, треба поговорити з кимось? – сказала вона, поки хоробрість не випарувалася. – Я вмію мовчати та слухати.
– Проходь…
Виглядав Іван не дуже добре: темні кола під очима, якийсь згаслий погляд… Щоправда, одягнений акуратно і вдома чистенько. Значить, вчасно Тетяна відвідала його.
— Нудно мені, Тетяно. Не готовий я опинився до смерті мами. Немов частину серця ампутували. Порожньо, самотньо. І життя якесь… Безглузде, чи що. Раніше ніколи про це не думав, а тепер ось вважаю, може, справді варто було мені одружитися.
Тетяна кивала, співчувала, а про себе тріумфувала: «Ні, ну як же я вчасно! Просто пощастило. Дивишся, і створимо з Іваном щасливий осередок суспільства. Вирвусь я з-під маминого гніту нарешті». Першого ж вечора вона, звичайно, не стала форсувати події.
Потрібно було діяти обережно, щоб не злякати, тому Тетяна ще кілька разів відвідала Івана, а коли помітила, що він трохи розслабився, відійшов, почав усміхатися, запропонувала сходити кудись. Він погодився. Вони того разу довго гуляли, розмовляли. О, у цьому Тетяна була профі.
Стільки книг прочитала завдяки мамі стільки пізнавальних передач з нею подивилася. Тепер могла підтримати будь-яку розмову. Хоч тут мамина дресура принесла користь. «Мозок треба тренувати!» – повторювала Віра Марківна. Потім було друге побачення, і третє, і ще кілька. Зрештою, Тетяна ризикнула:
— Іване, я розумію, що ти до мене звик. Я тобі дочка маминої подруги… Так собі статус, якщо чесно, але нам удвох начебто непогано. Може спробуємо жити разом?
Іван надовго замислився і коли Тетяна вирішила, що він так нічого і не відповість, нарешті сказав:
— Знаєш, мама завжди хотіла, щоб я одружився. Вона з цією метою нас і познайомила. Значить, ти їй подобалася. І мені подобаєшся. Не бачу причин, щоб з тобою не одружитися.
Не про таку пропозицію мріяла Тетяна, але через брак інших і це зійде. За місяць вони зіграли весілля. Віра Марківна рішення доньки схвалила:
— Ну, нарешті, Тетяно, тобі вдалося зачарувати пристойну людину!
Після весілля молодята оселилися у квартирі Івана. І почалося сімейне життя. Нещодавно порожній і тихий будинок Івана ожив. Щоправда, зовсім не так, як він мріяв. Тетяна, звільнившись нарешті від маминого контролю, відривалася на повну:
— Іване, я тут знайшла таку сукню! Моя мати померла б від розриву серця. Вона така гарна, стильна, відкрита. І на мені сидить, наче друга шкіра. Куплю?
Іван погоджувався і переказував на її карту гроші. Хотілося зробити приємне дружині.
— А в мене новий манікюр. Подобається? – Тетяна крутила перед носом Івана рукою з хижими візерунчастими нігтиками. – Ніякого побуту тепер.
Іван відривався від роботи і кивав, а сам думав, що Тетяна і так майже не займається господарством. Добре, що він і без неї справляється.
— Іване, я тут шубку придивилася. Тобі коли заплатять?
Іван не заперечував придбання шубки та називав дату отримання гонорару. Так тривало близько півроку. Іван чесно чекав, поки його дружина насититься. «В неї не було такої свободи. Віра Марківна її зовсім затюкала. Ось награється Тетянка і заживемо нормальним сімейним життям».
Час минав, а апетити Тетяни лише росли. І якщо спочатку вони хоча б вечора проводили разом: дивилися фільми, розмовляли, обговорювали плани, то незабаром і цей острівець затишку потонув у морі її бажань. Одного дня Іван, займаючись прибиранням, подумав:
«Ну й навіщо я одружився? Щоб прати, прибирати та готувати вдвічі більше. Та ще й гроші зникають швидше, ніж я їх заробляю!» Він вирішив поговорити із дружиною.
— Тетяно, коли ми одружилися, я мріяв трохи про інше.
Дівчина відірвалася від розглядання чергових чобіт в інтернет-магазині і подивилася на чоловіка:
– Про яке інше? На мою думку, у нас цілком розумний симбіоз. Я прогнала твою самотність, ти позбавив мене від деспотичної матусі. Усі задоволені.
– Ні, не всі. Я незадоволений. Я навіть готовий змиритися з тим, що кохання у нас так і не вийшло, але про розумний симбіоз теж не йдеться. Ти звалила на мене весь побут, витрачаєш гроші на дрібниці. Раніше ми хоч розмовляли. Тепер ти і цього немає. Навіщо мені такий шлюб?
— Слухай, я просто хотіла бути гарною для тебе…
— Ні, Тетяно, ти хотіла бути гарною для себе. Вирватися від мами та отримати всі плюшки, якими тебе не догодували, а я лише засіб. Якби ти хоч крапельку думала про мене, то намагалася б бути турботливою, розуміючою. Загалом так, я зрозумів одне: одружилися ми дарма, але це можна виправити.
– Розлучення? – сльози стрімко збиралися в куточках очей Тетяни. – Може, даси другий шанс? – перша сльозинка сповзла по її щоці.
– Ні, Тетяно. Це не потрібно. Ні тобі, ні мені. Адже тебе не влаштує роль звичайної дружини. Ти хочеш бути жінкою-святом. Я тебе не звинувачую. Якби на мене так тиснули, хто знає, що б я творив, вирвавшись на волю. Тобі потрібно просто знайти відповідного чоловіка і не дати мамі знову себе задавити. А мені… Мабуть, мені й одному добре. Я звик.
І вони розлучилися. Мама Тетяни лаялася так, як ніколи у своєму житті.
— Я думала, що виховала розумну дочку! Але ж ні! Ти дуже добре приховувала свою дурість! Я уявити не могла, що тебе так рано попросять на вихід!
Раніше дівчина мовчала б і слухала, але цього разу вона вперше дала мамі відсіч:
— Та через тебе все! Якби ти мені жити давала, і не критикувала кожен мій крок, то я б і заміж з кохання вийшла і жила б щасливо! Ти ж як Цербер! Але тепер усе, вистачить. Нехай ми живемо в одній квартирі, але кожна сама по собі!
Звичайно, Віра Марківна так просто не змирилася зі втратою контролю над донькою, але повернути його не вийшло. Тетяна, яка сьорбнула свободи, тримає глуху оборону. Іван знову лишився сам. Одружуватися він більше не хоче.
Він усе вміє сам, так само непогано заробляє. Йому одному цілком вистачає. Щоб самотність не повернулася знову і не притягла депресію, він завів собаку. Тепер йому є з ким розмовляти та гуляти. До того ж собаки добре заліковують душевні рани.
