Василь привів Раїсу у понеділок, а в четвер молода вже висловлювала своє невдоволення господині, бабусі Тоні. І не бентежило жінку, що квартира не її, підвалини не її та й взагалі живе тут Рая на пташиних правах.
-Ви супчик варили, а куди ніжки курячі поділися? Адже я три штуки спеціально виділила. Мені, онукові вашому Василю і вам. Ви вже з’їли? – Рая, склавши руки на крутих боках, очманіло дивилася на стареньку. – А ми? А чи ми не люди? Ми теж курочку хочемо!
-Раю, так … Є ж ще в морозилці. Якщо треба, я зварю. Бульйончик залишиться, ніжки можна з’їсти, – бабуся винувато опустила очі.
-Як у вас все просто! Самі ж казали, що у вас пенсія маленька, а ми з Василем ще не знайшли роботу. Якщо ми всі запаси з морозилки з’їмо, потім на хлібі та воді залишимося!
Жінка по-господарськи відкрила холодильник та вирішила ще раз провести ревізію. За ці кілька днів Рая розподілила «добро», як їй здавалося, правильно. Бабуся Тоня старенька, їй поменше. Василь чоловік, йому ситніше. Рая красива, їй смачніше.
-І як ми будемо жити .., – сказала жінка, – вже і сирок під’їли … От, Василь знайде роботу, тоді й заживемо. Окремим бюджетом, звісно. Ви на свою пенсію, ми на його зарплатню.
Бабуся Тоня сумно зітхнула. Що за напасть? Один онучок Василь залишився, та все хотів відокремитися від неї. Все на орендованих квартирах. Все самотужки і тут щастя: зателефонував, каже, назад приїду, але з нареченою.
– Радість яка, – шепотіла собі бабуся, – невістка і з господарством мені допоможе. Та й усі разом будемо! Квартира велика, простора, місця вистачить!
Але Рая виявилася зовсім не такою, якою її уявляла бабуся Тоня. Поруч із онуком жінка виглядала величезною. Трохи вище, трохи товще, трохи старше. Та й Василь дивився на обраницю, як побите цуценя.
-Кохання, що поробиш, – зітхнула бабуся і показала Раї квартиру.
-А це ваша кімната? – ляснула довжелезними, нарощеними віями жінка, – з лоджією?
-Так, – винно опустила очі бабуся, – але в нас ще балкон є на кухні.
-Тоді добре, – Рая пурхнула чайкою на балкон і там затяглася цигаркою.
Наречена не працювала. Вона тільки-но звільнилася і вирішила трохи відпочити, пожити для себе, а Василь останніми роками перебивався підробітками. Зараз він був у скрутному становищі, тому й повернувся до бабусі
Рая вискочила з кухні і без стукоту влетіла до кімнати бабусі.
-Я від самого початку знала, що з вами будуть проблеми, – заголосила жінка, – ну ось такого я від вас не чекала! Спеціально біля входу на балкон банку із закрутками поставили, щоб я її розбила! Тепер вся кухня в маринаді, помідорах та склі. А хто буде прибирати? Хто? Я не можу, спізнюся. У мене справи.
-Так я лежу з самого ранку. Нездоровиться мені сьогодні, – бабуся підвелася з ліжка, – ще й на кухню не виходила.
-А хто ще міг? Василь на співбесіду поїхав, а я вже точно такого зробити не могла, – розвела пухкими руками Рая, – йдіть, прибирайте за собою!
З цими словами жінка вийшла з кімнати, а за кілька хвилин і з квартири. Бабусі нічого не залишалося, як піднятися та вийти на кухню. У ніс одразу вдарив пряний аромат маринаду.
-А де ж? Безлад де? – старенька озирнулася, але підлога була чиста, а скло вже лежало у відрі для сміття, – цікаво… Хто міг? Може, Рая сама прибрала?
Бабуся спокійно поснідала, а потім знову пішла до себе. Вона взяла книгу, а незабаром непомітно заснула. Розплющила очі бабуся від шуму, який долинав з передпокою.
– Як це охоронець на складі, Василю? Це не солідно! Вночі пропадатимеш! А гроші? Ну, непогано, звісно! Але ж ні. Не солідно ж. Дзвони, скажи, що відмовляєшся… Я сказала, дзвони! Зайнято? Гаразд, потім перезвониш. Тоді йди з нею поговори! Так, я сказала, що вона мені під ноги банку з помідорами поставила. Зараз йди, я сказала.
Бабуся Тоня почула, як відчиняються двері її кімнати. Першою увійшла Рая.
-Ай! – на всю квартиру закричала жінка, – ти подивися, ще й забарикадувалася! Бачиш, спеціально на дверний наличник книжку свою поставила, щоб вона впала на голову. І як дісталася?
Бабуся Тоня помацала рукою біля себе, але товстий роман, який читала перед сном, так і не знайшла.
-Так не я … Я б не дотягнулася!
Василь винувато глянув на бабусю, потім на Раю. Та роздмухала м’ясисті ніздрі і чекала.
-Ба … Ти Райку не ображай. Ми ж це… майже сім’я…
-Так і з тобою ми сім’я. Тільки не майже, а по-справжньому, а наречена твоя, – бабуся Тоня злякано подивилася на Раю, яка з кожною секундою червоніла все дужче. Потім зовсім несподівано господиня вдома випалила, – твоя наречена, вона сама до мене чіпляється. То я зайвий шматок з’їла, то голосно ходжу, то пил у вас у кімнаті не витерла.
Бабуся Тоня встала з ліжка. Втома і хвороба миттєво зникли. Вона відчула, ніби її хтось підняв та підтримує. І не лише фізично. Наче хтось м’якою лапкою погладив її по голові. Мов цей хтось говорить за неї її ж ротом. Бабуся злякалася, але знову почала говорити.
-А живете ви, між іншим, у моїй квартирі. І на мої гроші! – старенька навіть тупнула ногою, злякалася цього ще більше і затулила рота рукою, але слова рвалися назовні, – так що, Василю, тобі не зі мною розмовляти треба, а з Раєю, а тепер я відпочиватиму. І без стуку до мене не входьте!
Рая, округливши очі, вже відкрила рота, щоб почати смачний скандал, але Василь випроводив її з кімнати і зачинив двері. Бабуся Тоня присіла на ліжко. Руки її трохи тремтіли. Серце билося сильно.
-Ой … Навіщо ж? Не треба було!
-Треба було … Треба було …
Бабуся Тоня скрикнула, адже з-під її ліжка викотилася пухнаста біла куля, схожа на сніжок. Здавалося, що саме він повторив за нею останні слова. «Сніжок» квапливо подолав шлях до дверей, а за хвилину по квартирі розлетівся вереск Раїси.
-А хто ще міг мені в сумочку пачку масла засунути? Ти? Я сама? Бабця твоя! Коротше, Василю, давай так…
Бабуся Тоня вся стиснулася. Мабуть, пригоди Раїси – це справа рук «сніжка».
-Домовик чи? Чи хто? Може, нечисть яка? – старенька постукала тричі по дерев’яному стільцю і тихенько вийшла з кімнати.
Боковим поглядом вона знову помітила «сніжка», що котився з передпокою. Саме звідти, де зараз плакала Рая над своєю дорогою сумкою.
-Рая … Ти знаєш, у мене так багато сумочок. Я свого часу модницею була. Хочеш, подивимося, підберемо тобі якусь? – Бабуся Тоня відчувала провину за те, що наговорила молодим і хотіла якось все виправити.
-Вона ще й знущається, – Рая суворо подивилася на Василя і побігла до своєї кімнати.
Бабуся Тоня лягала спати з важким серцем. Рая та Василь тихо сперечалися в себе. Зазвичай криклива жінка зараз, певне, змінила тактику. Вона м’яко прохала нареченого про щось, лише зрідка підвищуючи тон.
-Ой, що буде… Що буде? – Прошепотіла бабуся Тоня і заплющила очі.
Тут вона знову відчула дотик до свого волосся.
-Буде … Буде …
Білий «сніжок» знову показався. Його м’яке хутро блищала при світлі місяця. Мить, і пухнаста куля зникла з поля зору. Бабуся Тоня посміхнулася.
-Допомагає мені все-таки. Виправаджує, мабуть, Раїсу.
-Випроважує … Випроважує …
Бабуся посміхнулася і заплющила очі, але заснути їй завадив стукіт у двері.
-Ба, не спиш? Поговорити треба, – у кімнату зайшов Василь.
Бабуся хотіла підвестися, привітати онука, але не змогла поворухнутися. Та й голос зник.
-Нам варто роз’їхатися. Квартиру нам із Раєю окрему треба. Я тут подумав… Цю, значить, продамо. Тобі купимо і нам. Все по-чесному буде, – випалив Василь.
-А не пішли б ви обидва геть! І ти, і бабища твоя! Геть із моєї квартири. Я поки що жива, Раю цю тут терпіти не буду. Пенсію мою проїдає, нерви мені псує! Завтра щоб з’їхали!
Бабуся Тоня лежала, відвернувшись до стіни. Не могла рушити і слово сказати. За неї її ж голосом говорив «сніжок». Він причаївся поруч із старенькою, лоскочучи хутром її щоку. Василь, здивований такою поведінкою, вийшов із кімнати. Вранці бабуся Тоня застала молодих за збиранням речей.
-Так, ти мою косметику зібрав? А гель, гель для душу? А… це бабусин… Бери, я кажу, бери, там мені на раз лишилося! Все, Василю, йди прощайся… Здрастуйте, – Рая побачила стареньку в дверях, – задоволені? З’їжджаємо в нікуди! Онука хоч би пожаліли…
Рая картинно витерла сльозу з величезних вій і суворо подивилася на Василя.
-Ба … Це … Ми з’їжджаємо. До побачення! Я відвідуватиму.
Бабуся Тоня встигла тільки трохи обійняти онука, і Раїса зиркнула на нього:
-Сумки бери, йдемо!
Коли за парою зачинилися двері, старенька присіла на кухні і тихо схлипнула:
-Пішли … Ну а як? Все вірно. Так не можна. Вони окремо, а я сама ще поживу.
-Поживеш ще … Поживеш ще …
Білий «сніжок» прокотився кухнею і зник десь у середині коридору. Василь привів Раїсу у понеділок. З’їхали вони також у понеділок. Минув тиждень, а молоду жінку вже вимели з дому. Через два місяці з’явився Василь. Похмурий. З однією торбою.
-Ба … Можна мені до зими пожити з тобою? Я роботу знайшов, платять там нормально. Мені тільки назбирати. Я з’їду відразу, ти ж мене знаєш.
-А Раю де твоя? – бабуся Тоня повела онука на кухню, поставила йому тарілку і поклала котлет із пюре.
-Так … Пам’ятаєш Юрку-дурника, мого однокласника? До нього пішла…
-Це той, якому дістався заміський будинок у спадок?
-Ага, це він так усім каже і їй також, а будинок у глухому селі, без електрики і зручності у дворі.
-Ну, туди їй і дорога!
