Нашу сім’ю по праву можна називати дружною. Ми успішно подолали багато випробувань, які підготувало нам життя. І щоразу справлялися з поставленими завданнями гідно. Але коли після довгої хвороби батько покинув нас, удача перестала нам благоволити.
Життя в маленькому містечку не вирізняється чимось особливим. Ми з братом ходили в одну школу. Живий тоді батько був робітником на заводі, а мама займалася домашніми справами. Думаю, це була звичайна середньостатистична сім’я. Батьки ставилися до нас однаково.
Звісно, тато приділяв більше уваги брату в якихось спортивних питаннях. А мама намагалася навчити мене деяких аспектів життя домогосподарки. Але загалом ми з братом мали однакові права та обов’язки. Через шкідливу звичку батько часто кашляв ночами. Але кинути ніяк не виходило.
Маму це дуже сильно турбувало, проте відвадити тата від його димної пристрасті ніяк не виходило. Не допомагали ні жуйки, ні сільські бабки-чаклунки. День-два тато мучився без нікотину, а потім знову біг у ларьок. Після його смерті справи в нас пішли недуже добре.
Брат уже був на першому курсі, а я тільки закінчила школу. Мамі не залишалося нічого іншого, як влаштуватися хоч на якусь роботу. Але, ясна річ, зарплата була відповідна. Ми намагалися допомагати щосили, але справи не ставали кращими. І тоді мама провела з нами одну серйозну розмову.
Оскільки брат уже в принципі не жив удома, а я день у день мала переїжджати в гуртожиток, мама вирішила спробувати щастя за кордоном. У неї не було абсолютно ніяких зв’язків або навіть знання мови. Але й виходу іншого вона придумати теж не змогла.
На найближчі кілька років ми були за фактом забезпечені житлом від держави. Тому питання було актуальним. Чи зможемо ми пожити деякий час зовсім без батьків? Іншого виходу не було, та й ситуація була гранично ясною. Що ще залишалося робити?
Добре хоч у мами були якісь особисті заощадження на чорний день. Вона змогла оплатити собі дорогу, а все інше розділила між нами з братом. Час від часу ми зідзвонювалися і розповідали мамі, як у нас справи. Жили ми, звісно, в різних гуртожитках, але з братом бачилися майже кожні два місяці.
Хоча рік від року ці зустрічі ставали дедалі рідшими. На третьому курсі я вийшла заміж. Тепер у мене з’явилася своя сім’я. Потім, не довчившись лише один рік, я стала жити зі своїм чоловіком і його батьками. Їхня трикімнатна квартира давала змогу бачитися зі свекром і свекрухою не так вже й часто.
Але, самі розумієте, чуже житло – це чуже житло. Крім того, я багато часу проводила на роботі в офісі, а брат жив із дівчиною в цивільному шлюбі. Принаймні, він так усім казав. Вони познайомилися ще на першому курсі і з’їхали з гуртожитку, щойно зрозуміли, що в них усе серйозно.
Вона мила дівчина, я спілкувалася з нею кілька разів. У принципі, можна сказати, що ми вже стали жити тим дорослим життям, коли кожен сам по собі. Тож мама могла б узагалі нікуди не їхати і просто залишатися вдома. На наступний день після того, як я дізналася, що вагітна, мама заявила, що повертається.
Квитки вже куплені, тож чекайте, діти дорогі. З гостинцями і розповідями про життя в іншій країні. Прекрасна новина, нарешті ми зможемо побути разом як справжня і дружна сім’я. Мама накупила нам купу одягу і всяких дурниць, які їй самій сподобалися.
Ми святкували в нашій старій квартирі, виселивши перед цим квартиронаймачів. Зробили невеликий ремонт, тож усе було на найвищому рівні. Гостей не запрошували, вирішили зробити це пізніше. Присутність когось зайвого, навіть мого чоловіка, була б недоречною.
І це була гарна ідея, адже він не побачив моїх сліз, а я ридала дуже сильно від образи й почуття несправедливості. Річ у тім, що гроші, які мама заробляла стільки років, вона вирішила віддати моєму старшому братові. Логіка була така: я вже вийшла заміж, у мене є житло. Нехай і з батьками чоловіка.
Але живу ж я не в тісноті. А в гарному, чистому будинку. Мій брат же тулиться на орендованій квартирі зі своєю “цивільною дружиною”. І платить щомісяця гроші чужій людині. Тож його сім’я через це не може розвиватися і йти вперед. Ну і це була моя ідея здавати нашу квартиру, тож я брала собі гроші.
І то лише тому, що брат свого часу погодився на це. Він сказав, що йому, як чоловікові, взагалі не належить брати від мене нічого матеріального. А тепер мама ось так мені відплатила. Тоді в чому проявляється материнська любов? На моє зауваження, що гроші можна поділити, вона відповіла відмовою.
Мовляв, таке рішення не принесе користі нікому. Все залишиться на своїх місцях і вийде, що вона даремно віддала роки свого життя незрозуміло за що. А мій чоловік ще встигне заробити на нову квартиру. До речі про чоловіка. З ним у нас теж виникло непорозуміння.
Він образився на мене через мою реакцію і сльози. Сказав, що ніколи не думав, що мені погано жити з його батьками в одній квартирі. Адже його мама і приготувати щось може, і прибрати. І це я ще нікому не сказала, що перебуваю при надії.
Навіть не знаю, розповісти зараз цю новину чи почекати, поки всі емоції вляжуться? З одного боку, мама напевно передумає обділяти вагітну дочку і, можливо, гроші на квартиру дістануться все-таки мені. Але я тепер думаю, а можливо, мені дійсно не потрібне окреме житло.
Воно ж точно буде без ремонту. Та й господиня з мене, чого гріха таїти, так собі. Що ж робити, адже питання досить серйозне. Не хочеться ображати брата, але й себе обділяти ніяк не можна. Тим паче, у нас із чоловіком скоро буде поповнення в родині. Як вчинити – поняття не маю…
