Вона сиділа на касі. Саме така, яка Леоніду цілком підходила – тиха, невпевнена в собі, не особливо вродлива. Він зовсім недавно приїхав у це містечко – перевели по службі в їхню охоронну організацію.
Він і не проти був цього переведення. Дружини в нього давно не було, а жити з сім’єю сестри і матір’ю набридло.
Тут, у цьому містечку, йому дали гуртожиток, але такий … – час вже бульдозером зносити.
Колись розійшовся він із дружиною, не наживши навіть дітей. І одразу тоді повісив на стіну в кабінеті свідоцтво про розлучення в дерев’яну саморобну рамку. Пишався.
До того нажився зі сварливою вимогливою тещею і дружиною, що потурала їй, що втік зі шлюбу стрімголов.
А коли говорили чоловіки, що, мовляв, почекай, скоро і знову затягне життя сімейне, відмовлявся, проводив рукою по горлу і кричав, що більше – ніколи.
А от знайти б жінку… так, тимчасово…
Заговорив із нею одразу, коли розраховувався в магазині. Легко з’ясував, що незаміжня, що живе з дев’ятирічним сином. Зустрів із роботи. А незабаром і переїхав до неї в невелику квартирку двоповерхового багатоквартирного будинку.
Жилося йому з нею добре, не клопітно. Була Тетяна м’якою, легко пробачала образливі слова і грубості. Задоволена була й тим, що знайшла собі чоловіка видного, непитущого і рукастого.
А він і справді любив увечері засісти за налагодження техніки в будинку. А будинок Тетянин буквально чекав такого ось майстра.
Після вечері він сідав у залі на диван, вмикав телевізор і крутив у руках стару праску, або збирав розетку, або розбирався в технології виготовлення і ремонту зламаного давно фена. Він весь ішов у свою справу, приводив техніку до ладу, а Тетяну це заспокоювало, додавало вечорам якусь осмисленість і майже сімейний затишок.
Пощастило їй із Леонідом!
Хоча розмов про спільне майбутнє він не вів, про РАЦС не заговорювали, і, з усього, Тетяна розуміла, що “чоловік” у неї тимчасовий. Часто говорив він про те, що можуть його і далі перевести по службі, а куди – він не знає.
І ось тільки Олексій, син Тетяни, Леоніда дратував. Помічала Тетяна це. Щойно бачив Леонід її Олексія, робив зауваження:
– Знову в тебе шкарпетки з ніг з’їхали! Як можна ходити так? Підтягни!
Або
– Дивись, наслідив! Не чіпай, Таню, нехай сам ганчірку візьме, та витре. Чого ти за ним ходиш? Дорослий же…
І завжди в Льошки щось було не в порядку. Або бруд на шиї, або волосся розпатлане.
Тетяна завжди ставала на бік Леоніда, змушувала Олексія виправити те, що помітив Леонід. А Леонід ображався потім і на Тетяну, вважаючи, що не виховала вона сина, не навчила того, чого повинна була вже давно навчити.
Тетяна відчувала свою провину, терпляче терпіла все, погоджуючись із тим, що так воно і є – не виховала.
А в душі Леоніда від цього зростала впевненість, що з Тетяною розлучитися буде леко, бо вона і зараз розуміє, що не дуже-то гідна такого, як він. Та й син у неї нікудишній…
Таке собі вагонне співіснування. Ніхто нікого не ображає, всі, начебто, допомагають одне одному, виправляють незручності, але скоро зупиниться поїзд, і розлучаться вони без жалю, розпрощаються на пероні.
Олексій з одного боку тримався з Леонідом насторожено, а з іншого – його тягнуло до чоловіка. Йому цікаво було дивитися, як той майструє, як ремонтує речі в будинку. Навіть як голиться або обмивається у ванній із фирканням – теж цікаво. Практично, це був перший чоловік у його житті.
Ні називав він його ніяк, ні на ім’я-по батькові, ні дядьком. Будував невизначені звернення: “Там дядька Гена додзвонитися не може. Що сказати йому?” або “Мама веліла ключ їй залишити, свій вона мені віддала”.
Незабаром Леонід навіть звик до того, що Олексій завжди десь поруч, завжди спостерігає. Він обертався, робив якесь зауваження, на кшталт – “Піди штани поміняй”, Олексій беззастережно виконував і знову з цікавістю стежив за чоловічими справами.
Одного разу ось так стежив, як перебирає Леонід рибальські снасті, готується на риболовлю.
– А що, Таню, давай і хлопця візьму. І вудка йому є.Тетяна з радістю погодилася.
А Леоніду якраз цього разу риболовля дуже сподобалася. Олексій зі щенячим вереском зустрічав кожного малька, вів їм рахунок, витріщивши цікаві очі, слухав байки Леоніда, розводив підгодівлю, бігав за рибальськими снастями.
Леонід став і потім брати його із собою.
Час минав. Так і жили. Тетяна полегшено зітхала, коли Леонід не чіплявся до Олексія, а Леонід уже й звик, чіплятися став менше.
Але тільки ось трапилася неприємність – розболівся у Тетяни живіт. Кілька днів вона терпіла, не хотіла йти в лікарню, продовжувала ходити на роботу, хоч нічого вже й не їла, почорніла обличчям.
– Іди вже в лікарню, чого мучишся, – говорив Леонід, – Хіба мало…
– А ви тут як же? А Олексій?
– Його визначай, думай куди. Може, до Валентини.
– Залишився б ти з ним, Леоніде!
– Ну, вже ні. Нічого на мене чужих дітей вішати!
Валентина була близькою подругою Тетяни. Вона й забрала Олексія до себе, до своїх таких самих приблизно за віком дітей. Леонід залишився один. Тетяну прооперували – перитоніт, ускладнений занедбаністю. Оговтувалася після операції вона довго.
Леонід прийшов її провідати. Соромився своєї сентиментальності, швидко йшов коридором, усе думав, що прийшов усе ж даремно. Хто вона йому – так, тимчасова співмешканка.
Вона лежала, відвернувши голову від нього до вікна.
– Ну, як ти тут? – Леонід відчував, що жінки палати його слухають, було ніяково.
– Добре все? – голову не повернула.
– Додому-то скоро? А то там уже й холодильник порожній.
Таня приносила завжди продукти сама, з магазину, Леонід лише давав грошей.
– Леоніде, – вона обернулася,- Іди, будь ласка. Збирай речі і йди. Досить уже, пожили.
Він аж відсахнувся від таких слів.
– Це як це – йди?
– Так. Не треба нам із тобою жити. Все одно добра не буде. Мені з Олексієм удвох добре буде. Чуєш? Іди геть.
Він не знав, що й відповісти. Тому встав із ліжка, обтрусив собі коліна, ніби там могло бути сміття, сказав невпопад.
– Ну гаразд, одужуй тут.
Уже в дверях буркнув “До побачення всім” і вийшов.
Спочатку розлютився. Він із роботи зірвався завчасно, зі змінником домовився насилу, щоб встигнути, приїхати до неї сьогодні в години відвідувань, а вона …
І стільки зробив для них! Для неї, для Льошки, а на знак подяки почув – йди. Але що більше він крокував вулицями містечка, то більше остигав.
І повели його ноги не до Тетяни в будинок, а до Валентини, де жив у ці дні Льошка. Він увійшов під стару арку, оминаючи весняний розмитий бруд, і раптом виразно почув голос Олексія з двору. Він розмовляв із кимось голосно, лаявся.
– Чого це немає? Є в мене тато! Знаєш він який?! Він ось таку рибину спіймав одного разу, – і Леонід пригадав свою розповідь на риболовлі, жваво уявив розмах рук Олексія.
– Він такий! У нас праска взагалі не працювала, а він розібрав по гвинтиках і поміняв там усе з іншої праски, і праска тепер, знаєш, краще за всі праски прасує. А знаєш, яку м’ясорубку він зробив? Ні в кого таких немає! Вона так легко м’ясо крутить… А знаєш, який він добрий… Він мене і не чіпав жодного разу. Він мамі квіти дарує…
Леонід застиг. Ох, вигадує хлопчисько! Навигадував!
Утім, і справді …праску, та й м’ясорубку, і не чіпав… та й квіти Тетяні дарував одного разу – усе правда.
Різні з Леонідом у житті траплялися колотнечі, але в таку він потрапив уперше. Стояв за рогом і думав – як бути-то тепер?
І здавалося Леоніду, що розмовляє він із кимось іншим, знайомим із дитинства, наче – ним самим, але зовсім несхожим на його сьогоднішнього.
Перший говорив: “Дурень ти! Біжи, а то затягне знову сімейне болото, повісиш собі на шию чужу дитину”. А інший, другий, начебто, сперечався з цим першим: “Хапай, Льоня, хапай таку жінку з дитиною готовою. Де ти ще таке щастя знайдеш? Хто тебе, дурня, ще ось так полюбить?”
Цей перший був сильним і цинічним, таким звичним і зрозумілим. А другий був таким складним – він ворушив душу, виводив її із задушливого маленького світу затьмареного метушнею життя.
Перший з іронією малював постать Тетяни – смішної і розгубленої, що клопочеться в тісноті своєї квартирки. А другий показував жінку, яка вміє любити, жертвувати, жінку, яка чекає захисту.
Стояв Льоня за рогом, слухав віддалені голоси дітей і сумнівався – зробити крок на подвір’я, за сином зробити крок чи розвернутися і піти – збирати речі, перебиратися в гуртожиток.
Той, другий, підштовхнув. Леонід ступив у двір:
-Льошко, збирайся, додому підемо.
А наступного ранку прийшли вони в палату вдвох. Леонід поправляв халат на Льошці, показував їй каструлю, говорив, що наварили вони супу і їй принесли.
Тетяна ще болісно посміхалася, гладила руку Олексія, давала накази, просила потерпіти без неї й обіцяла – скоро бути вдома.
Вони вийшли на вулицю. Леонід натягнув шапку на Олексія.
-Друже, а що, якщо я з матір’ю твоєю одружуся?
Олексій швидко підняв на нього світлі свої очі, а потім знизав плечима.Спеціально для сайту Stories
– Гаразд … Я не проти. А вона погодиться?
– От і не знаю. Постаратися, напевно, треба мені дуже. Допоможеш?
Льошка кивнув.
А ви як думаєте, друзі, погодиться?
