Нещодавно чоловік проявив себе так, що я тепер й не знаю, що робити. За кермом я останні п’ять років. І все-таки я жінка, яка б хотіла в хвилини слабкості якоїсь участі від свого чоловіка.
Нещодавно трапилася зі мною одна історія. Як завжди, з ранку я прийшла на роботу, така вся на позитиві. За день до цього ми домовилися з чоловіком, що ввечері я піду з дівчатами погуляти. Моя найкраща подруга виходить заміж.
Нічого такого — посидіти у кафешці, трішки поговорити. Мій чоловік погодився без жодних розмов. Він у мене взагалі не звик щось ускладнювати та розводити зайву драму.
Він якраз був у відпустці, яку вирішив провести в місті. По-перше, можна було заощадити на подорожах, а по-друге, захотілося йому посидіти за комп’ютером на втіху, а не, як завжди, по роботі.
Сиджу я вся така в передчутті вечора, і тут заходить до нас у кабінет начальник. Відмінний фахівець і хороша людина, до речі. І просить мене взяти його автомобіль, та відвезти деякі папери.
Місце призначення я добре знаю, поспішати не треба, чому б і не покататися. Тим більше, автомобіль у шефа є максимально комфортним. Сіла за кермо, папери поклала на заднє сидіння.
Погода була чудовою, і взагалі нічого не віщувало лиха. Але по дорозі я трохи не впоралася з керуванням гарної, але все-таки не моєї машини і подряпала чуже авто.
Нічого серйозного, пошкодження було поверховим, і страховка точно мала його покрити. До того ж, зізнатися, на тому авто місця щось живого не було. На вигляд йому років 20–25. Пошарпане і недоглянуте.
Однак водій із цього приводу мав зовсім іншу точку зору. Коли ми вийшли розбиратися, я прямо бачила, як червоніють його очі. І так, я розумію, що для деяких чоловіків їхня «ластівка» найкраща у світі. Але це вже перебір.
Він почав розмахувати руками та кричати. Навіть не подивившись, що я в два рази менше його за зростом. Почали вже збиратися роззяви, і я в була вдячна за це. Може, при них він мене не вдарить.
Але потім не витримала, сіла у своє авто та зачинилася зсередини. Будь що буде, я ж не людину збила, а тільки машину подряпала. Тремтячими руками викликала представників влади і просто почала чекати.
Чоловік тим часом ударив по моєму колесу ногою і почав енергійно стукати пальцем у вікно. За кілька хвилин я вирішила зателефонувати чоловікові. Спокійно пояснила йому ситуацію.
Він усе зрозумів і поцікавився, як я почуваюся. Нормально. Потім запитав, чи приїхати йому. Я відповіла, що сиджу закрита всередині салону. Чоловік ніби вже заспокоївся. Чекаю на поліцію. Відповідь чоловіка мене здивувала.
Виявляється, він зібрався на боулінг і вже запізнюється. Порадив не відчиняти дверцята та дочекатися правоохоронців, які все вирішать та відбив дзвінок. Далі все пішло як слід. Приїхали інспектори, оглянули місце події.
Справді нічого серйозного, але свою провину я і не заперечувала. Навіть було видно з їхніх очей, що ситуація дріб’язкова і все можна було б вирішити на місці. Хоча півгодини тому я думала, що інший водій на мене кинеться.
Смішно, але постраждалий замість такої довгоочікуваної йому відплати отримав штраф за відсутність страховки. І той був вищий за вартість роботи, щоб прибрати подряпину. Сподіваюся, він зробив собі хоч якісь висновки.
Але не про машину і штрафи я думала протягом усього дня. Навіть не про свою подругу, яка так святкувала що хворіла потім ще половину наступного ранку. Мої думки були зайняті ставленням мого чоловіка до мене.
Розумієте, ми дорослі люди та зайва емоційність, як і непотрібні рухи, нас стомлюють. Робити трагедію на порожньому місці – це не про нашу пару. У тій ситуації я сама не сказала йому приїжджати.
Адже він питав мене, як я почуваюся і чи все гаразд. Але в той же час ми одружені. То чому б не примчатися до мене, незважаючи ні на що, тим більше на якийсь боулінг? І думки ці повертаються. Іноді перед сном.
Іноді на роботі. Коли я залишаюся сама. Може, я даремно промовчала того дня. Може настала та хвилина, коли він перестав мене цінувати. Нічого на думку розумного не спадає.
