Все своє життя я працювала на заводі в обласному центрі. А коли він розвалився, вирішила перебратися за місто до села. Життя там дешевше і знайти собі житло набагато легше. Зараз мені 64 роки і єдине, чого я хочу, це спокою. Обидві мої дочки давним-давно поїхали за кордон. Іноді ми спілкуємося через Інтернет, але з кожним роком все рідше.
Як міський мешканець, я все починала з нуля. Навчалася, спілкувалася із місцевими, навіть знайшла кількох друзів. Сільські люди простіші, але іноді буває складно знаходити з ними спільну мову, особливо з будь-якої дрібниці. Наприклад, постійні розмови про сусідів. Розумієте, тут немає звички сидіти в Інтернеті чи хоча б дивитись телевізор. Особисто у мене ловить три канали, і я їх дивитися просто не можу. Вуха в’януть.
Спершу було дуже складно. Я хоч і людина не лінива, постійно втомлювалася і ніяк не могла звикнути до розпорядку дня. Це не жарт, коли пишуть, що потрібно вставати на зорі і лягати о 8 годині. При цьому потрібно встигнути зробити стільки справ, що іноді міські мені здавались маленькими дітьми, які дратували зі своїми «складними» проблемами.
Знову ж таки, родичі та знайомі спершу часто дзвонили, цікавилися, як там і чи не потрібна мені допомога. Але з кожним роком відносини ставали все натягнутішими, а у родичів просто не вистачало часу на стареньку жінку з якогось там села. Життя йшло, а я все більше перетворювалася на стареньку. Навіть почала носити хустку.
Але кілька років тому у сестри народилася онука. І як за помахом чарівної палички мої племінники почали цікавитися здоров’ям тітки. Не думайте, що йдеться про якусь там спадщину. Ні, якось вони просто зателефонували і запитали, чи можна приїхати до мене, відпочити, посмажити шашликів і просто провести час з рідною тіткою. Звичайно, я погодилася. Я ж не знала, у що це переросте.
Тоді справді все було чудово. Я побачила рідних, мені показали малятко. Маленька, така беззахисна та дуже усміхнена дівчинка. Світла, мила дитина. Я намагалася як тільки могла. Винесла частину своїх запасів, зовсім не чіпала молодь розпитуваннями, показала, де річка, де найкращі місця для прогулянок у нашому селі. Відпочила, що й казати.
Наступного року вони приїхали без малечі — її залишили з нянею. Молодь принесла трохи частування, але вони взяли з собою аудіотехніку, алкоголь і навіть лежаки. Гучна музика, всі напідпитку і здебільшого годувала їх я. Загалом нічого поганого: я їм не так багато, запасів у мене з надлишком. Ось тільки сусіди були невдоволені шумом і почали на мене косо дивитися.
А минулого року було зовсім погано. Гості не привезли нічого їстівного, тільки міцні напої. Приїхали з друзями, котрі навіть зі мною не привіталися. Усі дні поводилися дуже нахабно і розкуто. Вони навіть мали якісь конфлікти з місцевою молоддю. Насамкінець «попросили» дуже неповажним тоном взяти з собою трохи моєї консервації. Та ще й ягід назбирали і яблук стільки, що ледве забрали.
Я вже зрозуміла, що тепер мій будинок вони вважають за свою дачу. А я для них просто стара, якій треба приділити трохи уваги, а вона, дурна, тільки рада. Приготуй, закруток нароби. І щоб було чисто до приїзду. Але не це мене найбільше дратує. Я просто хочу тиші та спокою у своєму будинку.
Нічого зайвого я таки родичкам не віддала. Нехай забирають, все одно зіпсується. Але я їм більше не рада. Нехай більше не приїжджають, вони мені просто набридли. Мабуть, я дійсно стала старою бабкою, що бурчить, та й нехай воно так і залишається. Із сестрою тепер стосунки натягнуті. Адже коли всі вдома, їй із онукою не дають грати.
А на мене — так і чудово. Менше дитячих криків та плачу. Зате можна зайнятися своїми справами, не відволікаючись. Книжку вже не почитати, зате можна подивитися відео про тварин або ще чого. Відпочинок важливий, звісно. Але і без чесної праці нікуди. А родичі нехай відпочивають закордоном. Он, всі двері відчинені, чого стару турбувати?
