Коли Олена вирішила вийти заміж за Дениса, подруга сказала, що вона з’їхала з глузду.
– Розлучений, з трьома дітьми? Про що ти думаєш? Він же кличе тебе заміж тільки для того, щоб отримати безкоштовну прислугу! Ти будеш готувати для них усіх, прати, прибирати… Навіщо тобі це?
Це було улюблене питання Каті: навіщо тобі це потрібно? Своє життя вона будувала саме навколо цього питання, і не те щоб шукала певну вигоду, просто зважувала потенційну користь і потенційну шкоду.
– Ну то й буду, – спокійно відповіла Олена. – Ти знаєш, я завжди хотіла дітей, тож для мене це не проблема. Він спокійний, працьовитий, не п’є – що ще треба?
– У тебе проблеми з самооцінкою, – зітхнула Катя. – Ні, я розумію, що в тебе прокинувся материнський інстинкт, це нормально. Я ось собачку завела, це набагато вигідніше.
– Ти можеш народити, коли захочеш, – нагадала Олена. – А я – ні.
Катя одразу замовкла, перестала зважувати й переконувати. Погладила Олену по руці й прошепотіла.
– Гаразд, вибач. Я ж просто хвилююся за тебе. Ну навіщо тобі чоловік з таким багажем? Я розумію – одна дитина, але троє… Ще й хлопчики!
– А мені з хлопчиками простіше, – відрізала Олена. – У мене, у самої, двоє братів, тож не лякай.
– Та я не лякаю… Просто ти бачила його дружину? Де вона і де ти? А раптом вона повернеться?
Олена засміялася, щоб приховати занепокоєння: насправді вона страшенно ревнувала Дениса до колишньої дружини Тетяни, сама бачила, яка та красуня.
– Ну, коли повернеться, тоді й будемо думати. А ти вже визначся – я для нього занадто хороша, чи він для мене.
Катя підняла очі до стелі, мабуть, знову зважуючи все, і вирішила:
– Обидва хороші. Правильно робиш, ви один одного врівноважуєте.
На тому й вирішили.
З Денисом Олена познайомилася на роботі, і не те, щоб він їй подобався, але як людина він був хорошим. Тому, коли одного разу вона застала його зі сльозами на очах, не змогла пройти повз: хто знає, що у людини сталося, очевидно, що біда, раз при чужих не соромиться плакати.
Він і розповів Олені, що дружина Таня пішла від нього, кинувши трьох дітей, а він з ними не справляється. Слово за словом, почали спілкуватися, а через рік на корпоративі цілувалися в коморі зі швабрами, як школярі.
Сини Дениса по-різному поставилися до появи в домі Олени: молодший Олексій ходив за нею по п’ятах і мало не відразу почав називати мамою, середній Сергій наче й не помічав її зовсім, а старший Максим, звісно, не сприйняв, бо був сильно прив’язаний до матері.
Олена не ображалася, розуміла: дитина втратила матір, нікому такого не побажаєш. І хай би ще втратила: адже знає, що десь вона живе, ходить по цій землі, а значить, завжди є надія на повернення.
Дружина Дениса поїхала до Туреччини: познайомилася з турком в інтернеті, закохалася і поїхала у світле майбутнє. Спочатку вона нібито писала дітям, дзвонила, через півроку навіть приїжджала, але потім зовсім зникла.
Денис намагався її переконати, писав їй на електронну пошту, просив не кидати дітей, але все марно. Одного разу він знову їй написав, після дня народження Максима: хлопчик цілий день чекав від неї привітання і не дочекався, це вже було за часів Олени, якраз після весілля.
Денис тоді сильно розсердився і, мабуть, перестарався, бо колишня дружина не витримала і зателефонувала, накинувшись на нього з лайкою. Олена сиділа поруч, тому добре її чула. Почула вона й ті слова, від яких обличчя Дениса стало блідим, як у покійника.
– Правильно зробила, що дочку в пологовому будинку залишила! Уявляю, скільки всього б від тебе наслухалася!
Олена чомусь відразу все зрозуміла, та й Денис теж – коли дружина йшла до свого турка, вона говорила, що чекає дитину від нього. Але, мабуть, не від нього.
– Я-яку дочку? – заїкаючись, запитав Денис.
– Нашу, яку ще! Не хотіла, щоб вона такому сухарю, як ти, дісталася!
Денис, звичайно, почав вимагати пояснень, але Тетяна кинула слухавку, а його номер заблокувала.
– Вона все вигадала, – спробувала заспокоїти його Олена. – Просто хотіла тобі боляче зробити.
Але Денис зациклився на думці, що колишня дружина все-таки народила йому дочку, він і з першою дитиною мріяв про дівчинку, а після трьох синів…
– Ми повинні її знайти, – заявив він Олені.
– Та як ми її знайдемо? Кажу тобі: вона збрехала, не може мати свою дитину…
І замовкла. Може, звичайно, хлопчиків же кинула.
– Гаразд. Я спробую у Катьки дізнатися, що можна зробити.
Звичка Каті завжди все зважувати й підраховувати іноді була дуже навіть практичною: у неї всюди були корисні знайомі, які могли допомогти в тій чи іншій ситуації.
– Так, – промовила Катя. – Дівчинка, кажеш? І коли вона її народила?
Олена згадала єдиний приїзд колишньої Дениса до України й відповіла:
– Виходить у квітні сімнадцятого року.
– Ага. Зараз подивлюся, хто у мене є в пологових будинках і опіці… Ось, Валентина, я їй у гуртожитку ключ від своєї кімнати давала, коли виїжджала. Завтра, або післязавтра, все дізнаємося.
Денису Олена нічого заздалегідь не сказала, бо хто знає, може й нічого не вийде.
Вийшло. Наступного дня зателефонувала Катя й здивовано повідомила:
— Так, ваша Тетяна народила дівчинку чотирнадцятого квітня. Відразу написала відмову, вона вже була незаміжня. Так що в графі «батько» — прочерк, дівчинку забрали й відвезли в будинок малятка.
— Ну, і де вона?
— Цього я не знаю. Начебто усиновили, а якщо так, то все. Таємниця усиновлення, сама розумієш.
— Та яка таємниця! Вона ж дочка Дениса, він має право знати!
– Ну, це ще треба довести, не факт, що ця швабра від Дениса її народила. Ну, сама посуди, якщо вона така гуляща була…
– Адресу Дитячого будинку скажи, – перебила її Олена. – Я сама дізнаюся.
Вона нічого не дізналася. Ні вона, ні сам Денис. Факт існування дівчинки з великими труднощами вдалося встановити, а далі справа не пішла.
Денис сильно засмутився, кілька місяців ходив як у воду опущений. Олена намагалася його втішити, але він не реагував.
– Відчепися від батька! – одного разу огризнувся Максим. – Чого ти пристала, не бачиш, йому від тебе нудно!
Денис, який і справді останніми місяцями виглядав так, ніби пошкодував про своє рішення одружитися з Оленою, раптом підхопився.
– Ти думай, що говориш, щеня! Мені не від Олени погано, а від твоєї мами! Знаєш, що вона накоїла? Твою сестру віддала в дитячий будинок! А тепер її усиновили і, може, там мучать, ображають, а вона…
Олена була проти того, щоб розповідати дітям, але зупинити Дениса не встигла.
Максим завмер, його обличчя стало восковим, наче намальованим.
— Ти брешеш, — промовив він тремтячим голосом.
— Усе, що я сказав, — чиста правда. А тепер вибачся перед тіткою Оленою й біжи до своєї кімнати.
Максим, звісно, не вибачився, а втік, грюкнувши дверима.
– Навіщо ти так, – засмутилася Олена. – Він же дитина, йому не треба знати.
– Нехай знає, а то заладив: мама те, мама се… Ніби вона свята.
Дивним чином цей епізод допоміг Денису вирватися з пучини смутку.
– Треба вірити, що з нею все гаразд, – говорила Олена. – Її усиновили добрі люди, які люблять її і піклуються про неї.
Пошуки вони припинили. Точніше, Денис припинив шукати, але сама Олена ніяк не могла відпустити цю історію: переглядала сайти з дітьми, шукаючи тих, хто народився 17 квітня 2017 року (хто знає, може, їх обдурили, переплутали або повернули дівчинку, буває ж таке), потім почала вивчати фотографії в дитячих садках, прикидаючи, до якої групи могла б ходити дівчинка, сподіваючись, що вона буде схожа на Дениса.
Це увішло у Олени в звичку, але поступово вона все рідше й рідше шукала дівчинку, змирившись, що знайти її не вийде.
Натомість вона почала потай від чоловіка заглядати на сторінку його колишньої дружини: та просто обожнювала фіксувати кожен свій крок, показувала, де вона була, що купила, що їла. Викладала вона і дітей: двійнят, хлопчика і дівчинку, темнооких і усміхнених.
Олені було важливо довести, незрозуміло кому, що вона анітрохи не гірша за Тетяну, хоча було ясно, що гірша… Якщо Тетяна йшла з дітьми в аквапарк, Олена теж везла хлопчиків через все місто, щоб штовхатися в черзі на єдину велику гірку; коли Тетяна коротко підстриглася, ставши ще молодшою і чарівнішою, Олена теж вирішила зробити стрижку, їй-то тим більше треба – стрижка молодить.
Вона злилася на себе за це стеження і дурне копіювання, але інакше не могла.
У чомусь Катя виявилася права – життя Олени тепер нагадувало день бабака, але вона не скаржилася: вставала, годувала всіх сніданком, відводила в дитячий садок (а потім і в школу), йшла на роботу, звідти додому (дітей із садка забирав Денис, а зі школи йшли самі) — готувати, прати, прибирати.
Олену це заспокоювало, надавало життю сенс і ритм. Вона була огрядна (після перенесеної в дитинстві хвороби довелося довічно пити ліки), не наділена особливими талантами, некрасива, але тут, вдома, почувалася на своєму місці.
Олексій, як ласкаве теля, ходив за нею, чіпляючись за спідницю, і у всьому намагався допомогти; навіть коли пішов до школи, так і залишився ласкавим синочком. Сергій ще більше замкнувся, особливо в підлітковому віці, сховався за волоссям, яке Денис регулярно погрожував обстригти, сидів за комп’ютером, не показуючи нікому, чим займається.
Олена краєм ока побачила малюнки, схожі на анімешні, такі незвичайні, що захотілося краще роздивитися, але запитати не наважилася. Максим, як і раніше, гримав і всіляко показував, що тут вона ніхто, повторюючи, що як тільки йому виповниться вісімнадцять років, він одразу ж з’їде.
З вчителями вона теж спілкувалася, Дениса цим не напружувала: Максим і в школі витворяв всякі витівки, Сергій ніяк не міг впоратися з математикою та фізикою, а Олексія завжди хвалили і ставили всім за приклад.
– Та що таке! – розсердився Денис, коли середній приніс двійку за чверть. – Я тобі комп’ютер для чого купив? Покажи негайно, чим ти там займаєшся!
Олена пам’ятала, як у дитинстві мама прочитала її щоденник, після чого вона так і не спілкувалася з нею нормально, затаїла образу до дорослого віку, тому вчасно зупинила Дениса, не дала йому торкатися комп’ютера.
– Залиш, він виправить, так, Сергію? Він і без нас знає, що потрібен хороший атестат, щоб вступити. Ось, у художнє училище беруть тільки з добрими оцінками.
– А яке він відношення має до художнього училища, – не міг заспокоїтися Денис. – Нехай іде в зварювальники, ледар!
Через пару днів Сергій підійшов до Олени й запитав:
– А це правда? Про атестат. Що потрібні тільки добрі оцінки.
– Правда.
Він помовчав, розглядаючи свої руки, потім сказав:
– Може, мені це… Репетитора з математики?
– Це можна, – посміхнулася Олена. – Я знайду.
Не те, щоб Сергій сильно змінив своє ставлення до Олени, але вона бачила, що він тепер дивиться на неї по-іншому. І їй дуже хотілося, щоб Тетяна про це дізналася і зрозуміла, що Олена анітрохи не гірша за неї – так, старша, так, повніша, але не гірша.
А ще краще, якби Денис це зрозумів.
Стежити за Тетяною стало для неї справжньою одержимістю. Олена постійно розглядала старі фотографії, гортала сімейні альбоми, на яких щасливий Денис обіймав струнку Тетяну в блакитній сукні з випираючим животиком. Олена прикривала очі й уявляла, ніби на фотографії не Тетяна, а вона сама.
Нехай не така струнка, але теж у блакитній сукні й з дитиною в животі. На очі наверталися сльози, вона йшла у ванну й вмивалася холодною водою.
Ось так вона й застала Максима, коли раптово зайшла у ванну. Він крутився біля сумки батька, а, помітивши Олену, різко відскочив і щось стиснув у кулаці.
– Що там? – спокійно запитала Олена.
Максим мовчав.
– Якщо це на … або ще гірше – поклади назад. А якщо для дівчинки, я придумаю щось для батька.
Те, що у Максима з’явилася дівчина, всі знали. Він її вдома не показував, але у вікно Олена бачила – кучеряву, у яскравій куртці.
Максим раптом опустив голову, вуха почервоніли.
– Тітко Олено… А куди потрібно звертатися, якщо це… Ну… Коли дитина… Щоб це… Я про переривання, – нарешті рішуче випалив він.
Олена оніміла.
– Ти що кажеш. Максиме! Яке переривання?
– Мар’яна чекає дитину. А їй всього сімнадцять.
– А батько хто? Ти?
– Ну, я.
Олена й так уже це зрозуміла, але їй потрібен був час подумати.
– Так… а ти цю Мар’яну любиш?
Вуха Максима почервоніли ще більше.
– Це моя справа, кого я люблю.
– Звичайно, твоя, хто ж сперечається. Тільки ось я не розумію, як можна кохану дівчину на переривання відправити.
– Так, а що залишається? Я серйозно кажу – її мама в.’є! Вона завуч у школі, страшенно сувора.
Олена подумала, що ніяка сувора мама і ніякий прищавий хлопчина не змусили б її зробити таке. Але Максиму вона про це не сказала.
– Значить, так. З батьком я сама
поговорю. А Мар’яні своїй скажи – нехай речі збирає і переїжджає до нас. Все зрозумів?
Максим стояв і кліпав очима.
– Як до нас?
– Ось так. За свої вчинки треба нести відповідальність, Максиме. Це твоя дитина, у неї б’ється серце, так не можна. І з Мар’яною не можна – знаєш, буває, зробиш …, а потім дітей ніколи не буде.
– У вас теж так було, так? – похмуро запитав він.
Олена жодним м’язом не показала, як їй боляче.
– Ні. У мене був рак. Тому я не можу мати дітей. Не могла. Тепер ось у мене вас троє.
Сказала і пішла геть, а Максим так і залишився стояти в коридорі.
Мар’яна й справді переїхала до них. Вона виявилася жвавою й веселою. Її мама, сувора жінка в темному пальті, приходила двічі.
Перший раз веліла збиратися і їхати з нею до знайомого гінеколога, мовляв, такі проблеми зараз швидко вирішуються, нема чого її ганьбити. Мар’яна відмовилася, сховавшись за Максима, а той, треба віддати йому належне, стояв за свою наречену горою (дозвіл на шлюб уже було отримано, до РАЦСу сходили і дату призначили) .
Вдруге вона прийшла з речами, заявивши, що дочки у неї більше немає. Мар’яна потім плакала, а Олена її втішала.
– Вона, як тільки онука побачить, одразу тебе пробачить, – пообіцяла Олена.
Денис не дуже-то радів цим обставинам, але, зрештою, змирився.
– Що поробиш, стану дідом у сорок років! – сміявся він.
А Олена думала про те, що Тетяна теж стане бабусею. Цікаво, повідомить їй Максим чи ні? А якщо повідомить – чи приїде вона? Усі ці роки Олена дуже цього боялася.
Вона виявилася права: коли народився блакитноокий Андрій, мати Мар’яни прийшла, подивилася на немовля, зітхнула і сказала:
– Ну що ж вже тепер…
З Оленою вони стали дружити: пити разом чай на кухні, ділитися рецептами, обговорювати онука. Не така вже й сувора вона виявилася, звичайна тітка, походи обожнює, Олена аж сама захотіла сходити.
– Ось, дивися, – говорила мати Мар’яни. – Це ми з моїми п’ятикласниками цього року. Картоплю пекли, бачиш, у сажі вся. Це так смачно – печена картопля на свіжому повітрі!
Олена не могла відвести погляд від фотографії: дівчинка, яка якраз сиділа з печеною картоплею в руках, була разюче схожа на Олексія. Ну просто одне обличчя!
– А як цю дівчинку звати? – запитала вона якомога байдужішим тоном.
– Цю? Марія Андрійченко. Відмінниця, тільки з фізкультури бувають шестірки, а так…
Марія, значить. Андрійченко.
Олена нікому нічого не сказала, хоча від хвилювання всередині все тремтіло. Щоб знайти маму цієї дівчинки, довелося знову залучити Катьку.
– Та ти що, справді? Через стільки років? Не може бути… . Я тебе її з-під землі дістану!
Матір Марії звали Галина. Номер Галини був у Олени через три дні. Перш ніж дзвонити, вона репетирувала цілу годину, але, коли зателефонувала, все одно заїкалася і збивалася з думки. Але Галина швидко все зрозуміла.
– Ви що, мати, це ви?
Її голос звучав холодно.
– Ні, – поспішила запевнити її Олена. – Я зараз вам усе поясню!
Пояснювала довго, не знаючи, як сказати, щоб її правильно зрозуміли, але Галина раптом перебила:
– Олено, давайте особисто зустрінемося і поговоримо.
З першого погляду Олена зрозуміла, що дівчинка справді живе у хороших людей: Галина виявилася спокійною й усміхненою, доброю й розуміючою. Марії вона в три роки розповіла, що та з’явилася не з її живота, а від іншої жінки, у Галини був лише власний син, а ще дві дівчинки – прийомні: Марія й п’ятирічна Настя.
– Я не знаю, чи варто їй розповідати про батька та братів, – сказала Галина. – Але я подумаю.
Олена відчувала себе страшенно винною, що приховує це від Дениса, і вирішила, що в будь-якому разі скаже – батькові буде складніше відмовити, тим більше, коли Галина знає його історію.
Галина зателефонувала наступного дня.
– Ми згодні, – сказала вона. – Тільки Марія дуже хвилюється, якщо їй буде ніяково – ми підемо.
– Звичайно, – зраділа Олена. – Як скажете. Ви не уявляєте, як це багато значить для Дениса!
Вона боялася, що він образиться, що вона стільки днів приховувала від нього правду. Але Денис не образився. Збентежився, щоправда.
– А раптом я їй не сподобаюся?
– Що значить, не сподобаєшся? Ти ж її батько!
– Та який я батько…
Насправді Олена теж хвилювалася: щоб хлопці нічого не наговорили, що робити, якщо Марія запитає про маму… Вона згадала, що вже давно не заходила на сторінку Тетяни, хотіла зайти, але передумала – побачить її нове вбрання і засмутиться. Замість цього взялася вибирати сукню.
– Ну, як, Денисе, нормально? – запитала вона у чоловіка, кружляючи перед ним у синій сукні в горошок.
– Оленка, ти у мене найкрасивіша!
– Ой, ну що ти брешеш!
– Не брешу, – раптом втрутився Максим. – Ти й справді дуже красива.
Щось у серці у Олени перевернулося, ніби якась жилка лопнула. Стало легко і жарко одночасно. Денис підвівся, обійняв її, підморгнув Максиму. А Олена не стала приховувати сліз і сказала:
– Нарешті ми знайшли нашу дівчинку! Тепер усе буде добре.
І вона мала рацію: все й справді було добре. Марія виявилася різкою, як Максим, чудово малювала, як Сергій, а ласкавою була, як Олексій. Почали дружити сім’ями: Марія з Настею часто приходили в гості й бавилися з малюком. З Олексієм вони відразу знайшли спільну мову, на диво, і з Сергієм теж. Максим спочатку ніби боявся сестру, але й він незабаром розтанув.
– Вона так схожа на маму, – одного разу зізнався він Олені. – Не зовні, я не знаю, мімікою, жестами… Як ти думаєш, мамі треба сказати про Марію? І про те, що в мене тепер є Андрій?
Олена погладила його по плечу і сказала:
– Звичайно, скажи. Це правильно.
І зрозуміла, що вона більше не ревнує і не боїться. Це її сім’я, її чоловік, її діти. Вона на своєму місці, а Тетяна на своєму. Їм більше нічого ділити.
