– Ось і все ,закінчилося твоє дитинство!
“Порадував” Риту дід, коли її мама, його рідна дочка, знову вийшла заміж і привела на світ дитину.
Ух, як Рита на нього розлютилася за ці слова! Відмовлялася спілкуватися, коли приїжджала на канікули, навіть подружкам розповідала, що дідусь у неї не рідний, що це просто давній друг сім’ї, а її дідуся немає в живих. Ух, як розлютилася!
Але все прийшло до того, що дідусь Петро з висновками не помилився.
Рита відійшла на другий план, коли в дім принесли сестру.
Рита втішала себе тим, що їй говорила мама:
– Донечко, я не стала любити тебе менше, але вона ще маленька, вона не може сама погратися або зайняти себе чимось, її треба годувати по годинах, купати, їй потрібно більше турботи… Але тебе я люблю не менше.
І Рита думала – сестра підросте, мамина увага буде в рівній мірі розподілена на обох.
Ілюзії розвіялися, коли Риту забули забрати з групи подовженого дня.
Ходити додому без супроводу їй не дозволялося, хоча вона того дня вже й поривалася піти, але покірно дочекалася маму. Маму і сестру. Юля вже підросла настільки, що бігала з мамою наввипередки, але вся увага діставалась їй.
Риті мама сказала:
– Затрималися в садку…
А на рукаві куртки у неї була шоколадна крихта. Така, яку сиплють на пломбір в кав’ярні біля дитячого садка. Туди ж водили і Риту. Її таким не обдуриш.
– Ага, – відповіла Рита.
– Вибач… – потупила очі мама, – Зайшли за морозивом і втратили рахунок часу… Я думала, що встигнемо тебе забрати.
– Ага.
Юля, яка ще не розуміла, як непросто їй буде серед них, хотіла притиснутися до сестри, вона дуже тягнулася до Рити, але та її відштовхнула. Рита втягнула голову в плечі: приготувалася до лайки від мами.
Але та не сварила дочку.
Рита сама напросилася після дев’ятого класу піти в коледж при університеті, який поруч з будинком дідуся.
– Ти добре подумала? Тобі у дідуся буде комфортно?
– Аби не з вами.
Минуло вже чимало років і подій, але та дівчинка, про яку забули ,так і жила в Риті.
Незважаючи ні на що, молодша сестра до неї тягнулася.
– Рито, підемо пограємо?
– Рито, підемо на батути?
– Рито, мама спекла печиво. Будеш їсти? Я принесла тобі тарілочку!
Печиво, яблука, льодяники.
Коли зовсім діставала, Рита забирала ці тарілки і зачиняла двері в свою кімнату перед носом молодшої.
Мама часом навідувалася до старшої з нотаціями, але та відповідала словами діда:
– Моє дитинство закінчилося, коли ти знову вийшла заміж і народила Юльку.
– І ти в цю маячню так легко повірила?
– Ні! Я не хотіла вірити, але потім ти це довела, просто про мене забувши!
У мами з вітчимом були свої річниці і круглі дати, коли вони їхали на вікенд і брали з собою тільки молодшу – Юлю. Вітчим вибачався, але гнув свою лінію – його дочка тут тільки Юля. Риту він не ображає і безмежно поважає, але вона – падчерка. Тобто, до їхніх річниць і сімейних вилазок відношення не має.
Риту відвозили до діда і задобрювали подарунками.
І нічого екстраординарного в тому, що вона після дев’ятого класу вирішила переїхати до дідуся назавжди, не було.
У свій прощальний вечір у рідному домі, який вже перестав бути їй рідним, Рита чула запитання Юлі:
– Чому Рита від нас їде?
– Вона виросла. Вона хоче вступити до коледжу.
– Не тому, що ви її проганяєте?
– Що?
– Дідусь так каже. Що ти її виганяла. Що це означає, мамо?
– Ні, Юлю, я люблю і тебе, і Риту. Абсолютно однаково. Але Рита виросла, їй хочеться спробувати самостійного життя. Звичайно, спочатку – у дідуся, а потім у неї буде своє житло, хлопець, можливо, чоловік і сім’я, але тут рано загадувати.
Рита могла б поаплодувати мамі! Так натхненно брехати!
Хіба не мама вибачалася перед нею, коли віддавала її дідусеві, поки вони всією своєю родиною, до якої Рита не входила, розважалися? Хіба не ця сестричка отримувала все те, чого не отримала Рита?
Рита до мами абсолютно байдужа. І, незважаючи на те, що молодша була втіленням чарівності і так хотіла подружитися з нею, Рита і до сестри була абсолютно байдужа, якщо не сказати гірше…
Вона забула їх, коли переїхала.
*****
– Вставай, ледарю, знову проспиш роботу, і тебе звільнять!
Гліб заворушився під ковдрою.
У наступну мить ковдру стягнула з нього розлючена мама.
– Навіщо мені взагалі працювати, якщо у тебе багато грошей?
– Праця зробила з мавпи людину! Я не можу випустити тебе в люди, якщо ти навіть до роботи дійти не в змозі! Що з тебе виросло?! Швидко на роботу!
– Мамо, мене звільнили ще минулого тижня. Дай поспати.
Гліба звільняли по сім-вісім разів на рік. Він ніде не затримувався довше місяця.
– Думаєш, у мене не вистачить мужності забрати у тебе всі картки? То я тебе зараз розчарую – вистачить. Даю тобі останній шанс. Завтра ти підеш влаштовуватися до Василя Миколайовича, я домовлюся, щоб тебе прийняли без співбесіди, і тільки спробуй прогуляти! Звільнять звідти – підеш милостиню просити!
– Мамо, у тебе все гаразд з головою? Ти промовляєш цю промову після кожного мого звільнення. Ти повторюєшся. Це може бути симптомом небезпечного захворювання, мамо…
Гліб розвалився «зіркою».
Він спав у вуличному одязі – в куртці і джинсах, а як дістався додому, взагалі не пам’ятає.
Зате пам’ятає, що мама не позбавить його грошей.
Мама… є мама.
Рита давно залякує його тим, що залишить без утримання, але все марно. Він розгадав її тактику і всі її слабкості. Вона може кричати, лаятися, сваритися, навіть кинути в нього чимось, але ніколи, ніколи не забере у нього і крихту того, що подарувала і продовжує дарувати.
Рита дуже успішна жінка. Дід добре попрацював над цим.
Коли вона до нього переїхала, то у неї було все: репетитори, гроші, дорогі поїздки за обміном до різних країн. Рита вивчила кілька мов. Вона, не отримавши визнання і любові в родині, досягала всього, що хотіла, в навчанні та роботі.
З мамою і сестрою вона не бачилася.
Дід віддавав перевагу їй, старшій онуці, а на дочку був серйозно ображений за її невдалі шлюби, в які обидва рази вона вступала проти його волі, і тут зірки зійшлися: Рита виявилася потрібна дідусеві, а дідусеві – Рита.
Вона йому не як онука, а як дочка. З молодшою онукою, Юлею, все інакше: вона йому ніхто. Він так завжди говорив.
У Рити в житті вийшло все… крім сина- телепня.
Коли його вигнали з третього за рахунком університету, Рита посилала його на роботу до когось із своїх друзів, щоб виховати в ньому працьовитість, але, здається, виховувати було вже запізно.
Її дідусь, дід Петро, в квартирі якого недавно закінчили ремонт, живе і здоровий у свої 93.
Рита приїжджає до нього в парні дні тижня і привозить Гліба.
Сьогодні вона теж привезла Гліба.
– Дідусю, ти ще не найняв помічницю по дому?
Свої одноманітні дні дід проводив в особистій бібліотеці. Зараз він вже не працював, але багато читав, не давай мозку «закостеніти».
Доглядальниця Петру не потрібна, з цим він справляється сам, але готувати і прибирати вже важкувато.
– Ні, ще ні, – відповів він.
– Тоді дарую! – вона показала на Гліба.
– Мене?! – хлопець був у шоці.
– Тебе. Працювати не хочеш, ганьбиш мене перед шанованими людьми, тому будеш допомагати прадіду. І ледарювати тут не вийде, бо ти ж любиш дідуся?
– Люблю…
– Він заразом мені і повідомить, якщо ти почнеш ухилятися.
Тоді Глібу і дали перше завдання: прибрати в бібліотеці. Книги припали пилом. А до верхніх полиць Петро взагалі давно не дотягується, навіть з табуретки. Відмінна робота. Якраз Глібу по плечу.
– Не занадто суворо? – запитав Петро, дивлячись, як онук бігає по квартирі з тазиком і ганчіркою.
– Якраз, – відповіла Рита, – Зовсім від рук відбився. Гуляє кожен день. На роботі демонстративно займається дурницями, щоб звільнили. А тут він і користь принесе, і, можливо, чогось навчиться. Та й тебе він дуже поважає. При тобі лінуватися побоїться.
– Рито, а ти про Юлю щось знаєш?
Петро цим питанням здивував онуку.
Що вона може знати про Юлю?
– Не знаю і знати не хочу.
Дивно, що дідусь про неї запитав.
– Ну, ви ж, здається, трохи зблизилися після тієї аварії…
– Ні, ми не зблизилися. Я надала їй допомогу, як родичці. Мінімальну і формальну. Але на цьому мої повноваження закінчуються.
Приблизно десять років тому мама, вітчим і Юля потрапили в аварію. Сестра була на задньому сидінні, тому вона вижила, але передні сидіння були вм’яті в салон так, що капота у машини ніби ніколи й не було.
Юля вижила. Залишилася без правої руки, але вижила. Рита, хоч і не любила маму, але сама оплатила похорони. Вітчиму нічого оплачувати не хотіла, але дідусь вмовив. Вже на прощання пробачити всі образи…
Юлю старша сестра відправила в хорошу платну клініку до повного відновлення. Коли дівчину виписали, і вона підійшла до Рити з подякою, хотіла разом поїхати додому, Рита відповіла їй тим же, чим і завжди: байдужістю. “Ти мені ніхто.”
Де Юля потім жила, Рита не питала. Квартиру вітчима поділили між його матір’ю, Юлею і ще двома дітьми від першого шлюбу. Це мізерно мало, якщо рахувати суми часток, але Рита не альтруїст, щоб бігти купувати житло сестрі, яка їй гірше за ворога. Лікування оплатила – це милосердно. Але доброта теж повинна знати міру.
Рита не зглянулася ні тоді, ні зараз.
Зате дід на старості років став сентиментальним.
– Я подумав, що вона…
– Юля не буде частиною мого життя, – відповіла Рита, – Вони від мене відмовилися.
– Але ж вона не відмовлялася…
– Дідусю, що я не люблю, так ці ходіння навкруги. До тебе Юля приходила?
– Приходила…
Рита не здивується, якщо сестричка зазіхнула на дідову квартиру. Вік у нього підходящий. Напевно, в Юльці прокинулися гени батька. Така ж безпринципна виросла.
– Побачитися чи гроші з тебе витягнути?
Дідусь розповів, що Юля нічого не просила. Прийшла познайомити його з правнучками – дівчатками-близнючками. Сама вона з біонічним протезом, без чоловіка і без нормальної роботи.
– Вона добра, Рито, правда, добра.
– Звичайно, коли просити щось приходять, то всі вони добрі, – відповіла Рита.
– Рито, може, дати родині другий шанс? Тобі вона сестра. Мені… все-таки теж онука.
Рита не відповіла.
Він їй не сказав, що активно спілкується з Юлею і правнучками. Юля і пиріжків принесе, і вислухає… Може, дитинство її і минуло в любові і достатку, за що так розлютилася Рита, але ось молодість у Юлі жахлива. Нічого, крім кімнати, у неї немає.
– Рито, я б хотів, щоб ти з нею побачилася.
– Дідусю, зніми свої рожеві окуляри, – відповіла Рита. – Ми їм не потрібні. Я точно не була потрібна, але і тебе твій другий зять не любив, навіть додому часто не пускав. Я поїхала до тебе, бо їхня сімейка відібрала у мене дитинство. Юля хоче…
– Думаєш, вона хоче мою квартиру? – посміхнувся він. – Ні. Я їй сказав, хоч вона і не питала, що все переписано на тебе. Я не такий вже й старий, голова в мене ще працює. Відразу перевірив її. Не за квартирою вона прийшла. Рито, вона покинута жінка з двома дітьми. Без сім’ї. Ще й ця аварія… Думаєш, легко жити з інвалідністю? Їй… тепла хочеться. Рито…
– Ну, ти роби, як хочеш. Вона твоя онука. А мене для неї немає, просто немає і все, не існує. Я переродилася з тієї Рити в Маргариту Павлівну. І за своє дитинство нікому не пробачу.
Дід пішов ва-банк:
– Я хочу залишити квартиру їй… Їй і правнучкам.
Для Рити це прозвучало як «я теж зраджую тебе заради Юлі, я більше тебе не люблю».
– Дідусю, ти не можеш так зі мною вчинити…
– Рито… Вона нещасна. У них кімната десятиметрова на трьох. Юля без руки який працівник? А інтелектуально працювати і пробивати собі дорогу… Стрижня у неї немає. Яка їх чекає доля? А у тебе, моя дорога Рито, все є. Ти синові на його гульки видаєш більше, ніж вони втрьох за місяць витрачають.
У тебе будинок в Іспанії… Ти всім забезпечена. Тобі моя квартира погоди не зробить, а їм може все життя змінити. Увійди в становище. Зрозумій.
– Тільки я всього сама досягала. Через “не можу”! А Юлька в улюбленцях ходила, їй татко путівки в хороший табір купував, а мене до тебе відправляли, щоб не облизувалася на їх багатство!
Вона зараз жебрачка? Так? Так по заслузі. Вона відібрала моє дитинство. Бумеранг повинен повернутися.
– Що це за нісенітниця про дитинство?
– Нісенітниця? Цю нісенітницю сказав ти. Твоє авторство. Можу процитувати.
– Рито…
– Все! Гліб, ми їдемо! Дідуся відвідаємо в четвер! – вже пошепки додала.- Заповідай свою квартиру, кому хочеш. Але на мене тоді не розраховуй. Ти добре знаєш, як я вмію забувати людей.
Спеціально для сайту Stories
