Лікарняна палата була невеликою, але чистою, зі світлим вікном і прочиненою кватиркою. Свіже ранкове повітря проникало у вузький отвір і наповнювало палату запахом наближення весни. Рита лежала на ліжку і думала: «Чи доживу до весни?…»
Двері в палату відчинилися, злегка скрипнувши, і на порозі з’явилися колишня свекруха Єлизавета Андріївна з зовицею Надею. Звичайно, їхня поява була передбачуваною, але все одно до болю неприємною. Особливо свекрухи.
Рита окинула їх байдужим поглядом, порожнім і байдужим, і подумала:
«Цікаво, моїм здоров’ям хоч поцікавляться чи відразу про квартиру заговорять?»
Але ці думки не принесли їй ні болю, ні страждань. Все в душі давно перегоріло, а образи, на свекруху зокрема, давно вже притупилися, відступили перед бідою, що нависла над нею. Поки не ясно, чого чекати від передбачуваної операції. Чи витримає її серце?
Прогнозів лікарі не будували і марних обіцянок не роздавали. Ось сьогодні збереться консиліум, на ньому і вирішать. А поки чекати результатів обстеження і рішення.
Єлизавета Андріївна і Надя сиділи біля ліжка хворої зі скорботними похмурими обличчями, вираз яких мав би ніби замінити співчуття. Ось, мовляв, прийшли провідати, не чужі ж люди… Але поки мовчали. Мабуть, не знали, з чого почати цю бесіду.
Від Наді пахло дешевими парфумами, а від колишньої свекрухи, як завжди, несло якимись прянощами. Пекла, напевно, з ранку.
– Ось, – промовила вона нарешті. – Я тобі тут пиріжки свіженькі принесла і компот зварила.
І знову я, а не ми. У своєму репертуарі. Напевно Надя наполягла принести ці «ласощі». Рита промовчала.
«Принесла і принесла. Давай ближче до справи», – промайнуло у неї в голові, і вона поглядом запросила до розмови.
– Риточка, – почала нарешті свекруха. – Ти ж не будеш заперечувати, що незважаючи на твоє розлучення з Євгеном, ми завжди добре ставилися до тебе і, звичайно ж, до онука Гошеньки…
«О, як заспівала… А де ж ти раніше була, любляча бабуся, коли я сина по психологах водила після того, як твій син кинув його і пішов в іншу сім’ю?!»
– …дуже шкода Гошу, – продовжувала вона завчені слова, – нашу кровинку. Так, Надя? Чого ти мовчиш? – свекруха заплакала, театрально промокнувши очі мереживною хустинкою.
Рита не втрималася від посмішки, а слова свекрухи зависли в повітрі, не знайшовши відповіді або підтвердження. Зовиця сиділа, низько опустивши плечі і дивлячись кудись убік. Але тут раптом подивилася на неї співчутливо і запитала:
– Як ти себе почуваєш, Рито? Що лікарі кажуть?
Жінка мовчки розглядала їхні скорботні постаті і не знайшла, що відповісти, крім сухого: нічого поки що. Цю відповідь можна було віднести і до самопочуття, і до відповіді лікарів.
– Я так за Гошеньку переживаю. З ким він? Я запропонувала Наді взяти відпустку за свій рахунок і посидіти з ним, як ти на це дивишся? – продовжувала свекруха стурбованим голоском.
Рита відвернулася до вікна. У лікарні вона вже кілька днів після нападу, а синочка забрала до себе сусідка, самотня пенсіонерка. Водить його в садок, забирає, годує, купає. Дай їй Бог здоров’я! А він, напевно, стоїть біля вікна вечорами і маму з роботи чекає…
А що станеться з ним, якщо раптом… з нею трапиться найстрашніше? Ось ці двоє і прибігли, злетілися, як шуліки, відчуваючи швидку здобич. Риті стало огидно, особливо неприємною була свекруха. Зрозуміло, що безсловна і безвольна Надя була приведена сюди для більшої переконливості, мовляв, вся рідня в зборі в скрутну хвилину.
– Ми ось тут подумали…, – продовжила Єлизавета Андріївна, все так само не відриваючи хусточки від очей, – квартира твоя…
Але Надя сильно смикнула її за рукав і відсунула легенько плечем:
– Рито, ти вибач нас, добре? Що раніше не прийшли, і про Гошу не подбали. Егоїзм і байдужість. Адже я все життя під п’ятою, то у мами, потім у чоловіка, тепер ось знову. Але я справді переживаю за вас і хочу допомогти…
Обличчя свекрухи перекосило від цих слів. Зрозуміло, що вона не очікувала їх від завжди покірної, мовчазної дочки. Єлизавета Андріївна встала на весь свій могутній зріст і заявила:
– Ходімо, Надіє.
Надя продовжувала сидіти, тримаючи Риту за руку.
– Їй треба відпочити і все обдумати, – не вгамовувалася Єлизавета Андріївна. – Ми згодні взяти опікунство над Гошею, якщо…
– Мамо! – злегка підвищила голос Надя. – Припини, я тебе прошу. І вийди, будь ласка. Іди вже до свого улюбленого сина, адже до нього поспішаєш?
Рита не вірила своїм вухам, щоб завжди покірна і мовчазна Надя говорила з матір’ю в такому тоні! Або це артистизм досяг найвищої точки при думці про її квартиру в мальовничому зеленому куточку міста?
Так, претендувати на неї вони могли тільки, якщо оформлять опікунство над онуком і племінником.
Її колишній їхню квартиру не розмінював, у його нової дружини з прийомною дочкою житлоплоща дозволяла переїхати до неї з новенькою Плазмою і щойно виплаченою машиною.
Сина за весь цей час він жодного разу не відвідав. Дитина сумувала за батьком, плакала – навіть після роботи з психологом. Рита переживала і зателефонувала йому якось:
– Може, забереш сина у вихідний? Погуляєте, поспілкуєтеся, – попросила вона, на що той відповів холодно:
– А у тебе що, важлива зустріч? Іди з сином і не мороч чоловікові голову, нехай відразу знає, що ти з причепом.
Рита відключилася від розмови і заридала. Гоша заспокоював її, гладив по голові і обіцяв добре поводитися, від чого її серце ще більше розривалося на частини.
Після цього зателефонувала свекруха і авторитетно заявила, що пора б Риті змиритися і не діставати її сина дзвінками і хитрощами. Цим вона нічого не досягне.
Всі ці спогади вихором пронеслися в голові, і тут вона почула:
– Ходімо, Надіє! Дай їй відпочити і все зважити…
Тут вже Рита не витримала і відповіла:
– Що зважити? Як квартиру вам відписати? Нічого ви не отримаєте, йдіть! А за Гошею є кому доглянути, якщо що…
Єлизавета Андріївна злегка остовпіла, але тут вона повчально підняла палець вгору і процідила:
– Як була невдячною, так і залишилася! Не пошкодуй ,дивись.
Вона поглядом вказала дочці на вихід і пішла, голосно грюкнувши дверима.
Але Надя не зрушилася з місця, так і сиділа поруч з опущеними плечима. Рита відвернулася від неї, і тут та знову заговорила:
– Знаєш, я тобі не ворог, Рито. І у мене до тебе серйозна пропозиція. Після аварії, коли заг…в мій чоловік, у мене залишилася квартира, в якій я живу. А ще його заміський будинок. Він завжди здавав його і говорив: як тільки народиться дитина, ми туди переїдемо. Мати про нього не знає, дитина так і не народилася, а чоловіка більше немає.
– І що? – запитала Рита. – Яке це має до мене відношення?
– Будинок великий, зі зручностями, Рито. Ось ти вийдеш з лікарні після операції, давай туди переїдемо? А наші квартири здамо. Я допоможу вам з Гошею, адже тобі одній буде важко, розумієш? Я справді хочу допомогти, а матуся і знати не буде, де ми.
Рита здивовано дивилася на свою колишню зовицю.
– Ти не подумай, я не прошу офіційного опікунства, просто чисто по-людськи. Подумай, добре? Я не можу більше з нею, вона всіх ненавидить, крім сина. А його нову дружину більше за всіх, ставиться до неї гірше, ніж до тебе…
Але тут до палати увійшов лікар із задоволеним виразом обличчя і сказав:
– Ну що, Маргарита Іванівна! Все не так погано у вас. Консиліум закінчено, завтра вас ще професор Сторожко огляне і будемо вирішувати, як вас лікувати далі. Операція на даному етапі не потрібна.
Серце справляється і при правильному лікуванні ще ого-го скільки проживете. Не хвилюйтеся тільки і не переживайте. Стреси виключені!
Лікар підморгнув жінкам і вийшов з палати.
Вони обійнялися, як дві сестри, і Рита заридала, голосно, зі схлипами, як у дитинстві. Їй здавалося, що величезна важка плита, яка тиснула на її серце, раптом звалилася і звільнила дихання, душу від страху і серце від надривного болю…
Надя гладила її по спині і говорила тихо:
«Все буде добре тепер, все буде добре, ось побачиш…»
А в дверях стояла Єлизавета Андріївна з хусткою в руках, нетерпляче переминалася з ноги на ногу і думала:
«Що я тут роблю? Там син чекає з нотаріусом з квартирних питань… Треба зателефонувати, скасувати зустріч».
Незабаром Риту виписали, а Надя вже займалася пошуком квартирантів, не посвячуючи матір у свої плани. Впораються вони, не чужі ж люди.
Спеціально для сайту Stories
