Наталка сиділа навпочіпки біля старого паркану серед кущів і слухала, як тітка Віра всіх кличе обідати.
Всіх – це чотирьох своїх дітей. Наталка була п’ята. І зовсім не тітки Віри. А так… незрозуміло чия.
Вона вже звикла, що тітка Віра, закликаючи своїх Серегія, Ганнусю, Катерину і Максима, ніколи не згадувала її ім’я. Ніби вона взагалі не існувала на світі. А вона існувала. І чекала. І сподівалася почути.
Але дива не сталося і цього разу, і вона, розчарована, голодна і сердита, поплелася за дітьми, як непроханий гість, який, як відомо, гірший за татарина.
Пильні ноги свербіли від ципок, сукня ледь прикривала голі коліна і була незрозумілого вицвілого кольору.
Всі четверо господарських дітей вже оперативно працювали ложками. Тітка Віра, як завжди, не дивлячись на Наталку, налила тарілку супу і мовчки поставила на куточок столу. Наталка прилаштувалася на табуретку і з задоволенням втягнула в себе запах смачного супу.
Тітка Віра була хорошою господинею. І хорошою матір’ю була. Ось тільки з чоловіками їй не щастило. В молодості закохалася в кучерявого Гришка -тракториста, одного за одним народила йому купу дітлахів – живи та радій! Тільки став Гришко її задивлятися на Любку-продавчиню – розлучену жваву жінку.
Та, не була дурепою, і чарочку наллє чоловікові і по спині погладить . І в гості на всю ніч запросить. А той і радий старатися.
Вдома дітлахів повно – галас, пелюшки, сорочки. Віра, хоч і красуня як і раніше, а погладшала. Гришку уваги менше приділяє… А що чоловікові треба?
Пішов, у чому був. Намагалася зупинити, переконати, та куди там. Попилив по дорозі до своєї коханої.
Скільки сліз пролила Віра, одна її подушка знає. Але не було часу їй розводити вогкість – діточок треба було підіймати. А тут по селу пішла чутка, що Семен повертається додому – той самий, що за Вірою сумував ще зі школи, а потім пішов в армію. А Віра вийшла заміж.
Прийшов Семен, та й вирушив на заробітки, начебто. А насправді – з очей геть, аби тільки Віриного щастя не бачити. Там познайомився з хорошою дівчиною Тонею, кранівницею, яка працювала на їхній ділянці.
Скромна, працьовита. Що ще треба? Погуляли, та й у РАЦС пішли. Розписали їх. Весілля в бригаді відзначили – все, як годиться – обручки, «гірко», тости. У подарунок подарували молодятам новий диван для малосімейки і стіл на кухню з двома табуретками.
Малосімейку керівництво виділило, як сімейним.
Теж саме все – живи та радій. Та не лежало серце у Семена до Тоні, як вона не старалася. Прикладатися до чарки почав, ображати, навіть коли вона вже при надії була.
А дочка народилася і зовсім озвірів – могла б і сина спочатку народити. Довго терпіла Тоня. Так терпіла, може, і далі, та не витримало її змучене серце болю і несправедливих докорів від чоловіка. Вона і хворіла недовго. Може, місяця два чи три. Сил не було терпіти. Тільки доньку – чотирирічну Наталку шкода було. Кому вона буде потрібна і до цього нелюбима?
Маленька Наталка навіть не зрозуміла, що сталося. Вона була в садочку. А додому її привів батько – похмурий, тверезий і розгублений. Мама лежала посередині кімнати – красива і спокійна. Спала, напевно.
Вона часто лежала останнім часом, Наталка до цього звикла. А тут в їхній будинок прийшло багато гостей, а Наталка виявила плями на сукні – непорядок, гості прийшли – потрібно причепуритися.
Наташка знала, де знаходяться її речі. У мами порядок був у шафах. Одягла одну сукню, покрутилася перед гостями. Потім іншу – мама часто купувала доньці ошатні речі. Саме час їх показати. Потім її забрала до себе додому сусідка.
Наталка зраділа. У тітки Анни була дочка Свєта – подружка Наталки. А наступного дня, ввечері, її забрав батько, напідпитку і злий. Наталка боялася його такого. Мами вдома не було. А батько сказав, що вони їдуть у село, далеко-далеко.
Через кілька днів вони і справді вирушили на вокзал. Наталка вже зрозуміла, що таке жити без мами. І сподівалася, що там далеко, куди вони поїдуть поїздом, Наталку зустрінуть і обігріють як рідну, адже у неї тепер немає мами.
У рідному селі Семен відразу попрямував до Віри. Йому ще листом друг повідомив, що Віра вільна. Прийшов до своєї коханої з дитиною і валізою. У Віри – душа розірвана. Семен стояв перед нею такий нещасний.
Думала, може, це якраз той випадок, коли дві самотності зігріють одна одну. І Наталку по-материнськи обійняла і приголубила.
І почалося інше життя, але не те, про яке мріяли обоє.
Віра не впізнавала в Семені того скромного і закоханого хлопця, якого знала ще зі школи. Він став часто вживати, був грубий і не стриманий на язик.
А одного разу навіть руку підняв. Дратували його діти Гришка. Не міг змиритися з тим, що Віра вийшла за іншого, не стала чекати його з армії. Так вона й не обіцяла…
На роботу влаштовуватися не поспішав. А ті гроші, які привіз, швидко витратив на друзів і гулянки.
Віра намагалася втихомирити Семена. Поговорити по душах – горе-горем, а жити-то далі треба. Дочку ростити. Не сподобалися Семену слова Віри. А коли вона після чергового скандалу вказала йому на двері, розлютився, кидав у свою валізу сорочки прямо з мотузки, на якій вони сушилися, і пішов.
Наталка в цей час гралася з дітьми на вулиці. Тільки й побачила батька, який швидким кроком віддалявся від будинку до зупинки. На Наталку навіть не глянув.
А вдома тітка Віра сиділа вся в сльозах, сумно підперши щоку рукою. Побачивши Наталку, вона охнула і залилася ще більше. Зрозуміла, що залицяльник залишив їй дочку.
Вигнати не змогла, але і до серця прийняти чужу дівчинку – теж.
Так і жила Наталка, без вини винна, як перекотиполе. Лише сусідка баба Ганна жаліла дитину. Часто зазивала до себе. Причісувала, змащувала ципки якоюсь пахучою рідиною, пригощала цукерками і пряниками.
У баби Ганни була дочка Лідія – знатна трудівниця в колгоспі. Жила вона разом зі своїм чоловіком Матвієм в просторому будинку – багато і забезпечено. Одне було погано – дітей Бог не дав.
Та вони й не дуже з цього приводу переживали. А мати Ліди весь час натякала доньці – немає своїх, чужу візьміть і виховайте. Он дитина мучиться, нікому не потрібна – буде вам підмога в старості.
Лідія тільки посміхалася – яка старість, мамо!
Все-таки бабуся домоглася свого. Змусила дочку забрати Наталку, оформити документи на неї, як належить. Але бездітна жінка так і не відчувала себе матір’ю. Наталку виховувала здебільшого бабуся. У своєму будинку.
Наталка не любила свій новий «батьківський» дім, не відчувала вона материнського тепла і батьківської турботи. А коли підросла і почала формуватися, названий батько став задивлятися на дівчинку – то щипав, то затискав у кутку, притискався своїм спітнілим тілом, на жах Наталі.
Вона намагалася, як могла, уникати свого батька. Ночувала у бабусі. Коли та пішла засвіти, Наталі вже виповнилося 18 років, вона школу до цього часу закінчила, працювати пішла. Важко прощалася з бабусею, як з рідною людиною.
А після похорону батьки заявили, що вони їй більше нічим не зобов’язані, а будинок бабусі продавати вирішили. Пішли до нотаріуса, а той із сейфа дістав дарчу і прочитав бабусину волю. А потім глянув на відвідувачів – а ті з відкритими ротами як сиділи, так і сидять, не в силах збагнути, що треба прикрити.
Та й у страшному сні вони не могли собі уявити, що рідна мати залишить їх ні з чим – все, як є, будинок, заощадження залишила чужій дівчині – Наталці! І тепер вона – господиня будинку!
Наталя не стала мозолити очі своїм батькам. Поїхала в місто, влаштувалася на комбінат, пройшла курси, отримала спеціальність. Тут же познайомилася з Олександром.
Полюбили вони один одного. Вперше Наталя відійшла душею, прийшла до тями. Одружилися. Дали їм малосімейку в гуртожитку. Скрізь – і на роботі, і вдома – весела, пустотлива, швидка. Працювала і у вихідні. Зміну відпрацює, біжить прибирати чужі будинки і тимчасові споруди. Там господарі платять непогано.
А Наталка сил не шкодує. І вікна миє, і підлоги натирає, і сараї розгрібає від мотлоху. Вдома чоловік чекає. І завжди вони разом – і на кухні, і в магазин. Народили дочку, потім сина. Життя налагоджувалося.
У вихідні їздили в село – батькам Наталі допомагати – впоратися з городом, господарством, зробити ремонт, навести порядок у будинку.
І мати, і батько пішли на пенсію. Мати почала слабшати від непосильної колгоспної праці. Батько став дзвонити, розповідати, що з матір’ю – біда: кричить, скандалить, з дому йде. Доводиться йому шукати по всьому селу. Вона й не пам’ятає, що пішла. І куди назад йти треба.
Поки за матір’ю бігав – свою хворобу пропустив. На тлі цукрового діабету почалася гангрена. Батька поклали в лікарню. А мати і зовсім з котушок злетіла. А що з нею робити?
Спочатку розривалися – і до батька в лікарню бігти треба – ногу відняли, догляд потрібен. І матір одну не залишиш, але і в гуртожиток не забереш. Вона вже і Наталю впізнавати перестала.
Оформили її в спеціалізований пансіонат. Більше часу на батька залишалося. Доглядала за ним Наталя старанно, але, як згадає його спітнілі руки, так і хочеться кинути все і піти.
Не пішла. До останнього дня допомагала йому. Та не прожив він довго без ноги. Поховали батька на сільському цвинтарі.
Більше часу для матері залишалося. Їздила до неї Наталя справно, возила смаколики. Шлунок у тієї був здоровий, вона наминала гостинці за обидві щоки, ховала під подушку.
А на Наталю дивилася нічим не вираженим поглядом. Не впізнавала. А потім і зовсім – Наталя приїжджала, а мати була недієздатна… Та й чи мати…
Поховала і її Наталя поруч з батьком ,з усіма почестями, пам’ятники хороші поставила.
А вийшовши сама на пенсію, в будинок батьківський з чоловіком переїхали.
Діти вже дорослі в місті залишилися.
Але Наталія не може без діла. Будинку і городу їй мало. Знайшла собі роботу. У вихідні діти і онуки приїжджають. Сама бабуся, а як згадає своє дитинство, не може стримати сліз, все думає: коли вона так встигла перед долею провинитися, що дитинство її пройшло без любові і радості?
Адже не озлобилася, обов’язок свій дочірній виконала. І життя всією душею полюбила, яке є!
Спеціально для сайту Stories
