Ліда не була красунею. Але належала до того типу жінок, чарівність яких змушувала не думати про красу, не вдивлятися у форму губ чи носа. З ними просто хотілося бути. Поруч.
Такою була Ліда. М’яке, гладеньке русяве волосся, зібране в пучок, приємні манери, спокійний лагідний голос. Блакитні очі дивилися на співрозмовника уважно і навіть ніжно. Дівчина вміла слухати і підтримати, і навіть якщо не дасть поради у важкій ситуації, то просто зітхне. І з нею поруч стане легше.
Сашко був молодший за Ліду на два роки, росли в одному дворі. У дитинстві ця різниця у віці здавалася йому значною. Ліда була душею компанії всього двору. Час швидко пролетів. І Сашко навіть не відразу зрозумів, прийшовши з армії, що Ліда, його чудова Ліда, вийшла заміж. Як, коли встигла?
– А ти що думав? – засміялася бабуся, – що вона тебе чекатиме? Навколо неї завжди вилися хлопці. Добра вона і розважлива. Ось… А ти собі шукай наречену. Дивись уважніше.
– Таких як вона нема… – зітхнув Сашко.
Він почав ходити на танці, зав’язував знайомства з дівчатами, але все було не те. Одного разу на весіллі приятеля він познайомився з Вірою. Ставна, напориста, яскрава, вона була найпомітнішою з подружок нареченої. Сашко не встиг озирнутися, як Віра вибрала його в напарники для танців. А після випитого всім було весело.
Прокинувся Сашко в обіймах Віри на її ліжку. Насилу згадав, що було ввечері. А тут і друзі з’явилися. Смішки, натяки на наступне весілля.
Сашко залишився у Віри ще на ніч, але затримався на тиждень. І пішло-поїхало. Віра наполягла на подачі заяви в РАЦС.
– Я хочу за тебе заміж, Сашко. Віриш чи ні, але у мене це – кохання з першого погляду, – заявила вона.
Сашкові і лестила Вірина відвертість, і відлякувала водночас. Не таким він уявляв своє кохання і одруження. Але Віра була при надії, і вони розписалися. Гучного і великого весілля не було. Віра була студенткою, а батьки її не схвалювали поспішний шлюб. Так само, як і батьки Сашка.
А про те, що вони чужі одне одному, Віра і Сашко зрозуміли дуже скоро і самі. Молоді не прожили і півроку.
Характер Віри – безкомпромісний, напористий, ніяк не давав Сашкові шансів проявити себе як главу сім’ї, чоловіка. Віра була командиром у всьому. І постійно висловлювала невдоволення чоловіком.
Сашко втік від неї в обласне місто, як тільки знайшов там роботу з гуртожитком. Розлучилися вони пізніше, коли Вірі набридло вмовляти Сашка повернутися додому.
Молоду жінку з лікарні Сашко зустрів, платив аліменти справно, і відвідував у свята і вихідні, коли вдавалося приїхати в своє провінційне містечко.
Через чотири роки Сашко знову одружився. Цього разу він обрав жінку зі спокійним характером, поступливу і скромну. У неї був син від першого шлюбу. Валя чимось нагадувала йому Ліду. Тільки все одно була іншою. І цю різницю Сашко завжди відчував, ніби розумів, що вище ідеалу Ліди немає нікого на світі.
Коли мати запитувала Сашка про особисте життя, про те, як йому в новій сім’ї, то він відповідав:
– Нормально. Все нормально, мамо.
– Нормально? І все? – зітхала мати і сумно кивала, – Що, все Ліду згадуєш?
– Та що згадувати? – відвертався Сашко, – у нас же і близько нічого не було. Тільки…
– Що “тільки”? Дружба дитяча – це одне. А кохання – зовсім інше. Надумував собі Бог зна що, а тепер мучишся сам і дружин своїх щасливими не робиш … Живи сьогоднішнім днем і цінуй, що маєш, синку.
– Не хвилюйся, мамо, у нас все добре, – знову повторював Сашко і їхав.
Але і з другою дружиною у Сашка не складалося щастя. Начебто і причепитися ні до чого, начебто і все добре, але прісно якось. Ось вже точно – без іскри, без почуття. Немов з необхідності жили, щоб просто мати сім’ю.
Можливо, тому і загуляла його Валя після десяти років шлюбу, чого ніяк не міг очікувати Сашко.
– У тихому болоті чорти плодяться, – тільки й сказав він дружині, подаючи заяву на розлучення, – зрадниця ти, Валентино. Я тобі Ваську допоміг на ноги підняти. Хлопець мене батьком називає. А ти…
Розлучилися вони спокійно, більше ні про що не говорили. З Васею Сашко не припиняв спілкуватися, як і зі своєю донькою від Віри – Оленкою.
Приїхав Сашко одного разу до батьків, пішов на ринок, щоб матері продуктів купити і раптом зустрів там Ліду.
Сашко зупинився як укопаний, мало не задихнувшись від хвилювання. Ліда була все такою ж – чарівною і милою.
– Привіт, Лідочко, – прошепотів Сашко, – а ти чому в чорному?
– Привіт, Сашко, рада бачити тебе. Чоловіка я поховала. Ось уже як вісім місяців … Так … Траур все не можу зняти. Важко…
– Пішли разом, адже нам по дорозі? – Сашко взяв у Ліди з рук сумку.
– Та не зовсім, я ж давно на іншому кінці міста живу, в новому районі, – відповіла Ліда.
– Я і туди тебе можу проводити, якщо дозволиш. Хоч поговоримо. Га? – попросив Сашко. І погляд його був таким благальним, що Ліда кивнула.
Сашко дізнався, що Лідин чоловік потрапив в аварію на дорозі і пішов з життя на місці. Ліда живе з дочкою-студенткою.
Після зустрічі з Лідою Сашко піднісся духом. Він знову був закоханий в Ліду і боявся тільки одного – втратити її. Проблукавши близько двох тижнів, він приїхав до батьків і сказав на кухні матері:
– Мамо, я на Ліді хочу одружитися. Як думаєш, чи погодиться вона?
Мати глянула на сина і зрозуміла, що він не жартує. Сашко був блідий, він помітно хвилювався, змарнів.
– А нумо, сідай за стіл. Супу поїси, тоді говорити з тобою стану. На людину не схожий. Та що з тобою? – суворо відповіла мати.
Сашко із задоволенням поїв і запитально дивився на матір, чекаючи її підтримки.
– Ти стільки разів вже помилявся, що можна і знову щастя спробувати. І в кого ти у нас такий однолюб вродився? Іди до Ліди, тільки її рана ще кровоточить. Вона кохала свого чоловіка. І будь не нав’язливою мухою, а надійним другом. Їй зараз опора потрібна. Якщо знайдеться в її серці місце для тебе, то і будете щасливі. Але не квап її…
Сашко без слів обійняв матір і пішов до Ліди. Він подзвонив їй, що хоче поговорити і попросив зустрічі в парку в центрі міста.
Ліда прийшла на зустріч, розуміючи наміри Сашка. Це було видно по його погляду. Тому, коли він, хвилюючись, простягнув їй квіти і почав говорити про свою самотність ось уже два роки, Ліда перервала його:
– Сашко, я все розумію, я бачу. Так дивно, що ти раптом вирішив…
Сашко побілів. Він, всупереч своєму такту і сором’язливості, зупинив її мову відчайдушним поглядом і пошепки:
– Ні, ні, ні… вислухай. Прошу тебе. Якщо я зараз не скажу тобі всього… Ти не зрозумієш.
Ліда замовкла і присіла на лавку.
– В юності я по дурості упустив тебе. Прогавив, як дурень, не вміючи пояснити, та мені було й рано. Але я завжди кохав тебе. Тебе одну. Ти можеш мені не вірити. Моя перша дружина – це тільки непорозуміння і бажання забути тебе. Але нічого не вийшло.
Друга дружина сама не винесла мого рівного, спокійного, мало не батьківського ставлення… Там не було любові. Розумієш? Я завжди всіх жінок порівнював з тобою. І вони не винні, що порівняння було не на їхню користь. Просто ти – найкраща. Не тільки для мене. Ти – просто така одна. І я тебе не можу знову втратити, Ліда… Виходь за мене.
Деякий час вони мовчали. Сашко теж сів поруч. Він виговорився і чекав хоча б одного слова від Ліди, як вироку.
Ліда дивилася на нього і розуміла його стан.
– Якби я не знала тебе з самого дитинства, Сашко, я б не повірила тобі. Але ти – дуже хороший, добрий, чуйний і завжди був найсором’язливішим.
– Що це означає? – хрипко запитав Сашко, дивлячись собі під ноги.
– Це означає, що мені потрібен час. Тільки і всього.
– Я буду чекати. Скільки? – запитав Сашко.
– Сама не знаю… – прошепотіла Ліда і зітхнула, – але ще рано. А тобі спасибі. Я хоч знатиму, що є людина, якій я потрібна. Це дуже важливо для мене.
– Але ми будемо разом? Зараз хоча б як друзі? Я не можу і думки допустити, що хтось інший сподобається тобі… І ти…
– І я такої думки не хочу допускати. Це чесно, – відповіла Ліда, – ти тільки не поспішай…
Вони розлучилися. Сашко поїхав в область, йому треба було на роботу. Але він і не думав надовго залишати Ліду. Тепер він всі вихідні був біля неї. Приїжджав з гостинцями, завалював подарунками. Ліда соромилася такої швидкої появи у неї залицяльника.
– Сашко, давай зустрічатися не вдома. Сусіди засудять. Нехай хоч рік пройде, будь ласка…
– Як скажеш. Мені б тільки бачити тебе. Ходімо до мене, я тебе познайомлю з кішкою Олеською. Вона така гарненька. У мене зараз два тижні відпустки. Батьки в санаторії. Так що кішку потрібно годувати і розважати. Заразом оціниш ремонт, який я там затіяв.
Цього вечора Ліда не пішла додому. Вона залишилася у Сашка. А коли батьки Сашка повернулися, то відразу помітили зміни в настрої сина. Сашко ремонтував передпокій, наспівував щось собі під ніс, насвистував, в квартирі було чисто і стояли квіти у двох вазах.
На запитальний погляд матері, Сашко урочисто сказав:
– Так! Мамо, так. Ми живемо з Лідочкою. У нас все чудово.
– Ось варто було нам з тобою поїхати, як син знову одружився, – засміявся батько.
– Та ні, тату, вона категорично проти розпису. Але я буду стояти на своєму.
– Правильно вона вирішила, – сказала мати, – досить дров ламати, поживіть, а потім і вирішиться все само собою.
– Добре б, – простягнув Сашко, – найголовніше, що вона їде зі мною післязавтра. До мене перебирається.
– Молодець, Сашко, – знову порадів батько, – скромний, а лямку свою тягне куди треба. Так і є. Сподобалася жінка- не упускай.
– Ох, вже він давно за нею сохне, – махнула рукою мати.
Перед від’їздом Ліда з Сашком обідали зі своїми батьками, які давно знали один одного по-сусідськи. Ці посиденьки були на кшталт батьківського благословення.
Відтоді минув не один десяток років. Сашко і Ліда досі разом. Вони з ніжністю і повагою ставляться один до одного, немов все життя були разом, немов і не було між ними тих років розставання: з дитинства до зрілих років.
Дітей і онуків вони не розділяють. Всі люблять бувати у них в гостях: і Сашкові, і Лідині.
Сашко інакше як Лідочка, свою дружину і не називає. Здається, і не старіють обоє. І Ліда радіє, і ходить до храму.
– Свічки ставлю, молюся і дякую Богові за свою долю, – говорила вона якось матері Сашка. – Хоч і забрав у мене злий випадок чоловіка, так послав Господь гідну і люблячу людину. Та такого, кого я знала з пісочниці… Треба ж. Ось як буває…
