— Ти що, серйозно?.. — онук завмер на ґанку, в одній руці — рюкзак, в іншій — телефон який майже не ловив мережу, а погляд втупився в миску біля хвіртки.
Жовта, пластикова, облущена з краю, всередині вода. Свіжа. Прозора. І трохи з бульбашками, ніби щойно налили.
— Ага, — дід не обернувся. Він стояв біля столу, нарізав щось, голосно сопів і нічого більше не пояснив.
— Ти… для кого?
Тут треба сказати: онук приїхав вперше за останні роки… ну, десять, напевно. Коли востаннє був — ще ріс у дворі Ральф.
Величезний пес, старий як самі сільські гойдалки. Розумний був. Розумів все. Навіть коли йому нічого не говорили.
І тепер, через десять років, дід як і раніше живе один. Тільки сам і тиша. А біля воріт — миска. Як тоді.
Онук акуратно пройшов у будинок. Все начебто так само: витерта доріжка, запах затопленої печі, табуретка з продавленим місцем. Тільки фотографій стало менше. І годинник зупинився.
— Діду… — голос прозвучав невпевнено. — А Ральф же… ну, ти казав, що він пішов.
— Пішов, — коротко кинув дід. — Але я його не відпускав.
Він казав це, не повертаючи голови. Ніби боявся, що якщо подивиться в очі, то не витримає. Або, навпаки, подивиться — а там порожньо. І остаточна тиша.
Наступного ранку онук встав за будильником. З міста привіз звичку вставати о сьомій — на випадок, якщо раптом запізниться в нікуди. Виглянув у вікно.
Дід знову вийшов до хвіртки. У піжамі, поверх — ватник. У руках — та сама миска. Цього разу він ще й віником обмахнув сходинки. Ніби чекає гостей.
Поставив миску, відійшов, сів на лавку. Сидить.Просто сидить.
Онук вийшов, присів поруч. Чекав, що дід щось скаже. Що пожартує про старість, про склероз, про звичку.
А дід раптом видихнув і сказав:
— Я пережив усіх. Дружину. Брата. Сусідів. Твого батька. І Ральфа.
Пауза.
— Але якщо він раптом сьогодні повернеться — я не хочу, щоб води не було.
Він сказав це тихо. Спокійно. Не скаржачись. Ніби просто вирішив повідомити.
Щоб той, хто залишився, знав. Що не все забуто. Що любов — це не коли пам’ятаєш, а коли чекаєш. Навіть якщо здається, що нікому.
Онук не знав, що сказати. У місті таких розмов не ведуть. Там прийнято вмикати новини або накидати мемів. А тут — жива тиша. Та, що гуде у вухах, якщо мовчати досить довго.
— А навіщо тоді мені писати, що «приїжджай, є справи»? — вирвалося трохи грубо.
— Справи є, — знизав плечима дід. — Дрова, сарай, сміття. І поговорити.
Останнє він додав майже нечутно. Так, ніби не хотів зобов’язувати.
На третій день онук пішов до сільської крамниці — хліба, сірників і заразом просто прогулятися. Там його впізнала продавчиня:
— Ой, ти ж онук Миколи! Ну треба ж! А я думала, він зовсім один тепер…
— Один, — кивнув онук. — Але не вважає себе таким.
— А… — продавчиня переглянулася з чергою. — Він досі з цим… ну, з псом? Все чекає?
— Царство небесне собаці… Я ще тоді бачила, як він його на санках тягнув.
Загорнув у ковдру, акуратно так. І в ліс… А потім сам прийшов. Без Ральфа. Тільки з мискою. З тих пір щодня воду ставить…
— Відпустив. Але не відпустилося, — не відриваючи погляду, сказав дід.
— Пішов — але залишився. Тут десь. Я іноді чую, як він кігтями по підлозі стукає. Або важко дихає, як раніше. Може, це пам’ять. А може… я не знаю.
Онук тієї ночі не спав. Він все дивився в стелю. Потім у телефон. Потім знову в стелю. Він згадував, як Ральф від нього ховав капці, як гавкав у вікно, якщо він повертався пізніше дев’ятої.
Як лягав, притиснувшись до його ноги, і хропів, ніби дрімає старий мотоцикл.
І він зрозумів: дід не один. Він у будинку, де колись любили — і продовжують. Просто без звуку. Без присутності. Без тіла. Але з звичками, запахами і мискою біля воріт.
На шостий день пішов дощ. Той, що зі звуком, ніби хтось стукає по даху кісточками пальців — акуратно, не поспішаючи.
Дід натягнув свою куртку і пішов до сараю. Онук залишився вдома. Сидів, дивлячись у вікно, рахував краплі.
Під ранок він прокинувся від дивного скрипу. Ніби хтось шкребнув кігтями по ґанку. Може, дерево. Може, вітер. Може…
Він відкрив двері.
Сірий, мокрий, молодий. Без нашийника. Худенький, з вухами, як у Ральфа. Тільки погляд — не цуценячий, а дорослий. Такий, ніби знає, що тут на нього чекають.
Собака не гавкав, не просився всередину. Просто дивився.
— Діду! — крикнув він у бік сараю.
Той не відгукнувся відразу. Потім повернувся, повільно, з лопатою в руці, зупинився на ґанку.
Вони стояли втрьох.
— Він тебе шукав, — сказав онук. — Або Ральфа. Або ви один одного.
— Він… — дід опустив лопату. — Він, мабуть, просто знав, куди йти.
Собака залишився.
Клички у нього не було. Вони називали його то Мир, то Добряк, то просто «гей, іди сюди». А він приходив.
Дід все так само ставив миску з водою. Тепер їх було дві. Стара і нова. Онук не питав, навіщо. Він знав.
Іноді дід сидів на лавці і говорив:
— Ти ж знаєш, це не Ральф. Але він би не образився.
Собака лягав до його ніг, клацав зубами уві сні, здригався.
А онук дивився і розумів: самотність — це не тоді, коли нікого немає. А коли ти не чекаєш, що хтось може з’явитися.
Дід чекав.
І дочекався.
Спеціально для сайту Stories
