– Ти ж уже доросла, все розумієш. – Поспішно і плутано пояснювала Любі мати. – Ми з батьком давно не кохаємо одне одного. А я ще молода, поки молода, і зараз у мене є шанс влаштувати своє життя. Але Ігор…
У Ігоря немає дітей, і Ігор не хоче дітей. Розумієш, я просто не можу взяти тебе з собою.
Ні, Люба не розуміла і не хотіла розуміти, і мовчки дивилася на матір.
– Ми будемо бачитися, і грошима, звичайно, я допоможу. Ти поки що поживи з батьком, а коли тобі виповниться вісімнадцять, я допоможу орендувати квартиру. – Лепетала мати.
До Люби поступово почав доходити сенс того, що відбувається.
– Мені нічого від тебе не треба. – Холодно, виважуючи кожне слово, відповіла вона.
– Я розумію, ти зараз засмучена, можливо, навіть злишся на мене. Але з часом ти мене зрозумієш. Все буде добре. – Мати спробувала погладити дочку по руці, яку Люба відразу відсмикнула.
– Не торкайся до мене! І ніколи більше не з’являйся! – Викрикнула Люба і кинулася до своєї кімнати. Вона більше не могла стримувати сліз.
– Нічого, нічого, це мине. – Сказала мати, вголос, ніби хотіла переконати в цьому себе. – Вік такий, чотирнадцять років. Підросте, зрозуміє. – Жінка задумливо посиділа на кухні за столом ще кілька хвилин, потім, здригнулася, мабуть, згадавши про щось, і поспішно вийшла з квартири, прихопивши валізу і велику сумку.
Згорнувшись в клубок, Люба ридала у своїй кімнаті. Вона чула, як за матір’ю зачинилися двері. Вона хотіла зіскочити і бігти за нею, кинутися матері на шию, благати, щоб вона залишилася, але Люба стрималася.
Ні, ні, вона буде сильною, вона ніколи нічого не попросить у матері і ніколи не пробачить – обіцяла собі Люба.
Вона не знала, коли мати пояснилася з батьком. Можливо, з ним вона вчинила ще гірше, просто написавши повідомлення. Він прийшов з роботи пригнічений і розгублений.
– Ти вечеряла? – Запитав він, постукавши в двері Любиної кімнати.
– Ні. – Відповіла Люба, продовжуючи лежати на ліжку обличчям до стіни.
– Я щось приготую, – сказав батько, переступаючи з ноги на ногу, але так і не наважуючись переступити поріг.
Люба мовчала. Батько постояв ще трохи, але так нічого і не сказавши, нарешті, пішов на кухню.
Вони ніколи не були близькі. Семен – батько Люби завжди мріяв про сина. Коли народилася дочка, він навіть на руки не брав її без особливої необхідності.
Люба підростала, але батько не кружляв її на руках, не возив на плечах, а коли малятко підходило до нього, який возився з краном або розеткою, суворо наказував нічого не чіпати, а краще взагалі піти пограти в іншому місці.
– Не будь таким суворим, вона ж зовсім мала. – Просила Ольга – мама Люби.
– Ви по-жіночому між собою розберіться. – Відмахувався Семен. – Ось сина народиш, там вже я вихованням займуся. – Обіцяв він.
Але другої дитини не сталося. Ольга не хотіла більше дітей і в таємниці від чоловіка пила таблетки. А на його питання відповідала, що мовляв, була у лікаря, зі здоров’ям все гаразд, залишається тільки сподіватися і чекати. Коли Любі було років шість, Семен прийшов з роботи добряче напідпитку.
– Зізнавайся, від кого нагуляла? – Запитав він, посадивши дружину навпроти.
– Та ти що таке говориш? – Злякалася Ольга.
– Те й кажу, стільки років минуло, а сина так і немає. Ти у лікаря була, з тобою все гаразд. Виходить, це у мене дітей бути не може. Звідки тоді дочка?
– Не кажи дурниць! – Розсердилася Ольга. – Тест зроби, нехай тобі потім соромно буде.
Тест Семен не зробив, та й взагалі, вранці йому було соромно за свої слова і підозри. Та й був він людиною не конфліктною, скоріше навіть мовчазною, та й не вживав особливо, хіба що на свята.
А тут у колеги третій син народився, відсвяткували. Третій. А у Семена жодного, ось і наговорив. Але від Люби тоді він відсторонився ще більше. Так Люба і росла, звикла, що батько, він хоч і є, але як не рідний.
– Ну, як чверть закінчила? – Запитає.
– Всього дві вісімки. – Похвалиться Люба.
– Молодець. – Кивне у відповідь батько. Ось і всі розмови, мабуть.
Ось і зараз він стояв, не наважуючись щось сказати. Розумів, що щось сказати треба, а слів не знаходилося.
Так і почали жити, тихо, мовчазно, кожен зі своїм болем у душі. Мати кілька разів дзвонила дочці, але Люба не відповідала. Ковтала сльози, дивлячись на телефон, але не відповідала.
А потім дзвінки припинилися. Батько ходив весь час понурий, а потім став затримуватися після роботи, приходити хитаючись. Сидів допізна на кухні, спочатку ще метушливо ховаючи чарку, коли Люба заходила зробити собі бутерброд або налити чай, а потім перестав ховати.
– Мені важко. На душі нудно. – Казав він, виправдовуючись. Люба мовчала. Їй теж було важко, і на душі нудно було, тільки до цього нікому, мабуть, не було діла. Добре хоч грошей батько завжди давав. Але Люба намагалася багато не просити, тільки на найнеобхідніше.
Того дня Люба затрималася після школи, подруга Ірка вмовила піти на ковзанку. Люба навіть їй не розповідала, соромно було, та й що розповідати, мати втекла, кинула, батько прикладається до чарки. Ірка хоч і подруга, а раптом ляпне десь, вся школа дізнається, а якщо ще опіку притягнуть. Люба читала в інтернеті, що буває в таких випадках.
Вже підходячи до під’їзду, у світлі ліхтаря, Люба побачила темну постать, що лежала біля лавки. Люба озирнулася, двір був порожній, навіть з собаками ніхто не прогулювався. Підходити було страшно. Люба дістала телефон і набрала номер батька, він, напевно, вже напідпитку, але все одно повинен зустріти, подумала вона і здригнулася, коли зрозуміла, що телефон дзвонить зовсім поруч.
На тремтячих ногах Люба підійшла ближче. І справді, на засніженому асфальті лежав батько.
– Тату. – Люба нахилилася і легенько потрусила його за плече. У відповідь він слабо промурмотів, від нього пахло міцним.
– Тату, вставай. – Люба штовхнула його трохи сильніше. Їй стало страшно, вона не могла його підняти, а якщо він сам не прокинеться, замерзне, а сусіди, раптом хтось побачить, який сором.
– Тату, тату. – Кликала Люба і сльози котилися по її щоках, але батько не прокидався.
– Що сталося? – Люба не помітила, як поруч опинилася незнайома жінка.
– Тато… він не встає. – Схлипнула Люба.
– Напад? Серце? – Жінка нахилилася ближче і, відчувши запах, все зрозуміла.
– Ви тут живете? Вдома хтось є? – Швидко запитала вона.
– Тут. Нікого. – Люба знову шмигнула носом.
– Нічого, зараз ми, зараз. – Жінка поставила поруч пакет з продуктами, з яким поверталася з магазину, і почала піднімати зм’яклого Семена. – Ось так, допоможи-но трохи. – Примовляла вона.
Жінка була невисокого зросту, повненька, та й пуховик робив її неповороткою, але у неї все одно вийшло. Люба тільки тримала з боку.
– Краще пакет візьми. – Нагадала жінка. – А я впораюся. Санітаркою в лікарні працюю. І не таких іноді перевертати потрібно. – Пояснила вона Любі, поки вони ледве-ледве просувалися до ліфта. Семен, хоч і слабо, але на ногах стояв, тож спільними зусиллями дісталися до квартири.
– Ну ось. Нехай так полежить, а там мати прийде, роздягне. – Видихнула жінка, поклавши Семена на диван.
– Вона не прийде. – Відповіла Люба, ковтаючи сльози і знімаючи з батька черевики.
– Нумо, давай, розповідай. І давно ви так самі? – Жінка оглянула кімнату, де, явно, не вистачало жіночої руки.
– Майже рік. – Люба вже не могла стримувати ридання. Вона стільки часу намагалася бути сильною, а зараз раптом захотілося розповісти все цій незнайомій жінці.
Жінка тим часом, обійнявши Любу за плечі, тихо повела її на кухню, посадила на стілець, сунула в руки склянку з водою. Люба все схлипувала, все говорила і говорила, як було погано, страшно, прикро. Жінка зітхала, кивала головою з розумінням, потім поставила чайник.
– Мммм так, справи. Ну нічого, нічого, все налагодиться. Ось ми з тобою чаю зараз вип’ємо і вже веселіше буде. – Примовляла вона.
Виговорившись, Люба потихеньку почала заспокоюватися.
– Дякую, що допомогли. Як вас звати? – Подякувала Люба.
– Як не допомогти. – Жінка знизала плечима. – Тітонька Марина, можеш звати. Давай вечерю розігрію, ти так хвилювалася, підкріпитися б не завадило. – Турботливо говорила тітка Марина, розливаючи чай.
– Немає нічого. Батько вранці гроші забув залишити, я нічого не купила. А він, самі бачите. – Люба знову шмигнула носом.
– Ну що ж. Зараз ми з тобою разом приготуємо і разом повечеряємо. – Тітка Марина принесла з коридору свій пакет з продуктами і почала господарювати, ніби завжди була тут, на цій кухні.
Люба слухняно почала допомагати. Тітка Марина їй сподобалася, зовсім проста, домашня, затишна, весела. Нарізаючи м’ясо і овочі, вона розповідала рецепт і попутно про своє життя.
Приїхала вона свого часу з села, мріяла вступити на лікаря, але не вийшло, не пройшла. Вирішила додому не повертатися, підготуватися і спробувати наступного року, а поки влаштувалася санітаркою.
Зустріла чоловіка, розписалися, тут діти пішли, один за одним: син Віктор і дочка Лізонька, не до навчання виявилося, так і вийшла після декрету знову санітаркою. Зате жили дружно, весело.
А потім сталася біда, потонула Лізонька влітку, коли на канікулах у бабусі з дідом у селі гостювала. Вісім років їй тоді було. Віктору десять, довго себе звинувачував, що не догледів за сестричкою.
– Зараз в армії, зовсім дорослий став. Шкода, що батько не дожив. Два роки тому пішов з життя, серце. Одна поки живу, в сусідньому будинку. – Закінчила свою розповідь тітка Марина.
– Ви сумуєте за Лізонькою? – Наважилася запитати Люба.
– А як же, скільки років минуло, а як вчора пам’ятаю. – Сумно посміхнулася тітка Марина.
– Мама про мене і не згадує… – Задумливо сказала Люба.
– Згадує. Згадує. Потім зрозуміє. – Тітка Марина погладила Любу по голові. – Ось і готово, давай спробуємо, що тут у нас вийшло. – Вона переключила увагу Люби, готової знову розплакатися, розкладаючи по тарілках димляче рагу.
– Смачно. – Посміхнулася Люба. – А я майже нічого не вмію готувати. Макарони, гречку, сосиски, котлети покупні. – Люба згадала, що мама була зовсім іншою: вона і сама майже завжди готувала щось з напівфабрикатів, щоб заощадити час, адже набагато цікавіше було поговорити з подругами по телефону, або піти в гості, або приймати гостей.
– Це можна виправити. – Підбадьорила тітка Марина. – Ти о котрій годині приходиш зі школи? У мене завтра вихідний, забіжу, допоможу прибрати і суп зваримо.
– Дякую! – Зраділа Люба.
Наступного дня тітка Марина вже чекала Любу біля під’їзду.
– Як батько? – Запитала вона, між справою.
– Я прокинулася, його вже не було, рано на роботу ходить. – Знизала плечима Люба. Тітка Марина більше питань не задавала.
Взялися за прибирання, в чотири руки порядок навели швидко, потім зварили суп. Весь цей час базікали то про одне, то про інше.
– А ви ще прийдете? – Збентежено запитала Люба на прощання.
– Прийду. Ось у наступний вихідний і прийду. – Пообіцяла тітка Марина.
Батько цього дня повернувся тверезий. Довго щось робив у коридорі, не наважуючись увійти до кухні. Люба насторожено виглянула, але, зрозумівши, що батько сьогодні не пив, радісно покликала його вечеряти:
– Суп ще зовсім гарячий. – Повідомила вона.
– Суп? – Здивувався Семен. – Сама приготувала?
– Майже. Тітка Марина допомагала. – Зізналася Люба і розповіла коротко, як було.
– Ти пробач мене, донько. – Семен сидів, опустивши погляд.
– Обіцяй, що більше так не будеш. – Попросила Люба. Це була, мабуть, перша розмова між ними, яка тривала більше десяти хвилин за весь час, відколи вони залишилися самі. Семен кивнув.
– Дуже смачно. – Похвалив він.
Кілька днів він, і справді, повертався тверезим…
– Ой, Любо, щось ми забалакалися. – Схаменулася тітка Марина. Цього дня вона знову прийшла допомогти Любі.
Переробивши всі справи, вони сіли пити чай і, дійсно, забалакалися. Тітка Марина встала, і тут у коридорі почувся шум відчинених дверей.
– Тато. Ось і познайомитеся. – Навіть зраділа Люба, але батько знову хитався, намагаючись зняти черевики.
– Так у нас гості? Ось і чудово, разом повечеряємо, відзначимо знайомство. – Семен поплескав себе по кишені куртки, звідки стирчала почата пляшка.
– Повечеряємо. І відзначимо. Тільки спершу поговоримо. – Тітка Марина стояла в коридорі, уперши руки в свої пишні боки. – Любо, вийди на хвилинку до своєї кімнати. Нам з татом потрібно поговорити. – Попросила вона. Люба слухняно зникла за дверима.
Всю розмову Люба не чула, тільки деякі фрази.
– Себе він жаліє, а дитину хто пожаліє?! Вона ж дівчинка зовсім ще!
Що відповідав батько, Люба не чула. А через десять хвилин тітка Марина своїм звичайним голосом покликала Любу вечеряти.
– А тато? – Запитала Люба, бо батька в кухні не було.
– Руки миє. – Зовсім спокійно пояснила тітка Марина.
Через десять хвилин до кухні увійшов батько. Любі здалося, що за цей час він встиг протверезіти, ну вже точно освіжився.
Тітка Марина за вечерею, ніби нічого не сталося, розповідала щось про сільський город, який довелося закинути після відходу чоловіка, про похилений паркан, і що вся надія на те, що ось Віктор з армії повернеться, допоможе. Адже як добре, коли овочі, та ягоди свої. Весна скоро, а помічник ще коли повернеться.
– Я можу допомогти з парканом. – Боязко, як школяр, якого відчитала сувора вчителька, запропонував Семен.
***
– Красуня! – Сплеснула руками тітка Марина, поправивши складку на сукні Люби.
– Тобі дуже пасує, донько. – Підтвердив Семен, намагаючись приховати хвилювання: все-таки не кожен день у дочки випускний.
Минуло два роки. Паркан батько поправив ще тієї весни, коли вони вперше вечеряли всі разом. А далі якось само собою пішло, Люба, правда, іноді посміювалася над батьком і тіткою Мариною: людям за сорок, а поводяться, як діти.
До кінця дачного сезону батько, нарешті, зважився і зробив пропозицію тітці Марині, з дачі повернутися не в свою квартиру, а переїхати до них з Любою. Люба була тільки за, тітка Марина навіть розплакалася і погодилася.
Віктор, який на той час вже повернувся з армії, «нареченого» схвалив. Та й з Любою вони швидко порозумілися, Віктор намагався в усьому допомогти, підтримати, дати пораду сестричці, саме так він і називав Любу. А Люба пишалася своїм братом.
– Чудово виглядаєш! – Підморгнув Віктор, коли Люба вийшла з під’їзду. І тихо додав, звертаючись до Стаса. – Ну, ти мене зрозумів?
Стас кивнув. Однокласник Стас вже півроку залицявся до Люби і, звичайно, на випускний запропонував піти разом, про що Люба похвалилася Віктору.
– Підеш зі Стасом, коли я з ним поговорю. – Даючи зрозуміти, що заперечення з цього приводу не приймаються, кивнув головою Віктор.
Зараз від цієї сцени Любі стало смішно і тепло, вона підморгнула братові у відповідь. А потім подивилася на вікна. Батько і тітка Марина стояли поруч і махали їй рукою. Люба помітила, що тітка Марина крадькома змахнула сльозу. Люба помахала у відповідь, а потім взяла під руку Стаса, і вони, весело переговорюючись, рушили вперед.
Люба йшла і думала, що вона найщасливіша на світі. І навіть те, що мати не спромоглася хоча б зателефонувати дочці в такий важливий день, Любу майже не засмучувало, а потім вона і зовсім відігнала думку про це.
Спеціально для сайту Stories
