Коли Олесі на новосілля подарували абсолютно чорного британця, вона кілька хвилин перебувала в шоці…
Скромна вторинна однокімнатна квартира, на яку вона насилу накопичила, ще не облаштована. Є й інші проблеми, що вимагають її уваги.
І тут кошеня. Оговтавшись від шоку, вона подивилася в бурштиново-жовті очі малюка, зітхнула, посміхнулася і запитала того, хто подарував гостя:
– Це кіт чи кішка?
– Кіт!
– Гаразд, кіт, будеш Барсиком, – звернулася вона до кошеняти.
Той відкрив свою маленьку пащу і покірно проскрипів «Мяу»…
*****
Виявилося, що британці – цілком комфортні створіння. І ось уже третій рік Леся і Барсик живуть душа в душу. Більш того, в процесі спільного проживання з’ясувалося, що у Барсика зворушлива душа і велике серце.
Він з радістю зустрічає господиню з роботи, зігріває її уві сні, дивиться з нею фільми, притулившись під боком, і бігає хвостиком під час прибирання.
Життя з котом забарвилося в яскраві фарби. Приємно, коли тебе хтось чекає вдома, з ким можна і посміятися, і посумувати. А головне, розуміє тебе з півслова.
Здавалося б, живи і радій, але…
Останнім часом Олеся почала помічати, що у неї болить правий бік. Спочатку вона думала, що просто незручно десь повернулася і потягнула м’язи, потім звинувачувала жирну їжу. Коли болі посилилися, Олеся пішла до лікаря.
Коли лікар озвучив діагноз і розповів про те, що її чекає, Леся проплакала весь вечір, зарившись у подушку. Барсик, відчуваючи її стан, тихо притулився поруч і намагався заспокоїти господиню мелодійними переливами бурчання.
Непомітно для себе під бурчання Барсика Леся заснула. Вранці, змирившись з долею, вона вирішила нікому з рідних не повідомляти про свою хворобу, щоб позбавити себе від жалісливих поглядів і незручних спроб хоч чимось допомогти.
Та й залишалася у неї крапелька надії на те, що лікарям вдасться впоратися з її недугою. Їй запропонували пройти курс лікування, яке може поліпшити стан.
Постало питання про те, куди прилаштувати кота. У глибині душі, змирившись з тим, що все з її хворобою може закінчитися трагічно, вона вирішила знайти для Барсика новий дім і хороших господарів.
В інтернеті дала оголошення, вказавши, що віддає породистого кота в хороші руки.
Коли перший, хто зателефонував, запитав причину, по якій вона вирішила розлучитися з дорослою твариною, Леся, сама не розуміючи чому, сказала про те, що вона при надії і під час виношування дитини у неї виявилася алергія на котячу шерсть.
Через три дні Барсик у переносці і з усім приданим вирушив до нових господарів, а Леся лягла в лікарню…
Два дні по тому вона зателефонувала новим господарям і поцікавилася про Барсика, на що їй, сто разів вибачаючись, відповіли, що кіт втік того ж вечора, і вони не можуть його знайти.
Першим її поривом було втекти з лікарні і піти шукати кота. Вона навіть до чергової медсестри звернулася, попросивши випустити її, але та суворо відчитала жінку і веліла повернутися в палату.
Сусідка по палаті, помітивши метання молодої жінки, запитала, що сталося. Олеся, гірко розплакавшись, все їй розповіла.
– Почекай горювати, дівчинко, – сказала їй худенька літня жінка, – завтра має приїхати один світило з Києва. У мене теж діагноз поганий, ось син потурбувався, він у мене бізнесмен, вирішив в іншу клініку перевезти, а я відмовилася.
Як він уже там домовлявся, не знаю, але домігся. Я попрошу, щоб цей світило і тебе подивився, може не все так страшно, – говорила вона Лесі, тепло погладжуючи її по плечу.
****
Вибравшись з переноски, Барсик зрозумів, що опинився в чужому будинку. Тут ще хтось зовсім незнайомий простягнув до нього руку, щоб погладити…
Нерви кота не витримали, і він від душі вдарив по цій руці лапою і метнувся в темний куток.
– Павле, не треба його поки чіпати, нехай звикне, – почув Барсик м’який жіночий голос, але це не був голос його господині.
Серце кота глухо стукало в грудях, думки розбігалися, душа боліла. Що могло такого статися, що господиня віддала його чужим людям, чому вона кинула його?
Бурштиново-жовті очі обшукували кімнату переляканим поглядом. Тут вони помітили відкрите вікно. Чорним спалахом кіт пролетів через кімнату і вистрибнув назовні!
На його щастя, це виявився всього лише другий поверх, та й під вікном був доглянутий газон. З нього і почався зворотний шлях Барсика додому…
*****
Світило постало перед Олесею у вигляді миловидної жінки трохи за сорок. Вона представилася Марією Павлівною, уважно вивчила карту лікування, потім запропонувала Лесі лягти на кушетку, повернутися на лівий бік.
Щось довго промацувала, простукувала, питала, де болить, який біль. Потім ще раз прочитала карту. Знову повторилися маніпуляції на якомусь медичному обладнанні.
Олеся не чекала нічого хорошого. Вона повернулася в палату, де вже лежала на ліжку її сусідка.
– Ну, що тобі сказали, дівчинко? – запитала та.
– Поки нічого, сказали, що зайдуть ще в палату.
– Зрозуміло. А мені ось не пощастило, підтвердила вона діагноз, – сумно повідомила жінка.
– Мені дуже шкода, і дякую вам за все, – відповіла Леся, не знаючи, чим можна заспокоїти людину, яка знає, що скоро її не стане.
Через півгодини до палати зайшла Марія Павлівна в супроводі інших лікарів.
– Що ж, Олеся, у мене для вас хороші новини. Ваша хвороба успішно лікується, я вже призначила курс, полежте два тижні, пройдете лікування, і будете здорові, – з посмішкою повідомила вона дівчині.
Коли лікарі пішли, заговорила сусідка:
– Ось і чудово. Я рада, що перед відходом встигла зробити ще одну добру справу. Будь щаслива, дівчинко, – додала вона.
*****
У Барсика не було провідної зірки, та й він не знав про неї. Кіт просто йшов додому за своїм котячим натхненням. Шлях через терни до зірок був сповнений небезпечних пригод і кумедних випадків.
Ніколи не знаючи вулиць, благородний британець за один день перетворився на небезпечного хижака з загостреними інстинктами.
Уникаючи галасливих вулиць і доріг, Барсик перебіжками, повзком, стрімким польотом над землею (ну так йому здавалося, коли він тікав від собак), швидким зльотом на дерево, він йшов до своєї мети…
В одному з маленьких тихих дворів, куди він шмигнув, оглушений шумом близької дороги, він морда до морди зустрівся з досвідченим котярою.
Той довго не придивлявся, відразу впізнавши в Барсику чужинця. З гучним нявканням котяра кинувся на британця, а той, перетворившись із статечного аристократа на розлюченого бандита, не відступив.
Сутичка не тривала довго. Місцевий котячий бос ганебно сховався в найближчих кущах, залишивши на згадку злегка порване вухо.
Та й як могло бути інакше. Котяра просто тішив своє его, вирішивши показати, хто тут господар. Барсик же йшов додому, і ніщо не могло завадити йому дійти.
Шлях додому тривав. Згадавши своїх далеких предків, Барсик навчився спати на деревах, вибираючи ті, де була зручна для сну розвилка.
О, Боже, як соромно, але Барсик навчився їсти зі смітника і красти їжу у інших дворових кішок, яких підгодовували жалісливі мешканці.
Одного разу він зіткнувся зі зграєю дворняг. Вони загнали його на кволе деревце і гавкаючи, намагалися дістати, підстрибуючи і штовхаючи стовбур лапами.
Люди, які зібралися на шум, відігнали собак. Одна з жінок вирішила взяти Барсика собі. Вона приманила його шматочком смачної ковбаси.
Голод і страх затуманили британцеві голову, і він спустився до неї, і навіть дав себе погладити і взяти на руки. Однак…
Відлежавшись і від’ївшись у теплі та спокої, Барсик згадав, куди він йшов, вискочив за жінкою в під’їзд і прослизнув у під’їзні двері, що так вчасно відчинилися, продовживши шлях додому…
*****
Виписавшись із лікарні, Олеся поїхала додому. У голові у неї так і стояли слова тієї жінки, яка побажала їй бути щасливою. Звичайно, вона була шалено рада, що діагноз не підтвердився і вона здорова.
Але серце боліло, боліло за Барсика. Вона вже не могла уявити, як буде приходити в порожню квартиру, а її ніхто не буде зустрічати.
Ледь переступивши поріг своєї квартири, Леся зателефонувала тим, хто забирав у неї Барсика, і попросила їх точну адресу. Приїхавши до них, Леся з’ясувала, як втік Барсик, і вирішила йти слідами кота.
Їй говорили, що це нереально, що минуло вже два тижні, що навряд чи домашній кіт зміг вижити на вулиці, але вона не хотіла в це вірити.
Леся йшла пішки, заглядала в кожен двір, оглядала прилеглі сквери, гаражі. Вона намагалася міркувати як кіт, який ніколи не був на вулиці. Кликала Барсика, вдивляючись у темряву підвальних віконець.
Вже наближаючись до будинку, вона зрозуміла, що кіт безслідно зник. Та й нереально йому, який не знає місто, дістатися сюди, куди вона пішки з усіма затримками йшла дві години.
У свій двір вона зайшла з сумним виглядом, сльози накочувалися на очі, на душі було тужно і боляче. Крізь пелену в очах вона помітила, що з іншого боку по тротуару, рухається їй назустріч якийсь чорний кіт.
«Якийсь чорний кіт» – спалахнуло у неї в голові. Леся зупинилася і, вдивляючись, зрозуміла. Вона зірвалася з місця з криком «Барсик!».
А кіт не побіг до неї, у нього просто не було сил, він сів і, мружачись від щастя, тихо проскрипів: «Дійшов!»
Спеціально для сайту Stories
