— Ти нафарширувала качку яблуками?
Наталя засунула деко назад у духовку й випрямилася. У кухні було нестерпно спекотно. Пахло розмарином і запеченим м’ясом. Спина, як завжди, занила від тривалого стояння в незручній позі.
— Нафарширувала, — коротко відповіла вона.
Павло стояв у дверях кухні, притулившись плечем до одвірка. На ньому була чиста блакитна сорочка, яку Наталя прасувала сьогодні вранці, перш ніж стати до плити.
— Яблука нормальні взяла? — не вгамовувався чоловік. — Не ті кислі з ринку?
— Нормальні. Солодкі.
Вона сполоснула пальці під струменем води. Струсила краплі. Сім годин на ногах. Вранці маршрутка до продуктової бази. Потім важкі пакети. Овочі, м’ясо, зелень. Прибирання квартири до блиску, бо Павло не терпів найменших пилинок на екрані телевізора.
— А то Антоха з Ларкою прийдуть, зганьбимося.
Павло поправив комір.
— Скажуть, Павло скупиться на нормальні продукти для друзів.
— Ніхто так не скаже.
Наталя дістала з шафки стос чистих тарілок і поставила їх на край столу.
— Дорого качка обійшлася? — раптом запитав він, примружившись.
— Влетіла в копієчку.
Павло цокнув язиком.
— Ціни конячі. Шалені гроші за якусь птицю! Я ці кошти горбом заробляю, між іншим. На роботі начальство всю лисину проїло своїми звітами.
Наталя акуратно переклала виделки.
— Я теж працюю, Павле. І за качку платила зі своєї зарплатної картки.
Вона пильно подивилася на чоловіка. Павло на секунду знітився, але одразу ж нахмурився, повертаючи собі впевненість господаря ситуації.
— Ой, та годі! Працює вона. У твоїй логістиці перекладати папірці — це не те саме, що відпрацювати зміну на заводі. І взагалі, ми живемо в моїй квартирі. Моя територія, мої правила. Комуналка на мені. Ремонт я робив.
Наталя промовчала.
Ця пісня лунала щотижня, наче заїжджена платівка. Павло отримав двокімнатну квартиру у спадок від бабусі п’ять років тому. І з першого дня їхнього спільного життя цей факт став його головним козирем у абсолютно будь-якій суперечці.
Якщо суп пересолений — «у моєму домі так не готують». Якщо Наталя затрималася на роботі — «я не маю наміру пускати до своєї квартири кого попало вночі, приходь вчасно». Якщо вона купувала собі нову блузку — «краще б у сімейний бюджет вклалася, живеш на всьому готовому».
Пролунав наполегливий дзвінок.
— О, це вони!
Павло миттєво перетворився, натягнув на обличчя широку привітну посмішку й пішов у передпокій.
— Відчинено! Заходьте!
Наталя стягнула фартух. Поклала його на підвіконня.
У передпокої вже було гамірно. Антон, давній приятель Павла, голосно тупотів черевиками. Лариса, його дружина, знімала пальто, щось жваво розповідаючи на ходу.
— Проходьте, проходьте, друзі! — басив Павло.
Він привітно розвів руками.
— Ларо, давай пальто. Антоха, ну ти чого там копаєшся?
Наталя вийшла з кухні.
— Привіт, друзі, — рівно промовила вона.
— Ой, Наталко! — защебетала Лариса. — Як же пахне! Прямо з порога слинки течуть. Ти з самого ранку біля плити?
— З восьмої, — сухо відповіла Наталя.
Вона забрала у Лариси щільний пакет із соком і поставила на поличку біля дзеркала.
— Та годі вже жалітися!
Павло поблажливо поплескав дружину по плечу, демонструючи гостям свою господарність.
— Що там готувати? Духовка сама пече, комбайн сам ріже. Нехай шурхотить, це жіноча справа. У нас розподіл праці: я забезпечую базу, вона стежить за затишком.
Наталя нічого не сказала.
Павло вже тягнув Антона до кімнати, на ходу розповідаючи про дорогий напій, який приберіг спеціально для цього вечора. Лариса винувато поглянула на Наталю.
— Наталю, допомогти щось ?
— Ні, Ларо, сідай. Я все принесу.
Бенкет розпочався швидко й гамірно. Павло обожнював приймати гостей. Точніше, він любив сидіти на чолі столу, розливати напої і відчувати себе беззаперечним господарем життя, який роздає мудрі поради менш щасливим товаришам.
Наталя курсувала між кухнею та вітальнею.
Принесла салати. Подала м’ясну нарізку. Поміняла виделки. Принесла хліб.
— Слухай, Павле, ну ти улаштувався, — Антон з апетитом жував буженину. — Ми з Ларкою все в іпотеці, все в кредитах. Кінця й краю не видно. Щомісяця сплачуємо внесок, наче данину.
— Треба було думати головою ще з молодості, Антоха.
Павло велично відкинувся на спинку стільця.
— Треба було не втрачати зв’язки з ріднею. А тепер ось, квартира майже в центрі. Моя територія. Ніяких банків, ніяких відсотків. Чиста свобода.
Антон похмуро кивнув і випив.
— Ціни зараз, звичайно, зашкалюють, — поскаржився він. — На комунальні послуги купа грошей йде. А Ларці ось куртку нову треба на весну.
— А стара чим погана? — хмикнув Павло, засовуючи в рот шматок сиру.
— Так три роки вже ношу! — обурилася Лариса, почервонівши. — На ліктях заломи, дивитися соромно.
— Ой, та кинь.
Павло зневажливо махнув рукою.
— Жіночі примхи. Дай вам волю, ви всі гроші на ганчірки витратите. Моя, ось, ходить у старому пуховику й не пищить. Я їй відразу сказав: хочеш шикуватися — йди працюй на дві ставки. А так головне — дах над головою є. Чоловік у домі. Що ще треба?
Наталя поставила на стіл глибоку салатницю з олів’є.
— Наталю, а ти сідай з нами, — Лариса спробувала змінити тему, помітивши кам’яне обличчя господині. — Чому ти весь час бігаєш туди-сюди?
— Зараз. Принесу гаряче.
Наталя розвернулася й пішла на кухню.
Вона дістала качку. Гаряча пара обпекла обличчя. Спина гуділа так, що хотілося просто лягти на підлогу й не ворушитися. Вона подивилася на свої руки. Шкіра на пальцях почервоніла й стягнулася від гарячої води та миючих засобів.
Коли Наталя повернулася до вітальні з великим блюдом, розмова за столом набрала нових обертів. Обговорювали спільного знайомого, який нещодавно розлучився.
— Макс сам винен, — голосно проголошував Павло. — Залишив колишній дружині машину. Сам купував, сам обслуговував, а під час розлучення віддав, бо вона, бачте, дітей до школи возить. Дурень!
Наталя поставила качку в центр столу. Золотиста скоринка, аромат яблук. Антон голосно ковтнув слину.
— Ну а як дітям без машини? — боязко вставила Лариса. — Їй же важко з двома хлопцями по маршрутках їздити.
— А це вже не його проблеми! — відрізав Павло. — Треба було на матір свою машину записувати. Жінкам тільки дай слабину — вони на шию сядуть і ніжки звісять. Я свою територію бережу. До мене не підкопаєшся.
— Павле, ну у вас же з Наталею по-іншому, — Антон спробував пом’якшити тон. — Вона ж яка господиня. Логістом працює, заробляє теж.
— Та яка там робота!
Павло презирливо махнув виделкою в бік дружини.
— Сидять в офісі, чай п’ють та папірці перекладають. Я їй кажу: звільняйся взагалі. Будеш сидіти вдома, борщ мені варити.
— І на що мені жити? — спокійно запитала Наталя.
Вона не повернулася на кухню, а присіла на самий край столу. Уставилася на чоловіка.
У кімнаті стало тихо. Тільки за вікном проїхала важка машина, гудячи мотором.
Павло злегка почервонів. Він не терпів, коли йому перечили при друзях. Перед Антоном не можна було слабшати ні на секунду.
— На мої, звісно!
Він гримнув так, що на столі задзвенів посуд.
— Я чоловік, я годувальник. А ти й так на всьому готовому живеш. За комунальні не платиш, за оренду не платиш.
— Павле, ну ти й кажеш, — заворушився на стільці Антон. — Наталя ось який стіл зліпила. Це ж величезна праця. Ось, яка шикарна качка.
— Що це за робота?
Павло посміхнувся й налив собі.
— Та що там, шматок м’яса в духовку закинути. Велика справа. Тим більше, що це моє житло. Я робив ремонт, я купував техніку. Вона тут живе як у раю. Ні про що не треба турбуватися.
Лариса опустила очі на свою порожню тарілку.
— Вважай, безкоштовна прислуга з функцією готування, — додав Павло, задоволений своїм формулюванням. — За прибирання та кухарку я б щомісяця віддавав кругленьку суму чужим людям. А тут усе даром. Треба цінувати такі речі.
Антон поперхнувся. Закашлявся, прикривши рот серветкою.
Наталя не підскочила. Вона не стала кричати чи влаштовувати істерику. Не кинула в чоловіка салатницю з олів’є, хоча дуже хотілося.
Вона просто сиділа і дивилася на крихти хліба біля своєї тарілки. Слова Павла не були для неї новиною. Він часто дорікав їй за її житлову площу, нагадував, що підібрав її «без гроша». Але сказати це при чужих людях, так спокійно і нахабно оцінюючи її життя в гривнях за послуги прибиральниці…
Це була межа. І Павло щойно її переступив із широкою посмішкою.
— Безкоштовно, значить, — тихо промовила Наталя.
— Ну а що я не так сказав? — надувся Павло, відчуваючи її тон, але не бажаючи відступати. — Я тебе до себе привів. З твого гуртожитку забрав. Живи, радій, доглядай за чоловіком.
Наталя повільно підвелася.
Вона обережно струсила невидиму пилинку з бавовняної блузки. Її обличчя було абсолютно спокійним, лише очі потемніли.
— Ларисо, Антоне, вибачте. Смачного, — сказала вона рівним голосом.
Вона розвернулася й пішла до передпокою.
— Гей, ти куди зібралася?— крикнув їй услід Павло.
— Образилася, чи що? Не любимо слухати правду? Жіночі капризи знову почалися ні з того ні з сього!
Наталя зняла з гачка свій плащ. Сунула руки в рукави.
Вона взяла з тумби ключі. Відчепила масивний металевий брелок. Зняла довгий ключ від верхнього замка. Зняла короткий — від нижнього. Залишила собі лише брелок від домофона.
Вона повернулася до вітальні.
Павло якраз наливав собі ще, переможно поглядаючи на згорнутого в клубок Антона.
Наталя підійшла до столу. Мовчки поклала два ключі прямо перед тарілкою чоловіка. Метал тихо дзенькнув об скло келиха.
— Що це таке? — Павло зсунув брови на переніссі.
— Твої ключі. Від твоєї території.
Павло відставив пляшку, так і не доливши.
— Не зрозумів. Ти вирішила кудись на ніч потягнутися?
Він нерозуміюче втупився в дружину.
— Вирішила влаштувати концерт перед гостями?
— Я вирішила звільнитися, — Наталя застебнула ґудзики на плащі.
— Звідки? Зі своєї логістики?
— З посади безкоштовної прислуги. Без вихідної допомоги.
Лариса тихо охнула. Антон дивився на стіл, старанно вдаючи, що його тут взагалі немає і він просто елемент декору.
— Наталя, ну припини цей цирк!
Павло спробував засміятися, але сміх вийшов злим і гавкаючим.
— Перед людьми незручно. Сідай на місце. Досить.
— Мені зручно.
Вона розвернулася і твердим кроком пішла до дверей.
— Іди, іди!
Закричав їй услід чоловік, підхоплюючись з місця, але залишаючись у кімнаті.
— Куди ти підеш? До матері в хрущовку на стару розкладачку? Кому ти потрібна зі своєю зарплатою?
Наталя не відповіла.
— Приповзеш завтра, як мила!
Голос Павла відбився луною від стін.
— Сама проситимешся назад на все готове.
Поріг заскрипів під її ногами. Двері важко зачинилися, відрізавши її від запаху печеної качки та криків чоловіка.
Наталя спустилася сходами. Вийшла на вулицю.
Холодне вечірнє повітря освіжило обличчя. Вона щільніше застебнула плащ і впевнено пішла в бік автобусної зупинки. Їй зовсім не потрібно було їхати до матері на розкладне ліжко.
Ще місяць тому, остаточно втомившись від нескінченних докорів «чужими метрами» і підрахунків кожної з’їденої крихти, Наталя орендувала невелику, але затишну квартиру в сусідньому районі. Вона оплатила перший місяць оренди і внесла заставу зі своєї зарплати логіста.
Вона не влаштовувала скандалів. Вона просто методично готувала шляхи відходу.
Речі вона перевозила туди поступово. По одному щільному пакету. По парі светрів у рюкзаку. Поки Павло був на роботі або пив пінне з друзями в гаражі.
Коли вона забирала зимові куртки, сказала, що несе їх у хімчистку. Коли зникли її книги — згадала, що віддала почитати Ларисі. Чоловік навіть не помітив, що половина полиць у шафі давно спорожніла. Йому було абсолютно не до цього. Він був надто зайнятий тим, що відчував себе господарем життя.
Через три тижні Павло сидів на тій самій кухні сам.
У раковині височіла гора брудного посуду, рясно вкритого засохлим жиром. На кухонному гарнітурі валялися порожні картонні коробки від піци та засохлі скоринки хліба. Пахло не розмарином, а кислим сміттям, яке ніхто не виносив уже три дні.
Він насилу відколупав виделкою прилиплий до сковорідки шматок вчорашньої яєчні.
Павло все чекав. Чекав, коли зателефонує дружина. Коли поплаче в трубку. Коли попроситься назад у своє сите, облаштоване життя в центрі міста на його умовах. Він був упевнений, що вона зламається, зіткнувшись із суворою реальністю без його великої підтримки.
Телефон на столі мовчав.
Павло похмуро жував гумову яєчню. Він дивився на два ключі, які так і лежали на тумбі в передпокої. Ключі, які більше ніхто не брав, йдучи рано вранці на роботу, щоб купити продуктів на його панський стіл.
