Вагон заповнювався пасажирами. Іра пройшла до свого купе. Там уже сиділи бабуся зі стареньким і молодий чоловік.
Іра присіла на нижню полицю поруч зі старенькою.
— Вам далеко їхати? — поцікавилася бабуся в Іри.
— До кінцевої.
— Ми виходимо раніше, — сказала бабуся. — Але ніч будемо разом. Ми з дідом обоє хропемо, тож не ображайтеся на нас, молоді люди. Вам нагорі, може, не так буде чутно.
— Та що Ви, в поїзді не дуже чутно під стукіт коліс, — Іра помітила, як молодий чоловік уважно подивився на неї і посміхнувся.
— Це Ваші батьки? — пошепки запитала Іра.
— Ні, не мої. Я їду один, сам по собі. Мене Олег звати. А Вас?
Вони познайомилися, а потім вийшли з купе, давши літнім людям розкласти ліжка. Іра та Олег розговорилися.
Зі столиці Олег їхав, повертаючись з відрядження, а Ірина закінчила чергову сесію — була заочницею педагогічного. У обох на душі було легко від завершених справ, настрій від цього був піднесеним.
Як часто буває серед попутників — можна базікати про те, про се, вільно висловлюючись, знаючи, що незабаром твій співрозмовник зникне за горизонтом і ти його навряд чи коли-небудь побачиш…
Олег розповідав про музеї столиці, де йому вдалося побувати, незважаючи на щільний робочий графік.
— А ось я не змогла вирватися нікуди. Зубрила дні і навіть ночі перед іспитом. Але ось коли закінчу навчання, приїду до столиці погуляти. Просто так, заради задоволення.
Розмова перейшла в купе, старі запросили молодь на вечерю. Запаслива старенька розклала на столі нехитру провізію.
Свої пакети з продуктами дістали Іра та Олег. Вийшло свято. Компанія весело вечеряла. Дід розповідав історії про свою молодість, його дружина раз у раз примовляла:
— Та досить розмовляти, їж. Скоро спати.
Але після вечері дід дістав карти і урочисто оголосив, що спати він не ляже доти, поки хтось не обіграє його. Всі почали грати в карти, жарти поновилися.
Час від часу лунав сміх Ірини. Пасажири, що проходили повз їхнє купе, з цікавістю поглядали на компанію гравців. А Іра та Олег за лічені години стали приятелями.
Олегу, нарешті, вдалося обіграти діда, і старий ліг спати, крекчучи та бурмочучи щось собі під ніс.
— Зізнайтеся, Олег, — запитала Іра. — Ви ж могли відразу обіграти дідуся. Хіба ні?
— Так, — посміхнувся Олег. Але тоді б ми не сиділи стільки з Вами поруч, в одній команді. І потім — мені подобається Ваш сміх. Правда. Немов дзвіночок. Щирий, як у дитини.
Іра почервоніла і стала дивитися у вікно. Вони стояли в проході біля купе і дивилися на дерева, кущі і маленькі станції, що пролітали за вікном.
Раптом Іру немов прорвало. Вона стала довірливо розповідати Олегу про своє дитинство в маленькому містечку, про сестричку, маму і улюблену бабусю. Олег уважно слухав, зрідка поглядаючи на дівчину, немов боявся злякати її відвертість.
— А мені особливо й розповідати про себе нічого. Звичайна біографія ботаніка в школі, інституті. А тепер робота… Досі холостяк. Друзі вважають мене нетовариським. А ось тут з Вами… мені так легко. Сам собі дивуюся.
Обидва замовкли. Їм стало сумно від того, що швидкий поїзд скорочує години їх випадкового і щасливого спілкування.
І в той же час цей вагон, немов клітка, з’єднав їхні шляхи нехай всього лише на кілька годин, які раптом змінили їхнє життя, зробили його таким райдужним, як у дитинстві…
Здавалося, вони розуміли один одного без слів: те, що кожен думає в ці хвилини. Їм стало шкода майбутнього швидкого розставання і тих почуттів, які ось тільки нахлинули, немов хвиля.
— Пора відпочивати, — сказала Іра і зітхнула. Вони вляглися на свої верхні полиці, але не спалося. Слабкі світлячки лампочок над їхніми головами давали можливість бачити одне одного. Розмовляти вони не наважувалися — спали старі.
Тоді Олег написав записку і простягнув Ірині, прошепотівши:
— Вам пошта… Лист. Чекаю на відповідь. Іра розкрила аркуш і посміхнулася. «Не бажаю Вам доброї ночі. Давайте листуватися, будь ласка. Мені без Вас нудно…»
Іра написала відповідь і передала Олегу: «Добре. Мені теж. А скільки Вам років? Мені 22».
«Мені скоро 30, це багато?» — відповів Олег. Листування закінчилося тільки тоді, коли весь аркуш був списаний дрібним почерком.
Там були і факти біографії, і жарти, і ласкаві слова… Заснули обидва далеко за північ. Коли прокинулися, то старих вже в купе не було. Вони вийшли рано вранці. На столі Іру та Олега чекав під серветкою сніданок, залишений турботливою старенькою.
Вони розмовляли і сміялися. Здавалося, що вони давні друзі, які зустрілися після довгої розлуки.
Думка про розставання була болісною для обох. Але і серйозної розмови ніхто почати не міг: занадто мало часу відпустила їм ця поїздка… Занадто мало!
Олег зібрався на вихід. Скоро мала бути його станція. Так, з розмов він знав назву містечка, де живе ця чудова дівчина, знав навіть вулицю, знав її місце роботи. І все ж…
Раптом цей промінчик сонця зникне так само раптово, як і з’явився на його шляху? Після стількох років надій і очікувань…
Іра мовчала, намагаючись приховати хвилювання і не показати свою печаль. Їй теж подобався Олег. Такий надійний, спокійний, уважний. І чому він досі не був одружений?
Олег вийшов з вагона. Іра помахала йому рукою і відвернулася першою. Вона не хотіла, щоб Олег побачив її сльози.
«Ну, що це я? Все буде добре. Все ще буде, можливо…» — думала дівчина, намагаючись стримати сльози і відчай.
Вона прийшла в купе, сіла і, поклавши на столик руки, сховала в них обличчя, опустивши його вниз і закривши очі.
Поїзд рушив. Іра намагалася ні про що не думати. Сльози стікали по щоках, капаючи на столик. Дівчина згадувала обличчя Олега. Такий добрий, ласкавий погляд. Ніхто так не дивився на неї раніше…
Тут за плече її обережно торкнулися. Олег сидів поруч. Той же ніжний погляд пестив дівчину.
— Що тут у нас? Плачемо? Не треба. Я тут, — Олег взяв Іру за руки, притягнув до себе і почав цілувати її солоне від сліз обличчя.
— Ти? — Іра ошелешено дивилася на чоловіка. Вона не помітила, як вперше звернулася до нього на «ти».
— Так. Я ось теж не зміг. Застрибнув в останній вагон.
— А як же… — запнулася Іра.
— З провідником домовився. Тобі… нам же тут недалеко їхати залишилося, — перервав її Олег. І знову притягнув до себе дівчину. — Ти — мій останній вагон, Іра.
— Нічого собі комплімент, — знову засміялася дівчина, — Такого мені ще ніхто не говорив.
— Сподіваюся, що ніхто більше таких компліментів тобі говорити не буде. А сьогодні я проводжу тебе до самого дому. Гаразд? Дозволяєш? Ніби як після нашого першого побачення.
— Раз вже застрибнула в останній вагон, то звичайно, дозволяю. Із задоволенням.
Поїзд мчав через поля, молода пара сиділа, міцно обійнявшись. Тепер їм здавалося, що навіть їхні серця б’ються в такт поїзду, який набирав швидкість. Поїзду, який поєднав їхні долі.
