“Ти все мені брехала! Я припиняю наше листування. Дуже розчарований у жінках. Як ти могла стільки часу прикидатися, брехати? Я хотів одружитися з тобою, а ти все перекреслила.
Неможливо почати сімейне життя з брехні та недовіри. Прощавай. Не пиши мені більше. Не відповім. Твій колишній джентльмен.”
Такий лист я отримала від англійця. Ми з Конором листувалися майже рік. Справа йшла до зустрічі на його території – в Шеффілді. Але, на жаль…
Не сталося.
…Мені тоді було сорок дев’ять років. З чоловіком давно розлучилася. Мала дітей і онуків. Хотілося наостанок відчути себе жінкою. Роки ж минають.
У дітей свої турботи, інтереси. Я не могла сидіти в чотирьох стінах і згадувати найкращі моменти життя. Так можна і скиснути остаточно, почати в’язати шкарпетки, вишивати хрестиком простирадла.
Мої подруги заміжні, прив’язані до дому, до сімей. Переглянувши ретельно всіх можливих “наречених” на роботі, ні на кому не зупинилася.
І я, за порадою колеги, вирішила заглянути на сайт знайомств. Від мене не зменшиться, врешті-решт.
Заповнила довгу анкету. Всю себе описала у вигідному світлі, додала вдале фото. Сиджу в очікуванні дива. Сама не нав’язуюся до самотніх чоловіків з пропозиціями. Тримаю марку.
Через пару тижнів знаходжу електронного листа, він виявився єдиним. З трепетом починаю читати іноземне послання, сидячи в Зеленодольску.
Так, англієць, 59 років, бізнесмен, розлучений, має двох дорослих синів. На фото респектабельний джентльмен на тлі розкішного триповерхового будинку. Пропонує мені знайомство. А там, дивись, і заміж покличе.
Ось воно, безхмарне, безтурботне щастя. Тільки руку простягни, грамотно лист напиши…
Я від радості співаю. Хочеться відповісти, мовляв, я згодна, хоч зараз, примчати до Вашого міста Шеффілд і піти під вінець або як там у вас в Англії це називається… Однак, я написала, що мені потрібно добре подумати.
Мовляв, претендентів багато, всім не встигаю відповісти. Ви, Конор, не ображайтеся, будь ласка.
Конор проявив делікатність, тактовність. Відповів, що це й зрозуміло: така жінка, як я, підкорила серця багатьох чоловіків, у тому числі й його. Я здіймалася над собою після таких компліментів від англійця.
У мене з Конором зав’язалося відверте, довірливе листування. Здавалося, що ми створені одне для одного. Чому ж ми народилися і живемо в різних країнах?
Конор називав мене «Загадковою трояндою», я його — «Моїм джентльменом». Я так звикла до ніжних листів Конора, що вже не уявляла життя без них.
У думках я вже вийшла заміж за англійця, жила в його просторому будинку, вранці вела неспішні бесіди з коханим чоловіком. Все складалося якнайкраще. Чим більше ми з Конором дізнавалися одне про одного, тим ближчими ставали наші душі.
Я своїм дітям сказала, що скоро покину їх, заповідаю їм свою квартиру, звільнюся з роботи. Діти (син і дочка) нетактовно спробували спустити мене з небес на землю:
-Мамо, ми тебе не впізнаємо. Пенсія на носі, а ти – заміж. Це недозволена безрозсудність. Кому ти там потрібна? З твого джентльмена скоро пісок посиплеться, тиск буде скакати туди-сюди, в туалет буде бігати по сім разів за ніч… Хочеш бути прислугою і доглядальницею у англійця?
А через час він буде бурчати, як муха восени. Не поспішай, мамо, догоджати англійцям.
Аргументи дітей мені не указ. Хочу стати леді і крапка! Я, готуючись до далекої дороги, змінила гардероб, зачіску, манери. Чекаю на візу. І раптом отримую від Конора неприємний лист… “Ти – не “Загадкова троянда”, а звичайна брехуха. Не пиши – не відповім.”
Нічого не розумію. Коли і в чому я збрехала? У голові проноситься табун думок, припущень, версій. Я все-таки написала листа Конору. Даремно чекала півроку на відповідь. Її не було.
І коли я вже зовсім зневірилася, передумала заповідати квартиру дітям, прийшло послання від «Мого джентльмена»:
– «Загадкова троянда», пробач! Я довгий час лежав у лікарні, прощався з життям. Було все дуже погано і непередбачувано. Не хотів тебе турбувати.
Я доручив синові Оліверу нашу з тобою переписку. Просив бути ввічливішим. Але він сказав, що ти несподівано перервала контакт. Чому?
Я одужав і готовий тебе, мою богиню, прийняти в свій дім, як дружину.
Кілька разів «пробігши» по листу, я розридалася. Що відповісти, не знала. Ясно одне, Олівер не хоче, щоб його батько одружився. Це синок Конора безпідставно звинуватив мене у брехні.
Подумавши, посумувавши, я вирішила нічого не відповідати Конору. Ну, припустимо, я приїду до нього в Шеффілд. А його Олівер, при зручній нагоді, насипле мені отрути в вівсяну кашу або нашепче батькові на мене наклепи з трьох коробів.
Конор, природно, швидше повірить синові, ніж мені, і вижене “богиню” зі свого палацу. Навіщо мені вся ця тяганина? Нехай розбираються самі, вони ж родичі. …
А у мене онуки восени підуть до школи. Треба їх підтягнути в читанні, в математиці. Та й на дачу не завадило б з’їздити: помідори посадити, траву покосити, квіточки полити…
Відпочину від нових знайомств. Вони забирають дуже багато корисної енергії. А життя тим часом невблаганно минає.
-Привіт, сусідко! Не сподівався тебе побачити, давно не приїжджала. Турботи чи вийшла заміж? – сусід по дачі не давав мені проходу, заглядав в очі.
-Привіт, Микола! Знаєш, я за тобою скучила. А ти, часом, не одружився? Допоможеш дров нарубати? На чай тебе ввечері запрошую. Стільки справ накопичилося, не повіриш, – я так рада була бачити Миколу, що готова на шию йому кинутися.
-Що ти, Ганно? Як я міг одружитися, якщо наречена не з’являлася рік? – сусід грайливо подивився на мене.
-Як це розуміти? – я прекрасно все зрозуміла, але мені ж треба пококетувати.
-Виходь за мене заміж, Ганно. Чого, вже, нам один до одного придивлятися… Знайомі сто років… Як то кажуть, старе дерево скрипить, та живе.
Що ж, у мого нареченого борода сива, та душа красива.
…Я і Микола щасливі в шлюбі сім років…
Спеціально для сайту Stories
