Наталя вся внутрішньо стиснулася, коли побачила племінницю чоловіка, Олеську. Дівчинка, не дивлячись в очі і шморгаючи носом, подала складений навпіл листок у клітинку і швидко втекла.
Наталя розгорнула листок, вона внутрішньо чекала чогось подібного, тому написане не стало сильним шоком.
“Наталю, я йду, пробач…
Так, я поступаю, як боягуз, але у мене немає сил, я втомився, пробач, дітей не кину, з тобою жити не буду. Будинок я продав, ось твоя частина. Їдь до матері. Там тобі вистачить на перший час грошей.”
Наталя байдуже опустила руки і стояла тихо, погойдуючись, вона байдуже дивилася на розсипані папірці.
-Наталко… що там? – Прошелестіла бабуся Віра, заглядаючи в очі Наталі, – телеграма?
-Все добре… ба… йди чай пити, я там печиво… треба витягнути, а то згорить.
По кімнаті розплився запах ваніліну і підгорілого тіста.
Вона чекала чогось подібного, будинок був Віктора, дістався йому від бабусі, останнім часом він став частіше не приходити ночувати додому, посилаючись на те, що у брата затримався допізна, вони будували там свинарник.
Казав, що до заморозків необхідно встигнути, до Наталі доходили неясні чутки, дружина брата Віктора, Світлана, з бігаючими очима, все намагалася щось розповісти, кидала натяки, але Наталя не чула або не хотіла чути.
-Мамо, – з вулиці заглянув десятирічний Іван, – мамо, там дядько Петро, сусід, просить вийти.
-Бабусю, доглянь за Катюшею, я зараз, – сказала і, накинувши пальто, вийшла на вулицю.
-Наталя, привіт, я це, прийшов ось оглянути, що… Я це… Як його… це саме.
-Це ви купили будинок?
Кивнув.
-Ти це… не нервуй, якщо не я, то хтось інший. А я це… ти живи скільки треба, поки Ксеня моя не виросте, це я для неї… ну, тут це саме, по-сусідськи.
-Дайте мені три дні і я з’їду, – сухо сказала і зайшла в будинок.
-Та куди ж ти… Наталю…
Мовчки зачинила двері.
Слідом забіг почервонілий на морозі Іван.
-Мамо?
-Все добре, синку.
-Мамо. Де тато?
Притягнула до себе, обійняла рідне худеньке тільце, поцілувала в спітнілу маківку, вдихнула рідний запах і… заплакала, тихо витираючи сльози.
-Мамо, він пішов, так? Пішов?
Кивнула.
-Ось я йому…
-Ні, синочку, не треба, ми сильні, ми впораємося.
Заплакала Катюшка, заспокоїла її, посадила дітей вечеряти. Зайшла в кімнату до бабусі Віри. Та сиділа біля віконця, тихенько здригаючись худими плечиками.
-Наталю, ти мені в будинок престарілих допоможи оформитися.
-Що? З глузду з’їхала?
Бабуся Віра була рідною сестрою її покійної бабусі Валі. У бабусі Віри було дві дочки, цілком благополучні, невелике селище, в якому жила бабуся Віра, розформували, старих кого діти забрали, кого в будинок престарілих.
Бабуся Віра виявилася не до вподоби, одна дочка жила далеко, в місті, інша в невеликому містечку, недалеко від того місця, де жила Наталя з чоловіком і дітьми.
Друга дочка попросила Наталю прихистити на деякий час бабусю, мовляв, у тебе великий будинок, вона буде на свіжому повітрі, та й з дитиною тобі допоможе.
Перша обірвала будь-який зв’язок, як тільки замаячила перспектива забрати матір, так бабуся Віра і залишилася у Наталі, вже й Катюшці шостий рік.
-Не вигадуй, поїдемо з нами.
-Куди, Наталко.
-Поки не знаю, там буде видно.
Наталя не думала, що Віктор негідник залишив її без житла з дітьми, вона завжди знала, що будинок не її, мріяла побудувати свій, їх з Віктором і дітьми будинок, не судилося.
Зателефонувала матері.
Та заохала, погрожувала подати на зятя до суду, всіляко співчувала.
-Що ти будеш робити? Іди, іди до цього негідника, нехай будинок тобі з дітьми залишає, кинь йому в пику ці гроші погані.
-Ні, – сказала і вимкнула телефон.
Матір вона розуміла, у тієї давно інша сім’я, діти. Вітчим ледве витримав, коли Наталя закінчила школу, і вигнав її з дому.
З Віктором познайомилася, рік зустрічалися, потім вийшла заміж. Раділа, який хороший…
Мати знову подзвонила.
-Наталю, щось зв’язок перервався, а куди ти подінеш бабусю Віру?
-Ну вже точно не до тебе привезу.
-Навіщо ти так?
-Все, мені ніколи.
Взяла старий записник, знайшла номер. Вийшла на вулицю, набрала.
-Алло, тітонько Наталю, – сказала тій, на честь якої назвали, – я з Віктором розійшлася, бабусю Віру до тебе привезу?
-Ні, ти що, у мене тиск. До мене не можна, ви що?
-Вона твоя мати, у тебе три кімнати.
-І що? У мене тиск, у мене приїжджають онуки…
-Зрозуміло.
Вони їхали в плацкартному вагоні.
Худенька молода жінка, з великими сумними очима, хлопчик, тихий і серйозний, дівчинка з живими очима і старенька, яка тихо витирала сльози.
— Привіт, тату.
-Наталю… дітки? Ой, бабуся Валя?
-Віра…
-Що?
-Це бабуся Віра.
-Проходьте, проходьте.
-Тату, ми не будемо проходити, дай, будь ласка, ключі від моєї квартири, вона ж жива?
-Хто, донечко?
-Моя квартира, яку мені бабуся Марія, твоя мама заповіла.
-Аааа, так звичайно, а ви проходьте, Люся… яке щастя, донечка, ось з онуками в гості… і з бабусею Вірою, давайте заходьте, заходьте.
Там розумієш, люди живуть.
-Ну ми тоді в готель, тату, поки люди нове житло знайдуть.
-Який готель, – розпливлася в посмішці Людмила, – що ми чужі…
Через три дні Наталя почула шепіт Людмили про те, коли з’їдуть гості?
-Тату, що там з людьми? Коли вони з’їдуть?
Людмила кинула ложку, батько подавився супом, який приготувала Наталя.
-Розумієш, донько… там…
-Та ніякої квартири у тебе немає, дивись, губи розкатала, батько їй аліменти до вісімнадцяти років платив…
-До шістнадцяти.
-Що?
-Кажу до шістнадцяти, пам’ятаєте, я до вас приїхала в гості, а ви мене потягли відмову на аліменти писати?
Людмила стиснула губи.
-То що, тату? Нам би вже визначитися, втомилися на пташиних правах.
-Та що ти мовчиш? Скажи їй. Немає тієї квартири давно, немає.
-Як це немає, тату?
Не дивиться в очі.
-Ми з мамою твоєю… ми продали, гроші поділили… відразу.
-Як? Вона ж моя… Бабуся Марія мені…
-І що? Він син, скажіть спасибі, що вам якісь гроші…
-Я… дайте термін три дні…
-Донечко…
-Три дні.
-Мамочко, куди ми?
-Тут жити будемо, синочку, ми ж сильні, ми впораємося. Нам з тобою розкисати не можна, у нас бабуся Віра і Катюшка.
-Так! Я в школу після канікул тут піду?
-Так.
*****
-Вибачте, з дітьми не здаємо.
-А ви точно платоспроможна?
-Мені за три місяці наперед треба.
-А що, домовимося? Без чоловіка чи що?
-Ну ось така кімната, туалет зате є. Вода з труб взимку гаряча, холодна є, душ у сусідки, познайомитеся з нею, вона теж самотня… Наперед за два місяці.
-А у вас є досвід?
-Без досвіду не беремо.
-Маленькі діти?
-Вибачте, ви нам не підходите…
-Без досвіду? Ну що ж, доведеться навчитися. Мене Борис звати, це наш дружний колектив. Молода, швидко навчиться. Дівчата, приймайте…
-Новенька, три дні тобі на навчання і вперед, працювати. Квартир багато здається, зараз ніби покупка пішла добре, поки на оренді посидиш, навчишся і угоди почнеш укладати…
*****
Знову три дні, думає Наталя.
-Бабусю, діти, ми переїжджаємо.
-Куди? – злякано дивиться Іван.
-Побачиш!
-Ух ти! Ми тут будемо жити?
-Так. Це ваша з Катериною кімната, а ми з бабусею в іншій.
-А третя кому, мамо?
-А в третій ми гостей будемо приймати!
-Ууух ти, ось це так…
Плаче бабуся Віра.
-Я тобі тягар, дитинко, три роки одна живеш, це нормально? Не було б мене, може чоловіка б собі завела, ти ж яка дівка справна, здай мене…
-Що ти кажеш? Ми сім’я, зрозуміла! Сім’я. Нікому ми з тобою не потрібні, чуєш? Тільки дітям, дякую тобі, що доглядаєш за ними, що весь побут на тобі, ти моя помічниця, що я без тебе? Хто я без вас?
Я хотіла запитати, поради. Борис Аркадійович пропонує піти вчитися, йому потрібен хороший юрист, фірма розвивається.
-Іди, іди, дитинко, я чим можу, допоможу, іди, моя люба.
****
-Мамо, це правда, що ми квартиру купуємо?
-Так, Катька підслухала?
-Ні, бабуся по секрету сказала.
-Так, синочку, тільки з татом розлучуся.
Іван вже підліток, вперше заговорили про батька. Допомога, яку він обіцяв… А не було ніякої допомоги…
-Ось це так, мамо, це наше? Все наше? Таке величезне? І у мене, і у Івана будуть свої кімнати?
-Так, і у бабусі, і у мене!
-Ух ти, а гостей приймати ми тут будемо?
-Тут…
****
-Алло, Наталю, у мами ж сьогодні день народження.
-Серйозно?
-Ну так, — незадоволеним тоном, — ти що, не знаєш? Сьоме червня.
-Угу, тільки липня.
-Так?
-Так. Лише два роки як немає бабусі з нами, ми осиротіли…
-Як це? Ти що, погань? Ти приховала від мене, що моєї мами немає?
-Я приховала? Та я тебе смсками і дзвінками діставала, ти ховалася від мене, а потім твоя донечка сказала, щоб я залишила вас у спокої, я залишила. Твоя сестра, до речі, знає, попросила мамині заощадження їй надіслати, їй вони потрібніші.
-Які заощадження?
-Не знаю, вам видніше. Ви, напевно, думали, що вона зі мною живе, а свою пенсію дбайливо складає для улюблених дочок.
-Так немає заощаджень чи що?
Наталя вимкнула телефон. Дорахувала до трьох. Фух. День пам’яті бабусі, вона якраз у неї. Розповідала, що Іван закінчив навчання, знайшов хорошу дівчину, Катерина закінчила школу, а у неї начебто намітилися зміни в житті.
-Ба, пам’ятаєш Сергія, – шепоче Наталя, – пам’ятаєш, ти мене вмовляла, що він хороший… Я тебе, напевно, послухаю… Він дав мені три дні на роздуми, сказав, що занадто довго чекав.
Тож не переживай, я не самотня.
З-за хмаринки визирнуло сонечко і лагідно обійняло своїми променями Наталю.
Це бабуся Віра, подумалося.
Спеціально для сайту Stories
