Олена йшла вулицею, нічого не бачачи через сльози, що застилали їй очі. Годину тому весь світ звалився їй на голову, і тепер вона не знала, як їй вибратися з-під його уламків.
Ще вранці вона думала, що щаслива і нічого поганого з нею не трапиться, а ось ця звістка: у її чоловіка Олексія – інша жінка.
Олена й Льоша були одружені сім років, познайомилися на студентській вечірці й більше не розлучалися. Півроку зустрічей їм вистачило, щоб зрозуміти: вони просто створені одне для одного.
Веселе весілля закінчилося тижневим відпочинком на морі, а потім почалися звичайні будні, в яких все було так, як у всіх.
Але й Льоша, й Олена намагалися не піддаватися зневірі, якщо щось складалося не так, підтримували одне одного, якщо траплялися проблеми на роботі, сміялися з тимчасової безгрошів’я, гостинно пригощаючи одне одного тарілкою локшини та чашкою дешевого чаю в пакетиках. Вони були молоді, безтурботні й щасливі.
Час минав, їхнє життя поступово налагоджувалося. Олексій уже працював на керівній посаді, його доходів цілком вистачало для безбідного життя, а от Олені реалізуватися не вдалося, і вона, як і раніше, виконувала нескладні обов’язки в одній фірмі, отримуючи середню зарплату.
Три роки тому серйозно захворів батько Олексія, йому був потрібен постійний догляд, і чоловік попросив Олену взяти ці обов’язки на себе.
– Кохана моя, розумієш, ми можемо найняти доглядальницю, але ж вона буде зовсім чужою людиною. А я хочу, щоб з татом були тільки ми.
– Ми?
– Ну, зрозуміло, я не можу постійно бути поруч із ним, все-таки у мене робота, але буду якомога частіше заїжджати, купувати все, що потрібно і йому, і тобі. Будь ласка, Олено, погоджуйся! Ну що тобі від твоєї роботи? Одні нерви, а тут ти й при справі, й вдома, й взагалі…
– Але я не зможу розриватися між двома домівками, а хто тебе нагодує, у домі прибере, речі приготує?
– Олено, ну справді, я ж теж не безрукий, мені що, два роки?!
Вона, трохи повагавшись, погодилася. І вже з наступного дня взялася за свої нові обов’язки. Час минав, догляд за старим забирав у неї весь час, і єдине, що втішало Олену в її добровільному усамітненні, — це очі старого, що світилися вдячністю. Потім його не стало, і життя Олену повернулося у звичне русло.
Правда, тепер вона не могла знайти роботу за фахом, але Олексій знову втішав її: відпочивай, тобі зараз це дуже потрібно.
Так Олена стала домогосподаркою.
Одного разу вона поїхала до квартири батька, яка вже близько року стояла порожня, і вирішила навести там порядок та забрати деякі залишені речі.
Але ледь увійшла до передпокою, як зрозуміла, що помешкання цілком заселене, і дуже здивувалася, коли їй назустріч вийшов дворічний малюк і втупився на неї своїми оченятами-намистинками. А з кухні вийшла його мати – приваблива жінка, якій явно було не більше 25 років.
– А ви хто? І що тут робите? – розгублена Олена навіть забула привітатися.
– Я – Тамара, це мій син Микита. Ми тут живемо.
– А на якій підставі?
– Це квартира мого чоловіка Олексія. А ви хто?
– Судячи з усього, дружина вашого чоловіка. – Олена нерозумно хихикнула і, не питаючи дозволу, пройшла по всій квартирі.
Тамара, взявши на руки малюка, всюди слідувала за нею. Олена сіла на диван у вітальні.
– Це син Олексія?
– Так.
– Зателефонуйте йому, будь ласка, зі свого номера.
Тамара слухняно набрала номер, і через кілька секунд у слухавці пролунав такий знайомий голос:
– Так, Томочка, щось сталося?
Олена взяла слухавку з її рук і промовила:
– Ні, коханий, все гаразд.
– Олена? – у голосі Олексія пролунало здивування. – Що ти там робиш?!
– Як ти міг? Як ти міг?
– Олена, повертайся додому, я тобі все поясню.
– Що ти можеш мені пояснити? Що поки я доглядала за твоїм хворим батьком, ти завів собі нову сім’ю? Жив собі на втіху? Ти нікчема, покидьок! Зрозумів! І я не хочу тебе бачити! Взагалі ніколи!
Олена сунула телефон у руку здивованій Тамарі й вийшла з квартири, грюкнувши дверима. І ось тепер вона йшла куди очі дивляться й заливалася сльозами:
– Зрадник, – подумки лаяла Олена чоловіка. – У нього дитина! А я? А як же я?
Олена завжди мріяла про дітей, з найперших днів подружнього життя, але заваг..іти їй так і не вдалося. Багато разів вона збиралася звернутися до лікаря, але щоразу Олексій відмовляв її, а потім, під час догляду за хворим старим, думки про власну дитину покинули Олену. Не було часу.
І все ж, глибоко в душі, вона сподівалася, що з їхньої пари не вона винна в тому, що не може народити. І ось тепер син Олексія довів протилежне.
Отже, вона безп..на і самотня. Тепер у неї немає і не буде взагалі нічого: ні сім’ї, ні дітей, ні роботи. Вона нікому не потрібна! Зовсім нікому, навіть собі самій!
Почався дощ, але вона наче й не помічала цього, блукала серед якихось напівзанедбаних дач, взагалі не думаючи про те, куди йде. Телефон у сумці наполегливо дзвонив, але вона не звертала на нього ніякої уваги. Лише відчувши втому, вона озирнулася навколо, побачила під деревом стареньку лавку і присіла, притуливши голову до шорсткого стовбура.
Олена заплющила очі, відчувши, як усе тіло наповнюється свинцевою важкістю, і занурилася в якийсь важкий, тягучий сон.
Наставали сутінки. Краплі дощу, що посилювався, хльостали по обличчю, але Олена не була в змозі розплющити очі й шукати хоч якесь укриття. Їй було байдуже.
А тим часом трирічний Артемка, втікши від бабусі, плескав по калюжах, радіючи бризкам, що летіли з-під його босих ніг.
– Артем! Ах ти, бешкетник! Ось мені біда з тобою! – кричала худенька старенька, намагаючись наздогнати онука і не встигаючи за ним. – Та куди ж ти по калюжах? Застудишся ж, і возитися з тобою! Ох ти ж, горе моє! Гірке!
Нарешті їй вдалося підхопити малюка, але вона одразу ж відпустила його, охнувши від болю, що прострілив поперек, повернулася, щоб озирнутися в пошуках лавки, і тільки тоді побачила жінку, що сиділа під деревом.
Старенька злякано здригнулася, встигнувши подумати, чи жива вона, потім підійшла до Олени й доторкнулася до неї рукою:
– Ти чого тут під дощем сидиш? Щось у тебе сталося?
Олена розплющила очі:
– Не бійтеся, я зараз піду, я тут випадково, просто заблукала.
– Та куди ж ти підеш у таку темряву? Гаразд, ходімо до мене, он мій будинок, я живу з онуком. Мене звати Антоніна Львівна, а його — Артемка.
Олена й справді побачила, як з-за її спини визирнула кудлата білява голова великогоокого хлопчика. Олена встала, подякувала жінці й простягнула руки до хлопчика:
– Давай я тебе понесу, – раптом запропонувала вона, і він із задоволенням заліз до неї на руки, підтискаючи змерзлі ніжки.
Через пів години, коли малюка викупали, а сама Олена теж привела себе до ладу, вона сиділа на кухні з Антоніною та її онуком, пила гарячий чай і, бажаючи виговоритися, розповідала про себе все, не приховуючи від старенької жодних подробиць.
– Чому він так вчинив, Антоніно Львівно? Адже я все для нього робила, любила, піклувалася. І що вийшло? Я доглядала за його батьком, а він у цей час зраджував мене, зраджував мені. Як же так можна?
І найгірше те, що у мене не буде дітей, а я так хотіла, щоб у мене був ось такий самий синочок.
Олена посадила Артемку до себе на руки і, бачачи, що він заплющує оченята, почала його тихо-тихо заколисувати.
– Ласкавий він у вас, чужих не боїться.
– Ох, Лено! Тому й ласкавий, що материнської любові йому не вистачає. Мати його, моя невістка, як твій Льошка, така ж непутяща. Загуляла від Єгора, мого сина, Артемці ще й року не було. Єгор весь час по вахтах їздив, на сім’ю гроші заробляв. А вона, бачиш, яка виявилася, подолом махнула і все.
– Повернеться. Одумається і повернеться. Як же від сина відмовитися?
– Ні, мила, вже не повернеться. Пішла з життя вона. Потрапила в аварію. З якимось чоловіком їхала, разом і все. Я вже подробиць не знаю, це мені Єгор все розповів.
Вона, як виявилося, і їхню спільну квартиру продала. Якимось шахраям. Гроші розтратила. Не можна так про покійних говорити, промовчу.
Ось і прийшов до мене Єгор з Артемкою, попросив доглянути за ним, каже, за контрактом мушу допрацювати. Відпустила я його, сама за онуком доглядаю. А з кожним днем все важче і важче. Він такий егоїст! Дивися, заснув.
Олена встала і віднесла хлопчика в ліжечко, а потім допомогла старенькій прибрати зі столу, помила посуд і, засинаючи, з подивом подумала, що вже кілька годин взагалі не згадувала про Олексія.
Минуло два місяці. Олена жила з Антоніною та Артемкою, робила все по дому, доглядала за хлопчиком і його бабусею та дуже прив’язалася до них.
У місто вона практично не виходила, за продуктами та побутовими дрібницями ходила до магазинчика, що був у кінці сусідньої вулиці, і насолоджувалася життям у приватному будинку.
Олексій спочатку намагався додзвонитися до неї, але вона написала йому, щоб він забув про її існування, і вимкнула телефон, який став їй непотрібним.
Одного вечора Антоніна дивно застогнала і опустилася на стілець, а потім раптом почала падати на бік. Олена підбігла до неї, підтримала, насилу довела до дивана, а потім кинулася до телефону і викликала швидку.
Через двадцять хвилин приїхав лікар, оглянув хвору і забрав її, щоб покласти в стаціонар на обстеження. З цього дня у Олени додалося турбот.
Тепер вона відвідувала стареньку в лікарні, привозила їй домашню їжу і заспокоювала, обіцяючи, що все буде добре.
Артемка не відпускав руки Олени, а Антоніна дякувала Богу, що їй є на кого залишити улюбленого онука.
Одного вечора Олена вкладала Артемка спати. Вона прочитала йому книжку, поклала на бік, накрила ковдрою і почала тихо наспівувати якусь пісеньку, як раптом він подивився поверх її голови і вискочив з ліжка з криком:
«Тато! Тато!» Олена обернулася і встала – у дверях із здивованим обличчям завмер високий гарний чоловік і, нічого не розуміючи, дивився на неї. Потім він підхопив синочка на руки, розцілував і запитав:
– Артем, а це хто?
Хлопчик взяв обличчя батька в свої долоні, зазирнув йому в очі і з повною серйозністю свистячим шепотом сказав:
– Це моя мама! Тільки це секрет!
З того дня, як Єгор виявив у своєму домі Олену, минуло два роки. Вони були одружені й цілком щасливі. Кілька місяців тому вони переїхали до купленого Єгором великого, просторого будинку, де вистачало місця всім.
Антоніна не могла нахвалитися невісткою і постійно повторювала синові, що саме вона знайшла йому таку хорошу дружину.
Артемка давно називав Олену мамою, і вона щиро раділа цьому, обдаровуючи хлопчика невичерпною материнською любов’ю.
Одного разу Олена зустріла Олексія. Він побачив її й поспішив підійти.
— Олено, люба, привіт! Так радий тебе бачити! Як ти?
— Усе добре. А в тебе, судячи з усього, не дуже?
– Не дуже. Я розлучився, Олено. Вона обдурила мене, заваг…ніла від іншого і просто хотіла йому помститися, показати, що без нього проживе.
Я три роки виховував чужу дитину і думав, що вона моя, уявляєш? А потім вона помирилася зі своїм колишнім і пішла до нього. Олено, я так сумую за тобою. Давай спробуємо все почати спочатку. Ти ж мене любиш. А я люблю тебе.
– Та невже? Ти запізнився, Льоша зі своєю любов’ю. Тепер вона мені не потрібна.
– Олена, ну ти ж бездітна, кому ти потрібна, крім мене?
– Ні, не бездітна! – Олена презирливо посміхнулася. – Але тебе це вже ніяк не стосується.
Неподалік зупинилася машина, звідти вийшов Єгор і помахав Олені рукою. Вона побігла до нього. Єгор поцілував дружину і запитав:
– А це хто?
– Просто перехожий. Дорогу спитав. Єгорушко, у мене для тебе новина.
– Давай, розповідай.
– Єгор, коханий, рідний, в нас буде дитина.
– Оленка!– він підхопив її на руки, закружляв, потім посадив у машину, і вони поїхали, а Олексій ще довго стояв і дивився їм услід, думаючи про те, що сам віддав цьому незнайомцю своє щастя…
