Віктор і Соня познайомилися в інституті. Вони одразу сподобалися одне одному і стали дружити. Разом сиділи на лекціях, разом обідали і вечорами гуляли містом.
Віктор закохався в скромну і симпатичну дівчину, і вона познайомила його зі своєю матір’ю.
– Мама мене ростила одна, я їй дуже вдячна, – сказала вона, представляючи Віктору Олену Миколаївну, а та, усміхаючись, обійняла доньку і Віктора.
– Ми дуже дружні з Сонечкою. Вона така слухняна, уважна. Сподіваюся, що тепер, коли ви пара, не забуватимете і про мене, так, донечко? – сказала Олена Миколаївна, запрошуючи до столу.
Вони пили чай. Олена Миколаївна майже не розпитувала Віктора про його сім’ю, а багато розповідала про себе, про важкий час, коли вони залишилися самі після розлучення.
Соня мовчала, кивала головою, а потім сказала:
– Ти побачиш, яка в мене хороша мама, Вікторе.
– Я вже бачу, – сказав Віктор, – це добре, коли в родині так розуміють і люблять одне одного. Але мені достатньо того, що я кохаю тебе…
Соня посміхнулася, а Олена Миколаївна промовчала.
Молода пара стала бувати тепер у Соні вдома. Вони дивилися телевізор, гуляли із песиком, вибивали килими і ходили в магазин за завданням Олени Миколаївни.
Віктор помітив, що, коли б він не приходив, Олена Миколаївна з порога просила його що-небудь зробити. То потрібно було налаштувати телевізор, то полагодити розетку, а то закріпити карниз. Інший раз, щойно він входив, ще навіть не бачачи Сонечки, і не встигнувши з нею привітатися, Олена Миколаївна вручала йому собаку на повідку:
– Іди поки погуляй з Монею, а Соня готує вечерю. Прийдеш, і сядемо за стіл.
Віктор почав помічати, що майбутня теща починає дратувати його своїми нескінченними дорученнями і керівництвом. Вона вирішувала за них як провести вихідні, на який фільм краще сходити, і коли їм їхати в село допомагати бабусі.
– Послухай, Соню, я хотів би поїхати з тобою до Києва на вихідні. Давай? Га? – запропонував якось Віктор.
– Ні, не цього разу. Зараз треба їхати в село, бабуся чекає. Там клопоту повний рот: і город треба перекопати, і дрова скласти в сарай. Після якось поїдемо… – Соня цілувала Віктора, і він мовчав. Але в один момент усе ж таки висловився.
– Послухай, Сонечко, ми ж із тобою хочемо незабаром створити сім’ю. Ти сама мріяла про це. Так? Щойно захистимо дипломи, і влаштуємося на роботу, – сказав він.
Соня, усміхаючись, кивнула.
– Але я не бачу, щоб ти була готова до самостійного життя. Усюди керує твоя мати. Навіть нашим дозвіллям, не кажучи про тебе одну особисто. Тобі це подобається? – Віктор став серйозним і відхилився від поцілунку Соні.
– Але мама хоче нам тільки добра. І потім як я можу сказати їй “ні”? Вона мене виростила, виховала, дала освіту…
– Стривай, стривай. Теж саме зробили для мене і мої батьки. І для інших наших друзів теж. То чи не час нам із тобою вже самим вирішувати, як жити, і будувати свої плани? – продовжував Віктор, – розумієш, я не відчуваю себе чоловіком при твоїй матері. Вона завжди керує і направляє. І я не знаю, якщо так буде і далі…
Він замовк, а на очах Соні виступили сльози.
– Ти про що? Ми по-людськи прийняли тебе в нашу родину… А ти почав з’ясовувати, хто керує… Тут мати головна. І суперечки немає. А як ти думав?
– Я розумію, що у твоїй сім’ї поки що головна мати, але, коли ми одружимося, я сумніваюся, що вона не втручатиметься в наше життя. Я поважаю Олену Миколаївну, але я маю і хочу бути головним у нашій із тобою сім’ї, і ти теж, але не твоя мати. Вона-то розуміє це? – запитав Віктор прямо.
– Але ж ми ще не одружені. А тільки збираємося подавати заяву… – пролепетала Соня, – і потім, як я скажу їй… І що вона подумає?
– А давай цими вихідними все-таки поїдемо до Києва, як мріяли. Ну, зробимо таке обопільне з тобою рішення. Як експеримент? Га? – запропонував Віктор.
Соня сказала матері про поїздку за три дні. Олена Миколаївна насупилася.
– Знайшли час, коли роз’їжджати по столицях. Зараз іде сама посадка городу. Бабуся чекає на посадку картоплі. Ось посадимо все, а потім і поїдете, – твердо відповіла мати.
– Просто Віктор вже квитки взяв, – нахилила голову Соня.
– Нічого, нехай здасть назад у касу. А він запитав, чи зручно зараз їхати? Чи ні? – підвищила голос Олена Миколаївна.
– Що? Мамо! Чому він має відпрошуватися в тебе? – розхвилювалася Соня.
– Добре, нехай їде один, а ти залишишся. І ми їдемо в село, – продовжувала сперечатися мати.
– Ні, мамо. Я його одного не пущу. Як це так? Він образиться, і потім, ми давно хотіли… – Соня вже починала розуміти Віктора.
Щойно вона сказала це, мати зі сльозами пішла з кухні в кімнату, грюкнувши дверима.
– Мамо, ну що ти… – Соня намагалася заспокоїти матір, – та Бог із нею з цією картоплею. Вона гниє всю зиму, тільки встигає бабуся перебирати. І навіщо стільки садити, коли ми її всю не з’їдаємо?
– Ну, це нам видніше. Бабуся продає дачникам, ти ж знаєш, яка в неї маленька пенсія. Треба допомагати. І ти її рідна онука, вона ростила тебе, і мене… – з почуттям говорила Олена Миколаївна.
– Ну, що ж… Тоді Віктор поїде один. А я замість Києва буду садити картоплю на продаж, – відповіла Соня.
– А ти не груби! Ти горя не бачила! Виросла на всьому готовому. Ми з бабусею обидві працювали, щоб ти була взута і вдягнена… – говорила голосно Олена Миколаївна, – а твій Віктор виявляється, збиває тебе з пантелику. Ще не одружилися, а вже нічого не хоче робити. Ледар!
Соня нічого не відповіла матері. Цього ж вечора вона пішла до Віктора і залишилася в нього жити. Через місяць вони розписалися і влаштувалися на роботу. Ні про яке весілля мови не було.
Мати сердилася на доньку, не бажаючи їй пробачити відхід з дому. Віктор знайшов квартиру, де вони стали жити з Сонею. А через деякий час молоді поїхали в інше місто на перспективне виробництво, де їм дали хорошу зарплату і сімейний гуртожиток.
Соня сумувала за матір’ю. Вона часто їй телефонувала. І поступово голос матері ставав дедалі м’якшим і теплішим. Олена Миколаївна, проливши чимало сліз і скаржачись на зятя всім сусідкам і подругам, нарешті заспокоїлася, коли їй у відповідь відповідали:
– Що ти, Оленко, радій, що зять такий самостійний попався і доньку твою любить. Що вони поганого тобі зробили? Працюють, обидва з освітою, на хороших посадах, хоча молоді, і житло яке-ніяке, а є на перші роки. Молодці.
– Ну, так… От тільки не так я собі уявляла життя Сонечки і моє життя… – схлипувала Олена Миколаївна.
– Твоє життя тепер – окрема пісня, – говорили їй сусідки, – звикай, хоч це й не просто. Або знайди собі чоловіка.
– Що? Ну, вже ні, – сміялася Олена Миколаївна, – житиму для себе. А може, й онукам ще знадоблюся, тільки б мої сюди повернулися…
Соня і Віктор приїжджали до батьків, усі раділи зустрічам. Одного разу усамітнившись на кухні, Олена Миколаївна запитала доньку, чи задоволена вона сімейним життям.
– Так, матусю. Ми щасливі з Віктором. Він такий турботливий, мені просто пощастило. Ось і малюка скоро вам подаруємо… – Соня обійняла заплакану від радості матір, – бабусі розкажи, а ми вирішили повернутися, щоб тут бабусі й дід допомагали онука ростити. Як же нам без вас?
Вони сиділи обійнявшись, згадували дитинство Соні в селі, молоко з під корови, яке так любила Соня.
– А картоплю бабуся більше не садить. Майже, – сказала Олена Миколаївна, – сто картоплин тільки. Ось так ми з нею постановили. Здоров’я в неї на це вистачає і добре. А мені й купити можна. Ти мала рацію…
За півроку Віктор і Соня вже стали батьками, і жили неподалік від Олени Миколаївни, яка вийшла на пенсію і із задоволенням няньчила онука Олексія.Спеціально для сайту Stories
