Останні дні грудня видалися сніжними й морозними. Ганна стояла біля вікна маленької кухні, дивлячись, як великі пластівці снігу падають на тиху вулицю провінційного містечка. Вона посміхнулася, погладжуючи свій ще непомітний живіт.
– Павло, ти довго там? – крикнула вона в бік передпокою.
– Та ось, шукаю свої рукавички, – відгукнувся Павло, риючись у шафі. – Куди вони поділися?
Ганна похитала головою:
– Вони на батареї сушаться, забув? Ти їх учора промочив.
– Точно, – Павло зайшов на кухню, тримаючи рукавички в руках. – Дякую, голова дірява.
Він підійшов і ніжно поцілував її в щоку.
– Ти чого така сяюча сьогодні?
Вона хитро посміхнулася:
– Є привід. Може, розповім пізніше.
– Інтригуєш, – засміявся він. – Гаразд, я побіг у магазин, що-небудь ще потрібно?
– Та начебто все тобі записала. І не забудь хліб купити.
– Звичайно, – Павло накинув куртку і вийшов за двері.
Ганна зітхнула і знову подивилася у вікно. Вона вирішила, що повідомить йому новину ввечері, за вечерею. Нехай це буде сюрпризом.
Павло йшов засніженою вулицею, намагаючись не посковзнутися. Думками він був далеко. Телефон у кишені завібрував. Він зупинився, дістав його й глянув на екран: “Алла”.
Серце тьохнуло. Він озирнувся і, переконавшись, що нікого знайомого поруч немає, відповів на дзвінок.
– Алло?
-Павло, привіт, – пролунав мелодійний голос. – Ти де пропав? Я скучила.
– Алло, ми ж усе обговорили, – тихо сказав він. – Не дзвони мені більше, будь ласка.
– Та годі тобі, – вона засміялася. – Не можеш же ти ось так просто взяти і зникнути.
– Можу і зникну. У мене сім’я, – Павло відчув роздратування. – Не ускладнюй усе.
Вона зітхнула:
– Ну як знаєш. Але ти ще пошкодуєш.
Він обірвав дзвінок і сховав телефон. “Треба було раніше все це закінчити”, – подумав він, заходячи в магазин.
Повернувшись додому, Павло застав Ганну за приготуванням вечері.
– Я повернувся! – оголосив він, ставлячи пакети на стіл.
– Чудово, – посміхнулася вона. – Хліб купив?
– Звичайно, ось він, – він дістав буханець і поклав його на стіл. – Чим пахне? Борщ вариш?
– Так, твій улюблений.
– Ти в мене золото, – Павло обійняв її ззаду, поклавши руки на живіт. – До речі, ти хотіла щось сказати?
Ганна повернулася до нього обличчям.
– Так, є новини. Але спочатку повечеряємо.
– Ти мене заінтригувала, – усміхнувся він.
За вечерею Ганна нарешті зважилася.
– Павло, а нас буде дитина.
Ложка випала з його рук.
– Що? Правда?
– Так, – вона засміялася. – Ти радий?
Він встав з-за столу і міцно обійняв її.
– Звичайно, радий! Це ж чудово!
Усередині Павла змішалися радість і тривога. “Тепер точно треба все закінчити з Аллою”, – подумав він.
Пізно ввечері, коли Ганна вже спала, Павло сидів на балконі з чашкою чаю. Телефон знову завібрував. Повідомлення від Алли: “Нам треба зустрітися. Це терміново”.
Він набрав відповідь: “Ні, Алло. Усе скінчено. Будь ласка, не пиши мені більше”.
Відповідь прийшла миттєво: “Ти пошкодуєш про це”.
Павло вимкнув телефон і заплющив очі. “Головне – зберегти сім’ю”, – повторював він про себе.
Вранці Ганна прокинулася у чудовому настрої.
– Доброго ранку! – проспівала вона, заходячи на кухню. – Як спалося?
– Чудово, – Павло поцілував її. – Як ти?
– Чудово. Слухай, може, сьогодні ялинку поставимо? Новий рік же скоро.
– Чудова ідея. Я якраз із роботи раніше піду, – він усміхнувся.
– Ти в мене найкращий, – Ганна обійняла його.
День минув швидко. Павло справді повернувся раніше, несучи в руках пухнасту ялинку.
– Та-дам! – оголосив він, заходячи у квартиру.
– Яка красуня! – вигукнула Ганна. – Давай мерщій її прикрашати.
Вони весело провели вечір, розвішуючи іграшки та мішуру. Сміх і радість наповнили квартиру.
– Дивись, як здорово вийшло, – сказала Ганна, милуючись ялинкою.
– Так, дуже красиво, – погодився Павло.
Телефон у кишені завібрував знову. Він непомітно вийшов у передпокій і подивився на екран: “Алла”.
Серце стиснулося. Він вимкнув звук і повернувся до Ганни.
– Усе добре? – запитала вона.
– Так, усе чудово, – він постарався посміхнутися.
Вночі Павло довго не міг заснути. Думки про Аллу не давали спокою. Він знав, що вона може створити проблеми, але сподівався, що все владнається само собою.”Я повинен думати про сім’ю”, – переконував він себе. – “У нас буде дитина. Це головне”.
Він повернувся на бік і подивився на сплячу Ганну. Вона мала такий спокійний і щасливий вигляд. “Я не можу її підвести”, – вирішив він.
Наступні дні минули в передсвятковій метушні. Павло робив усе, щоб допомогти Ганні: ходив по магазинах, готував, прибирав.
– Ти такий турботливий став, – зауважила вона одного разу. – Я навіть не звикла.
– Просто хочу, щоб ти відпочивала більше, – відповів він. – Тобі тепер потрібно берегти себе.Вона вдячно посміхнулася і поцілувала його.
Але внутрішнє напруження не полишало Павла. Він боявся перевіряти телефон при Ганні. Алла більше не писала, але це турбувало його ще більше.
Напередодні Нового року вони сиділи за святковим столом.
– З Новим роком, кохана, – підняв тост Павло.
– З Новим роком, – відповіла Ганна, чокаючись із ним келихом соку.
У цей момент він відчув, що може почати все з чистого аркуша. Що минуле залишиться позаду, і попереду на них чекає тільки щастя.
Але десь глибоко всередині затаїлася тривога, яку він старанно ігнорував.
Новий рік стукав у вікна різнокольоровими вогнями, розриваючи тишу ночі радісними криками людей на вулиці. У невеликій квартирі Ганни та Павла панувала затишна атмосфера. Стіл був накритий домашніми стравами, у повітрі витав аромат мандаринів і хвої.
– Ну що, за нас? – підняв келих Павло, усміхаючись.
– За нашу сім’ю, – відповіла Ганна. – І за майбутнього малюка.
– Нехай у нього все буде краще, ніж у нас, – додав він.
– Гей, у нас усе непогано, – підморгнула вона. – Хоча… ти сьогодні якийсь задумливий. Щось сталося?
Павло відвів погляд:
– Та ні, просто втомився трохи. Рік був непростий.
Ганна примружилася:
– Ти точно нічого не приховуєш?
– Та що ти, все нормально, – він поспішно поцілував її в щоку. – Давай краще загадаємо бажання.
Вони вийшли на балкон.
– З Новим роком, кохана, – прошепотів Павло.
– З Новим роком, – відповіла вона, притискаючись до нього.
Але десь усередині неї оселилося занепокоєння. Вона відчувала, що Павло щось недоговорює. Його погляд, що іноді йшов у порожнечу, і напружені плечі видавали внутрішню боротьбу.
Минуло два дні після свята. Ганна займалася домашніми справами, наспівуючи під ніс улюблену пісню. Павло сидів за комп’ютером, вдаючи, що працює, але думки його були далеко.
Раптом пролунав дзвінок у двері.
– Ти чекаєш когось? – здивувалася Ганна.
– Ні, – насторожився Павло. – Може, сусіди?
– Піду відчиню, – сказала вона, прямуючи до дверей.
На порозі стояла дівчина в яскраво-червоному пальто, із зухвалим макіяжем і зухвалою посмішкою.
– Привіт, – протягнула вона, оглядаючи Ганну з ніг до голови.
– Доброго дня… Ви до кого? – насторожилася Ганна.
Алла без запрошення пройшла всередину.
– До Павла, звісно. Він удома? – вона зняла рукавички й кинула їх на тумбочку.
Аня сторопіла:
– Вибачте, а ви хто взагалі?
Павло, почувши голоси, вийшов у передпокій і зблід.
– Алло? Що ти тут робиш?
– О, Павло, нарешті, – протягнула вона із сарказмом. – Я прийшла за своїм подаруночком.
Ганна перевела погляд із Павла на Аллу:
– Павло, поясни, що відбувається?
Він зам’явся:
– Алло, це не місце і не час. Іди геть.
– Та ну? – вона усміхнулася. – Обіцяв подарувати мені каблучку на Новий рік, а сам пропав. Думаєш, так просто відбудешся?
Ганна відчула, як холод проникає всередину неї.
– Павло, що вона несе?
Алла повернулася до Ганни:
– Ой, ти ще не в курсі? Ну, давай просвічу. Твій чоловік мені по вуха винен. Обіцяв гори золоті, а тепер ховається за твоєю спідницею.
Павло зробив крок уперед:
– Досить! Алло, йди, ми потім поговоримо.
– Ні-ні-ні, дорогенький, – вона похитала головою. – Я нікуди не піду, поки не отримаю своє. Я на тебе стільки часу витратила!
Ганна стиснула кулаки:
– Павло, це правда? Ти їй щось обіцяв?
Він опустив очі:
– Це… складно пояснити.
– Ой, та чого там пояснювати! – фиркнула Алла. – Ми з ним зустрічалися, хіба не зрозуміло? А тепер він мене кинув, як останню дурочку.
Ганна відчула, як земля йде з-під ніг.
– Ти… зустрічався з нею?
Павло спробував доторкнутися до її руки:
– Ганно, дай мені все пояснити.
Вона відсмикнула руку:
– Не чіпай мене! Як ти міг?
Алла плеснула в долоні:
– О, починається драма! Слухай, люба, ти не перша і не остання.
– Заткнися! – рявкнув Павло.
– Ого, який грізний, – вона посміхнулася. – Ти мені краще скажи, де моя каблучка? Або гроші давай, я сама куплю.
Ганна подивилася просто в очі Алли:
– Скільки ти хочеш?
Алла примружилася:
– Ну, каблучка тисяч п’ятдесят коштує. Думаю, це справедливо.
Павло стрепенувся:
– Ти з глузду з’їхала? Які п’ятдесят тисяч?
– А що? – знизала плечима вона. – Обіцяв – виконуй.
Ганна холодно сказала:
– У нас немає таких грошей. І навіть якби були, ми б тобі їх не віддали.
Алла розсміялася:
– Та ви смішні. Думаєте, я просто так піду? Я в суд подам! За моральну шкоду!
Павло потер ніс:
– Алло, ти навіть не уявляєш, що говориш. Ніякого суду не буде. Не сміши!
– Це ми ще подивимося! – взвизгнула вона. – Я твоїй дружині все розповім. Усі подробиці. Як ти мене благав залишитися, як обіцяв кинути її.
Ганна зітхнула і тихо сказала:
– Ти вже все розповіла. Можеш іти.
Алла розгубилася:
– Що?
– Я кажу, йди, – повторила Ганно твердо. – Тобі тут більше нічого робити.
– Та як ти смієш мене виганяти? – обурилася Алла. – Я взагалі-то…
Ганна перебила її:
– Слухай, дівчино, твоя поведінка безглузда. Ти сама прийшла сюди, влаштувала скандал і тепер ще вимагаєш щось. Це не дитячий садок.
Алла почервоніла від злості:
– Ах ти… Та я вам таке влаштую! Усе місто дізнається, який він негідник!
Павло втомлено опустився на стілець:
– Алло, досить. Будь ласка, просто піди.
Вона підійшла до нього впритул:
– Боягуз. Слабак. Не чоловік, а ганчірка.
Ганна знову втрутилася:
– Образами ти нічого не доб’єшся. Іди, поки я не викликала поліцію.
Алла кинула на неї злісний погляд:
– Поліцію? Та будь ласка! Нехай вони розбираються, хто тут правий.
Ганна дістала телефон:
– Набираю.
Алла закотила очі:
– Гаразд, самі пошкодуєте. Це ще не кінець.
Вона схопила свої рукавички і попрямувала до виходу.
– І так, – обернулася вона на порозі. – Щасливого вам Нового року.
Двері зачинилися, залишивши після себе тишу.
Ганна стояла, дивлячись у порожнечу. Павло підняв голову:
– Люба…
– Не зараз, – тихо сказала вона.
– Дай мені пояснити.
Вона повернулася до нього:
– Що пояснити? Що ти мені зраджував? Що брехав увесь цей час?
Він встав:
– Це була помилка. Я хотів усе закінчити, чесно.
– Коли? Коли вона прийшла до нас додому? – її голос затремтів.
– Я не знав, що вона прийде. Я намагався порвати з нею.
Ганна гірко усміхнулася:
– Чудова спроба. Мабуть, не дуже вдала.
Він зробив крок до неї:
– Зрозумій, я заплутався. Але тепер усе по-іншому. У нас буде дитина.
Вона відступила назад:
– Не використовуй дитину як виправдання.
Павло опустив руки:
– Я винен. Але я хочу все виправити.
– А я хочу вірити тобі, але не можу, – прошепотіла вона.
Настала важка пауза.
– Що ти хочеш зробити? – тихо запитав він.
Вона зітхнула:
– Я не знаю. Мені потрібно подумати.
Він кивнув:
– Розумію.
Ганна пройшла в спальню і зачинила двері. Павло залишився стояти у вітальні, відчуваючи, як холод просочує все навколо.
Ніч видалася безсонною. Ганна лежала на ліжку, дивлячись у стелю. У голові кружляли думки: зрада, обман, майбутня дитина.
“Що ж робити?” – запитувала вона себе. – “Зруйнувати сім’ю? Залишити все як є?”
Вона згадала слова Алли, її зухвалу посмішку. “Невже я дозволю такій, як вона, зруйнувати моє життя?” – подумала Ганна.
Але рана була занадто свіжою. Довіру підірвано, і повернути її буде нелегко.
Вранці Ганна вийшла на кухню. Павло сидів за столом із чашкою кави.
– Доброго ранку, – обережно вимовив він.
– Ранок, – коротко відповіла вона, наливаючи собі чай. Він подивився на неї:
– Я хотів би ще раз вибачитися.
Вона підняла руку:
– Не треба. Я вирішила.
Він напружився:
– І що ти вирішила?
Ганна сіла навпроти:
– Я залишаюся. Заради дитини. Але між нами тепер усе по-іншому.
Павло опустив очі:
– Я розумію.
– Сподіваюся, ти усвідомлюєш, що повернути довіру буде непросто.
– Я зроблю все, що зможу.
Вона кивнула:
– Подивимося.
День тягнувся повільно. Вони майже не розмовляли, кожен занурений у свої думки.
Увечері Павло спробував почати бесіду:
– Може, подивимося фільм?
Ганна знизала плечима:
– Не хочеться.
Він зітхнув:
– Може, тобі щось потрібно? Я можу сходити в магазин.
– Ні, дякую.
Настала тиша.
Пізніше, коли Ганна лягла спати, Павло залишився сидіти у вітальні. Він відчував, як стіна між ними зростає.
Телефон завібрував. Повідомлення від незнайомого номера: “Це ще не кінець”.
Він стер повідомлення і вимкнув телефон.
Наступного дня Павло вирішив зробити щось особливе. Купив її улюблені квіти і приготував вечерю.
Коли Ганна повернулася додому, він зустрів її біля порога з букетом.
– Це тобі, – невпевнено сказав він.
Вона глянула на квіти, потім на нього:
– Навіщо це?
– Хотів зробити тобі приємне.
Вона взяла букет і поставила його на стіл:
– Дякую.
– Я приготував вечерю, – продовжив він, намагаючись виглядати бадьоро.
– Я не голодна, – відрізала вона і пройшла в спальню.
Павло сів за стіл, відчуваючи безсилля.
Пізніше ввечері він спробував заговорити знову.
– Ганну, може, поговоримо? Я відчуваю, що ми віддаляємося.
Вона подивилася на нього втомлено:
– Павло, про що говорити? Я намагаюся звикнути до того, що сталося. Мені потрібен час.
– Я розумію, але, можливо, я можу чимось допомогти?
Вона похитала головою:
– Не думаю. Це ти маєш розібратися в собі.
– Я змінююся, правда, – з надією в голосі сказав він. – Я готовий зробити все, щоб повернути твою довіру.
Вона гірко усміхнулася:
– Довіра… Її не так легко повернути.
Павло опустив очі:
– Знаю. Але я не здамся.
Наступними днями він намагався бути ідеальним чоловіком: допомагав удома, робив покупки, навіть почав читати книжки про сімейні стосунки.
Одного вечора він вирішив поділитися з нею своїми думками.
– Я тут прочитав, що спільні заняття допомагають зблизитися, – почав він. – Може, спробуємо що-небудь разом зробити?
Ганна, лежачи на дивані з книжкою, кинула на нього погляд:
– Наприклад?
– Ну, не знаю… Може, запишемося на курси малювання? Ти завжди любила малювати.
Вона знизала плечима:
– Не впевнена, що зараз хочу цим займатися.
Він не здавався:
– А може, йогою займемося? Це корисно для тебе і малюка.
Вона закрила книгу:
– Павло, я ціную твої старання, але не потрібно мене квапити. Дай мені простір.
Він кивнув, відчуваючи, як надія вислизає.
Минуло кілька тижнів. Стосунки залишалися холодними, але Павло помітив, що Ганна стала трохи м’якшою.
Одного ранку вона сказала:
– Знаєш, я подумала щодо прогулянки. Може, сходимо в парк?
Він усміхнувся:
– Звичайно! У будь-який час.
– Давай після обіду, – запропонувала вона.
– Чудово. Я буду готовий.
Прогулюючись засніженими алеями, вони мовчали. Павло наважився порушити тишу.
– Як ти почуваєшся?
– Нормально, – відповіла вона. – Трохи втомлююся, але це нормально на цьому терміні.
– Може, зайдемо в кафе? Тобі потрібно відпочити.
Вона кивнула:
– Можна.
Вони сіли за столик біля вікна. Павло замовив їй теплий чай із медом.
– Дякую, – тихо сказала вона.
– Нема за що. Я хочу піклуватися про тебе.
Вона глянула йому в очі:
– Павло, я бачу, що ти намагаєшся. Але всередині мене все ще біль.
– Я розумію, – серйозно відповів він. – І готовий чекати стільки, скільки потрібно.
Вона зітхнула:
– Іноді мені здається, що нічого не зміниться.
– Усе зміниться, якщо ми працюватимемо над цим разом, – з надією промовив він.
Вона опустила очі:
– Подивимося.
Повертаючись додому, вони зустріли стару знайому Ганни – Катю.
– Привіт, Ганнуся – радісно вигукнула Катя. – Скільки років!
– Привіт, Катрусю, – усміхнулася Ганна.
Катя кинула погляд на Павла:
– О, і Павло тут. Як у вас справи?
– Нормально, – коротко відповіла Ганна.
Катя, помітивши напругу, змінила тему:
– Чула, у вас скоро поповнення?
Ганна кивнула:
– Так, але ще не скоро.
– Чудово! Вітаю, – щиро сказала Катя. – Ну, не буду заважати, ще побачимося.
Коли вони відійшли, Павло запитав:
– Ти не казала, що Катя повернулася в місто.
– Забула згадати, – відповіла Ганна.
– Ви ж раніше були близькими.
Вона знизала плечима:
– Життя змінюється.
Удома Павло задумався про те, як мало він тепер знає про життя Ганнми. Раніше вони ділилися всім, а тепер між ними стіна.
Він наважився:
– Ганно, може, запросимо Катю в гості? Буде приємно посидіти разом.
–
Вона здивовано подивилася на нього:
– З чого раптом?
– Ну, ти ж її подруга. Може, це допоможе тобі відволіктися.
Ганна зітхнула:
– Не думаю, що зараз вдалий час.
Він не наполягав, але всередині відчував зростаюче занепокоєння.
Вночі він не міг заснути. Думки про те, що Ганна віддаляється все більше, не давали спокою.
“Може, я дійсно не зможу все виправити”, – подумав він.
Вранці, збираючись на роботу, він сказав:
– Якщо тобі щось потрібно, телефонуй у будь-який час. Ганна кивнула:
– Добре.
– Я кохаю тебе, – додав він тихо.
Вона промовчала.
На роботі Павло не міг зосередитися. Колега Сергій помітив його стан.
– Що з тобою, Павло? Ходиш як у воду опущений.
– Та так, проблеми вдома, – відмахнувся він.
Сергій усміхнувся:
– Одружився – терпи. Усі через це проходять.
Павло похитав головою:
– Не всі проблеми однакові.
– Ну, не знаю, – знизав плечима Сергій. – Я ось зі своєю Свєткою посварився, але нічого, помирилися.
Павло не став продовжувати розмову.
Повернувшись додому, він виявив, що Ганна сидить на балконі з чашкою чаю.
– Привіт, – обережно вимовив він. – Як день минув?
Вона обернулася:
– Нормально. Катя заходила.
– Правда? І як вона?
– Добре. Запропонувала мені поїхати з нею на кілька днів за місто.
Павло насторожився:
– Ти хочеш поїхати?
Вона задумалася:
– Не знаю. Може, мені це піде на користь.
– А як же я? – запитав він із занепокоєнням.
Вона знизала плечима:
– Павло, мені потрібен час .
Він відчув, як усередині все обривається:
– Ти хочеш піти?
–
– Не назавжди. Просто побути на самоті.
Він зітхнув:
– Якщо ти вважаєш, що це допоможе, я не буду перешкоджати.
Вона вдячно посміхнулася:
– Дякую за розуміння.
Наступні дні пройшли в підготовці до поїздки. Павло допомагав їй збирати речі, намагаючись не показувати свого хвилювання.
Коли прийшов час прощатися, він сказав:
– Бережи себе. І малюка.
Вона кивнула:
– Обов’язково.
– Якщо щось знадобиться, телефонуй.
– Добре.
Він хотів обійняти її, але не наважився.
Залишившись один у порожній квартирі, Павло відчув тяжкість самотності. Він розумів, що це і є його покарання – жити з усвідомленням своїх помилок.
Він пройшов у вітальню і побачив ялинку, яку вони так і не розібрали. Іграшки виблискували у світлі вуличних ліхтарів.
Підійшовши ближче, він почав знімати з гілок прикраси..
“Здається, Новий рік був цілу вічність тому”, – подумав він.
Склавши іграшки в коробку, Павло сів на диван. У голові крутилися думки про те, що, можливо, він втратив Ганну назавжди.
“Я сам у всьому винен”, – шепотів він собі.
Він заплющив очі, сподіваючись знайти відповіді, але замість цього прийшло усвідомлення, що попереду нескінченний шлях до пробачення – якщо воно взагалі можливе.
