– Артеме, побудеш з Льошкою?! – Лера на ходу застібала чобіт, зустрівши чоловіка в дверях. – Мене на роботу терміново викликали. У них там аврал якийсь.
– Леро, ну ти що?! У мене сьогодні інші плани були! – Артем обурювався, але Лера швидко припинила всі його відмовки.
– Це твій син, і він важливіший за всі твої плани. Зрештою, можеш узяти його з собою…
– Ось ти і візьми, – чоловік пробурчав собі під ніс, але Лера почула.
– Артеме, не дуркуй! Ти ж знаєш, до нас не можна сторонніх.
– Та знаю, знаю, – буркнув Артем. – Іди вже, працівниця року.
Лера втекла на роботу. Артем увійшов до дитячої. Син грав у своєму куточку.
– Тато прийшов! – Олексій кинув іграшки, піднявся і побіг до батька. – А ми підемо куди-небудь?
– А куди ти хочеш? – батько підхопив сина на руки.
– У парк на машинки. І морозиво, – син хитро примружився.
– Ох, ти, хитрун! Знаєш, у кого морозиво просити, – розсміявся Артем. – А ще куди-небудь сходимо?
– Куди? – Льошка з батьком готовий був іти хоч куди, хоч до кого, але дитяча цікавість змусила його здивовано подивитися на батька.
– Потім дізнаєшся, – Артем уже пошкодував, що так необдумано заінтригував дитину.
Льошка у свої чотири роки був добре розвинений. Він уже знав літери і вмів рахувати до двадцяти. Лера займалася із сином у вільний час із задоволенням. Але вільного часу в неї залишалося небагато.
Працюючи хірургом у дитячій реанімації, вона багато часу проводила на роботі. Її могли викликати в будь-який момент. Ось і цього разу привезли важкого пацієнта. Довелося терміново втекти, залишивши сина на чоловіка.
Повернувшись додому, Лера виявила відсутність своїх чоловіків.
– Хм, щось загуляли, – вона подивилася на годинник. Було вже досить пізно: Олексію спати давно час.
Немов почувши її, вхідні двері тихенько відчинилися, і Артем заніс сплячого сина.
– Умаявся, – пошепки сказав він, – набігався в парку.
Батько поклав Олексія на ліжко. Лера потихеньку вкрила його ковдрою, нахилилася поцілувати сплячого сина і відчула легкий аромат чужого жіночого парфуму.
– Куди це ви ходили? – невимушено запитала вона чоловіка, вийшовши з дитячої. – Льошка спить без задніх ніг.
– Та він мене в парк потягнув. На машинки і на гойдалки, – Артем поводився як зазвичай, і Лера вилаяла себе за недовірливість.
– Щоправда, цей хитрий жук мене ще й на морозиво вмовив, – чоловік винувато подивився на Леру. – Я сказав, що ти сваритися будеш, але ж ти його знаєш, йому важко відмовити.
– Це правда, – тихенько засміялася Лера, – і в кого б це він?
Вона кокетливо повела плечиками, Артем її зрозумів, схопив в оберемок і поніс у спальню.
– Зробимо ще одного Льошку? Або Марійку? – шепнув їй на вухо.
І Лері знову відчувся цей аромат.
– Чим від тебе пахне? – вона пильно подивилася на чоловіка, і веселий настрій як рукою зняло. – І від сина також пахне.
– А… це?! Ароматизатор у машину купив. Спершу сподобався, а коли повісив, все ним пропахло, дихати нічим. Викинув, – Артем поставив Леру на підлогу. Романтичний настрій якось разом зійшов нанівець.
– Вибач, – Лера знову подумки лаяла себе останніми словами.
– Так, дурниця, пішли спати. Завтра вставати рано, – Артем відвернувся до стіни. Лері нічого не залишалося, як спати.
Вранці Артем пішов, поки всі ще спали. На заводі, де він працював, починався капітальний ремонт, і деякі начальники там днювали й ночували. Артем не був винятком. Іноді він ішов дуже рано, іноді приходив за північ, міг цілодобово пропадати на роботі. Якщо і він, і Лера затримувалися, Льошку забирала свекруха.
Прокинувшись, синочок прийшов до Лери в спальню і заліз під ковдру.
– Це хто такий прийшов? Кошеня? – вона сонно обійняла сина. – Їсти хочеш?
– Угу, – Олексій зростав і їсти хотів завжди. Знайомі мами з дітьми такого ж віку заздрили апетиту сина Лери. У своїх вони не могли запхати ні кашу, ні суп.
– Ну, пішли! – Лера встала, вмилася і пішла готувати сніданок голодній дитині.
– А в тітки Свєти не такі тарілки, – Льошка роздивлявся ведмежат на дні.
Лера здригнулася.
– У якої тітки Свєти? – серце забилося часто-часто.
– Ми з татом учора після парку в гості ходили. Він сказав, що це його знайома, – Олексій поклав голову на руки, складені на столі, і сумно подивився на матір. Їй здалося, що він хотів ще щось сказати, але передумав.
– І що ви робили в тітки Свєти? – Лера намагалася бути спокійною, але в неї тремтіли руки.
– Я грався з Віталіком, а тато пив чай на кухні.
– А Віталік – це чоловік тітки Свєти? – з надією запитала Лера.
– Ти що, мамо?! – засміявся Льошка. – Віталік – це син тітки Свєти. Він ще маленький. Йому два роки.
Тарілка з ведмежатами випала в Лери з рук і вщент розбилася.
– Сиди, не вставай, – веліла вона синові, – я зараз приберу. Вона підмітала осколки і не могла повірити, що Артем обманює її. І ніякий це був не автомобільний парфум. Відрізнити його від жіночих парфумів вона ще в змозі.
“Якщо це просто знайома, чому він не сказав мені про це?” – думала Лера, смажачи сирники.
“Він навіть словом не обмовився, що вони заходили кудись у гості. Якби син не сказав, я б і не дізналася. Так ось, які плани в нього були!”
Усередині в неї все кипіло.
“Що ж мені робити?” – вона подумки перебирала варіанти, але не могла зупинитися на якомусь одному.
Льошка навертав сирники і, здавалося, вже забув про тітку Світлану і про Віталіка. Лера раділа, що сьогодні субота і не треба йти на роботу. Куди вона в такому стані?! Таких дров наламає.
– Тільки чомусь тато поцілував тітку Свєту і Віталіка, коли ми прийшли, і коли йшли, – мабуть, цей факт все-таки не давав Льошці спокою.
“Це він і хотів сказати”, – у Лери стиснулося серце через емоції та почуття сина.
– Це тому, що твій тато дуже ввічливий, – пересиливши себе, посміхнулася Лера. Це пояснення цілком влаштувало сина, і він, наївшись, пішов гратися до себе в кімнату.
Лера гарячково міркувала: “Ця тітка Свєта живе в цьому ж місті, і в неї є син Віталік, якому два роки. Найімовірніше, вона є в соцмережах, у друзях у чоловіка”, – Лера відкрила ноутбук.
“Можливо, у неї не своє ім’я, але спробувати варто”. Серед друзів чоловіка було безліч Світлан, Світланок, Свєтіків. Вона гортала фотографії всіх цих жінок і жодну з них не могла уявити з Артемом.
Раптом їй щось здалося, якісь спільні знайомі в кадрі… Лера вдивлялася у фото симпатичної брюнетки і відчувала, як серце знову почало працювати в прискореному темпі.
Перейшовши до неї на сторінку, вона стала дивитися всі її фото. Ось жінка при надії, ось уже з коляскою, а на цьому фото з гарненьким хлопчиком, дуже схожим на… Артема.
– Ти теж знаєш тітку Світлану? – Олексій підійшов нечутно, і Лера здригнулася.
– Ви до неї ходили, так? – уточнила Лера.
– Ага, а це Віталік, її син, – він показав пальцем на малюка.
– А ти пам’ятаєш, де вони живуть? Ви далеко їхали з парку до них? – Лера, здається, зрозуміла, що робитиме.
– Ні, недалеко. Там ще магазин з іграшками в будинку. Тато купив Віталіку машинку. А мені мильні бульбашки. Я сам попросив, хочеш, покажу? – очі в нього загорілися.
– Звичайно, хочу! – Лера чекала, коли син принесе їй батьківський подарунок, і згадувала, де ж цей нещасливий магазин іграшок. Здається, згадала. Льошка прибіг із бульбашками, вони разом їх пускали, а потім лопали. Лері було важко змусити себе сміятися, але заради сина, вона змогла.
Потім вона зателефонувала свекрусі.
– Олено Федорівно, посидьте з Олексієм пару-трійку годинок… Мені на роботу терміново потрібно, а в Артема капіталка. Прийде пізно, найімовірніше. Посидите? Дякую! Чекаю!
Свекруха прийшла за півгодини. Лера сказала, коли погодувати Олексія, а в іншому покладалася на неї. Бабусею, Олена Федорівна, була чудовою.
Лера без зусиль знайшла магазин іграшок, що недалеко від парку. Він розташовувався на першому поверсі житлового будинку.
“Якщо пощастить, побачу їх або дізнаюся що-небудь”, – сівши на дитячому майданчику, Лера вирішила почекати.
Чи то їй щастило, якщо це можна назвати везінням, чи то хтось згори вирішив не затягувати зі з’ясуванням правди, але за сорок хвилин вона побачила жінку з фотографії, яка везла візок із дворічним малюком.
– Світлано! – гукнула її Лера. Та обернулася.
– Так?!
– Мені потрібно з вами поговорити, – Лера не знала, що казатиме коханці чоловіка, але далі так жити вона не бачила сенсу.
– Ми знайомі? – Світлана напружувала пам’ять, але безрезультатно.
– Частково. У нас є спільний знайомий, – усміхнулася Лера, і після цієї усмішки жінка, здається, все зрозуміла. Особливо довго вона роздивлялася каблучку на пальці Лери – така сама, як у Артема.
– Зайдете? Мені сина годувати час, – Світлана виглядала спокійно, лише пульсуюча жилка на шиї видавала її хвилювання.
Вони зайшли у квартиру. Лера одразу звернула увагу на чоловічі капці в передпокої.
– Проходьте, – Світлана помітила погляд Лери, але промовчала. Вона пройшла із сином на кухню, Лера пішла за нею і сіла поруч зі столом.
– Це його син? – Лері нелегко далося це запитання.
Світлана кивнула.
– Він сказав, що одружений і в нього теж є син?
– Я дізналася це після того, як чекала на дитину, – Світлана говорила і годувала точну копію Артема. У реальності він був схожий на свого батька ще більше, ніж на фотографії.
– І що він? – Лера продовжувала допит.
– Сказав залишати дитину. Обіцяв розлучитися з вами. Але вже майже три роки обіцяє. А тут узагалі, із сином прийшов, каже, потрібно братів познайомити, – тепер було видно, що Світлана нервує і навіть злиться.
– Розлучитися? – здивувалася Лера. – Учора він мені пропонував зробити ще одну дитину.
Ложка з їжею завмерла в повітрі. Світлана здивовано подивилася на Леру.
– Це правда?
– Брехати – це привілей Артема, – усміхнулася знову Лера. – Як він збирався жити далі, мені цікаво?!
– Не знаю, як збирався, нехай живе як хоче, але без нас, – Світлана догодувала сина і відпустила його. Той пішов у кімнату. – Вибачте, не знаю, як вас звати.
– Лера. Мене звати Лера.
– Так от, Леро, ви можете мене ненавидіти, це ваше право, але я подам на аліменти. Це і його син, – суперниця відкрито подивилася Лері в очі без найменшої боязкості.
– Мені скоро виходити на роботу, і сама я швидко не зможу увійти у звичну колію. Але більше я на нього не претендую. Мені не потрібен чоловік, на якого я не можу покластися. Вибачте, у нас зараз денний сон.
– Що ж, всього найкращого. І так, я теж подам на аліменти і на розлучення. Тож, ловіть момент, – Лера більше не стала затримуватися в цьому будинку.
Виходячи з під’їзду, вона зіткнулася з чоловіком, який поспішав до своєї коханки і другого сина з пакетом продуктів і якоюсь іграшкою.
– Капітально відремонтував усе? – з усмішкою подивилася на приголомшеного Артема Лера. – Поквапся, а то там на денний сон лягають.
– Леро, – чоловік знітився і мав такий жалюгідний вигляд, що Лера утвердилася у своєму рішенні розлучитися.
Вона тільки відмахнулася від нього і пішла до сина.
Артем без жодної надії піднявся до Світлани, але як він і підозрював, двері були на ланцюжку.
– Не треба стукати, Віталік спить, – через прочинені двері сказала Світлана. – Більше сюди не приходь. Із сином, поки він маленький, можеш бачитися тільки в моїй присутності поза цим будинком.
Вона зачинила двері й відключила дзвінок.
Прийшовши додому, горе-коханець застав тільки розлючену матір.
– Кобелина нещасний! – шмагала його Олена Федорівна кухонним рушником. – Усе життя зіпсував Лері з Олексієм . За що мені на старості років таке покарання?!
– Мамо…
– Не мати я тобі після цього! – Олена Федорівна поспіхом одягнулася і, не дивлячись на сина, пішла з квартири. Такі ось однакові різні жінки були в Артема… Він розраховував одразу на всіх, а залишився з носом.
Лера і Світлана подали на аліменти, Лера ще й на розлучення. Артем пішов із квартири, залишивши її колишній родині.
Дітей Артему бачити не забороняли, а іноді віддавали йому обох синів одразу. Це щоб життя малиною не здавалося.
